Рішення № 77657771, 01.10.2018, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2018 року 810/3892/18

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Балаклицького А.І., розглянувши у м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області, в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області щодо відмови ОСОБА_1 у видачі посвідчення інваліда війни;

- зобов’язати Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області видати ОСОБА_1 посвідчення інваліда війни.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у 1986 році він працював на посаді майстра по дезактивації відділу охорони праці та техніки безпеки на Чорнобильській АЕС, зокрема, у період з 28.04.1986 по 30.04.1986 приймав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС в складі невоєнізованого формування Цивільної оборони. Вказує, що йому встановлено інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного із роботами по ліквідації аварії на ЧАЕС, у зв'язку з чим має право на отримання статусу інваліда війни відповідно до пункту 9 частини 2 статті 7 Закону України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

Позивач зазначає, що цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційний припис та жінки від 16 до 55 років, за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей. Тобто, формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

Крім того, наголошуючи на протиправної бездіяльності відповідача щодо відмови у наданні позивачу статусу інваліда війни, позивач зосереджує увагу на тому, що відповідач взагалі не надав належної оцінки доказам, які були додані позивачем до заяви про надання статусу інваліда війни, а саме згідно пунктів 1, 2 наказу Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №45с від 28.05.1981 "Про створення спецформувань на атомних електростанція" передбачено, що ОСОБА_2 ОСОБА_2 СРСР постановою від 25 вересня 1980 р. №833-283 "Про заходи щодо подальшого підвищення безпеки атомних електростанцій" (наказ Міненерго СРСР від 02.02.80 №81сс) зобов'язала Міністерство енергетики та електрифікації СРСР створити на кожній атомній електростанції спеціальні відомчі формування і забезпечити залучення невоєнізованих формувань цивільної оборони для захисту персоналу, населення та для відновлення атомних електростанцій у випадках аварій, стихійних лих в мирний час і масових руйнувань в військовий час. На виконання зазначеної постанови введено в дію Положення про спеціальні відомчі формування атомних станцій та Програму підготовки спеціальних відомчих формувань атомних станцій, розроблені спільно з Мінздравом СРСР і узгоджені зі штабом цивільної оборони; затверджено штат і табель до штату спецформувань атомних станцій, розроблені і узгоджені з Міністерством оборони і штабом цивільної оборони СРСР.

Також позивач посилається на лист Всесоюзного промислового об’єднання по атомній енергетиці "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №672с від 06.12.1982 р. "Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на АС", відповідно до якого ліквідація наслідків радіаційних аварій, включаючи МПА, може проводитися персоналом або в складі звичайної цехової структури, або структури ЦО, на розсуд директора АС. Переведення роботи персоналу в структуру ЦО є обов'язковим при виникненні гіпотетичної аварії на АС або введення періоду "Загальної готовності ЦО".

Позивач також посилається на п. 4 наказу Чорнобильської атомної електростанції імені ОСОБА_3 ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР "Про створення відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони" №4с від 28.05.1985, згідно з яким наказано вважати начальника штабу ЦО і другого відділу заступником начальника ЦО ЧАЕС, що мають право від імені начальника ЦО віддавати з питань ЦО і мобілізаційної роботи усні і письмові розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками ЧАЕС, включаючи керівний склад.

Позивач також звертає увагу на наказ Чорнобильської атомної електростанції імені ОСОБА_3 ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №2с від 19.04.1985 р. "Про керівний склад, служби та формування цивільної оборони", пунктом 2 якого передбачено, що для організації виконання завдань по забезпеченню заходів цивільної оборони, підготовки спеціального формування, невоєнізованих формувань ЦО і керування ними при проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт створити служби цивільної оборони ЧАЕС, зокрема, пунктом 7.3 цього наказу передбачено створення двох розвідувальних груп від ВОПіТБ по 16 чоловік.

Позивач вказує, що вищевказані накази свідчать про створення на ЧАЕС невоєнізованих формувань цивільної оборони, до складу яких позивач був залучений під час ліквідації наслідків аварії, працюючи майстром по дезактивації відділу охорони праці та техніки безпеки на Чорнобильській АЕС.

Крім того, позивач зазначає, що керівниками підрозділів ЧАЕС надавались усні розпорядження щодо залучення до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони, тому згідно з пунктом 5 листа №672с від 06.12.1982 "Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на ЧАЕС" позивача у зв’язку з аварією на ЧАЕС переведено до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони автоматично.

Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що в документах, наданих позивачем, відсутнє документальне підтвердження залучення позивача особисто до формувань цивільної оборони згідно з наказом чи розпорядженням, а тому підстави для встановлення статусу інваліда війни відсутні.

Відповідач вказує, що у довідці МСЕК №285806 причина інвалідності ОСОБА_1 вказана як захворювання, пов’язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що не відповідає поняттю та змісту статусу інваліда війни відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а саме не зазначено, що причина інвалідності пов’язана з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань цивільної оборони.

Ознайомившись із відзивом відповідача на позовну заяву, позивач надав суду відповідь на відзив, в якому позивач повідомив, що дії відповідача щодо відмови у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення є неправомірними, оскільки всі необхідні документи були надані позивачем, участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі формувань Цивільної оборони та відповідно отримана група інвалідності підтверджується відповідними документами.

Крім цього, позивач звертав увагу на те, що за змістом нормативно-правових актів, чинних на час виникнення аварії на Чорнобильській АЕС, формування Цивільної оборони створювались саме з метою виконання робіт з ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Участь Цивільної оборони у виконанні завдань виробничого характеру у звичайному режимі роботи не передбачалась. Таким чином, громадяни, які виконували роботи з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС залучались до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

На думку позивача, факт залучення до складу формувань Цивільної оборони не потрібно встановлювати, оскільки відповідно до норм законодавства, що діяло на момент аварії на Чорнобильській АЕС, на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях до складу Цивільної оборони в обов’язковому порядку зараховувалося все працездатне населення.

Ознайомившись із відповіддю на відзив на позовну заяву, відповідач надав суду заперечення на відповідь на відзив, в якому відповідач повідомив, що надані позивачем документи не містять інформації, яка б підтверджувала факт його особистої участі у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у складі формувань Цивільної оборони. Тому, на думку відповідача, підстави для надання позивачу статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення відсутні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31.07.2018 відкрито провадження у справі, розгляд якої здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Відповідно до ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.

З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами та доказами.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином України, паспорт серії СМ №042407, виданий Славутицьким МВ ГУ МВС України в Київській області 02 липня 1999 року.

Відповідно до відомостей про роботу, які містяться у трудовій книжці позивача, ОСОБА_1 з 23.10.1978 по 18.09.1989 працював на посаді майстра по дезактивації відділу охорони праці та техніки безпеки на Чорнобильській АЕС.

З 10.10.1986 Чорнобильська АЕС відповідно до наказу Міністерства енергетики СРСР від 17.10.1986 №6 "Про створення об’єднання" входила до складу виробничого об’єднання "Комбінат", що підтверджено довідкою Державного спеціалізованого підприємства "Чорнобильська АЕС" №0104-58 від 30.03.2018.

Згідно аварійного маршрутного листа №1136, виданого ДСП "Чорнобильська АЕС", ОСОБА_1 у період з 28.04.1986 по 30.04.1986 приймав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС як майстер цеха по дезактивації на Чорнобильській АЕС, а саме: штаб цивільної оборони, 87 зд., сортування та упаковка одягу постраждалих; дезактивація спецодягу; транспортування радіоактивних відходів ХТТ "Копачі".

Судом встановлено, що позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням серії А №076602 та вкладкою до посвідчення №050690, які є безстроковими.

Згідно довідки до акта огляду МСЕК серії КИО-І №285806 від 15.09.2007 позивачу з 13.09.2007 встановлено другу групу інвалідності довічно, причина інвалідності - захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Згідно довідки про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності, виданої обласною спеціалізованою МСЕК, серії КИО-І №285806 ступень втрати професійної працездатності ОСОБА_1 з 13.09.2007 становить 70%, довічно.

З експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв'язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру від 11.03.1996 №106 слідує, що Центральна міжвідомча експертна ОСОБА_2 на засіданні №40 від 26.02.1996, розглянувши клопотання ОСОБА_1 і надану документацію з питання зв'язку захворювання (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, дійшла висновку: захворювання пов'язане з роботами по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

26.03.2018 позивач звернувся до Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області із заявою щодо встановлення статусу інваліда війни групи та видачі відповідного посвідчення.

Листом від 02.04.2018 №18/01-15 відповідачем було відмовлено позивачу у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення. Вказана відмова мотивована тим, що правових підстав для поширення на позивача статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу" немає, оскільки надані документи підтверджують лише статус учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

При цьому відповідач у даному листі вказав, що відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу" до інвалідів війни належать інваліди з числа осіб, залучених до формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов’язаних з ліквідацією Чорнобильської катастрофи.

Ознайомившись з відмовою відповідача, позивач 04 червня 2018 року подав відповідачу нову заяву, в якій просив надати відповідь про підстави та порядок надання статусу інваліда війни особам, зазначеним у п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу".

Листом від 04.07.2018 №29/01-15 відповідач повідомив позивача, що посвідчення інваліда війни видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності. Водночас, у даному листі відповідач зазначив, що правових підстав для поширення на позивача статусу особи з інвалідністю внаслідок війни, відповідно до п. 9 ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу" немає.

Вважаючи відмову відповідача щодо надання позивачу статусу інваліда війни протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22.10.1993 №3551-XII (далі - Закон №3551-XII, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ст. 1 Закону №3551-XII Закон спрямований на захист ветеранів війни шляхом: створення належних умов для підтримання здоров'я й активного довголіття; організації соціального та інших видів обслуговування, зміцнення матеріально-технічної бази створених для цієї мети закладів і служб та підготовки відповідних спеціалістів; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я.

Статтею 4 Закону №3551-XII передбачено, що ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-XII до інвалідів війни належать також інваліди з числа, зокрема, осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали особами з інвалідністю внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.

Отже, умовами для набуття статусу інваліда війни з підстав, встановлених п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-ХІІ, є: 1) настання інвалідності внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) участь особи у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме у складі формувань Цивільної оборони.

Статтею 10 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28.09.1991 №796-XII (далі - Закон №796-XII, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом ОСОБА_2 України.

Таким чином, особи залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, належать до інвалідів війни. Якщо особа була залучена до складу формувань Цивільної оборони та стала інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, така особа належить до числа інвалідів війни та має право на отримання відповідного посвідчення.

Аналізуючи приписи п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону №3551-XII, суд дійшов висновків про те, що вказана норма не містить вимог, які визначають порядок та форму залучення осіб до складу формувань Цивільної оборони.

Правила видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни врегульовані Положенням про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженим постановою Кабінету ОСОБА_2 України від 12.05.1994 №302 (далі - Положення №302).

Згідно з абз. 1 п. 2 Положення №302 посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни та інших осіб, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Абзацом першим пункту 3 Положення №302 передбачено, що відповідно до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, інваліди війни, учасники війни.

Інвалідам війни (стаття 7 зазначеного Закону) видаються посвідчення з написом "Посвідчення інваліда війни" та нагрудний знак "Ветеран війни - інвалід" (абз. 3 п. 3 Положення №302).

Згідно з абз. 2 п. 7 Положення №302 "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Відповідно до п. 10 Положення №302 "Посвідчення інваліда війни" видається на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.

Інвалідам війни, у яких групу інвалідності встановлено без терміну перегляду, видаються безтермінові посвідчення, іншим - на період встановлення групи інвалідності. У разі продовження медико-соціальною експертною комісією терміну чи зміни групи інвалідності в посвідчення (на правій внутрішній стороні) вклеюється новий бланк, до якого вносяться відповідні записи. Записи в бланку завіряються відповідно до п. 8 цього Положення.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для отримання посвідчення інваліда війни є наявність у особи довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності, а уповноваженою особою щодо видачі останнього є органи праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Тобто, необхідність надання будь-яких інших документів на підтвердження факту участі особи в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи законодавством не передбачено.

Як встановлено із наявної в матеріалах справи трудової книжки ОСОБА_1, останній з 23.10.1978 по 18.09.1989 працював на Чорнобильській АЕС, зокрема, на момент аварії працював на посаді майстра по дезактивації відділу охорони праці та техніки безпеки.

Судом встановлено, що позивач виконував роботи по ліквідації наслідків аварії, що підтверджується табелями обліку робочого часу Чорнобильської АЕС за квітень 1986 року, аварійним маршрутним листом №1136, відповідно до якого число відпрацьованих днів на ЧАЕС у травні 1986 року складає 17 днів, у червні 1986 року - 15 днів, у липні 1986 року - 17 днів, у серпні 1986 року - 16 днів, у вересні 1986 року - 16 днів, у листопаді 1986 року - 11 днів, у грудні 1986 року - 15 днів. Число відпрацьованих позивачем годин на ЧАЕС у квітні 1986 року становить 3 дні (по 12 годин в період з 28 по 30 квітня 1986 року).

Відповідно до вимог нормативно-правових актів з Цивільної оборони, які були чинними на момент аварії на Чорнобильській катастрофі, зокрема, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і ОСОБА_2 міністрів СРСР від 18.03.1976 №201-78, наказів заступника ОСОБА_2 оборони СРСР - начальника ЦО СРСР від 06.06.1975 №90 (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та від 29.06.1976 №92 (настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (Сільському на сільськогосподарському об’єкті народного господарства), розпорядження ЦО СРСР від 26.04.1986, начальника ЦО УРСР від 28.04.1986, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної ОСОБА_2 народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29.04.1986 №01, від 30.04.1986 №02, від 04.05.1986 №16, від 19.05.1986 №52 та інші), цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об’єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов’язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають дітей до 8 років.

Тобто, формування Цивільної оборони, у тому числі і невоєнізовані, створювалися саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих. Отже, громадяни, які виконували роботи по ліквідації Чорнобильської катастрофи (аварії на ЧАЕС та її наслідків) залучалися до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.

При цьому, жоден нормативний документ з питань цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення конкретної особи до дій у складі формувань цивільної оборони.

Така ж правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.04.2017 у справі № К/800/11747/17.

Аналіз наведених норм чинного законодавства дає підстави для висновку про те, що факт залучення громадян до складу формувань цивільної оборони не потрібно встановлювати, оскільки відповідно до норм законодавства, що діяло на момент аварії на Чорнобильській АЕС, на всіх без виключення підприємствах, установах та організаціях, до складу цивільної оборони в обов'язковому порядку зараховувалось все працездатне населення.

Суд враховує, що позивач став інвалідом внаслідок захворювань, пов'язаних з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЄС, що підтверджується наявними у справі доказами.

Так, як вже встановлено судом, позивач є особою, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи категорії 1 та є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується посвідченням серії А №076602 та вкладкою до посвідчення №050690, які є безстроковими.

Згідно довідки до акта огляду МСЕК серії КИО-І №285806 від 15.09.2007 позивачу з 13.09.2007 встановлено другу групу інвалідності довічно, причина інвалідності - захворювання, пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Згідно довідки про результати визначення ступеню втрати професійної працездатності, виданої обласною спеціалізованою МСЕК, серії КИО-І №285806 ступень втрати професійної працездатності ОСОБА_1 з 13.09.2007 становить 70%, довічно.

З експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної ради по встановленню причинного зв'язку захворювань та інвалідності з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та їх професійного характеру від 11.03.1996 №106 слідує, що Центральна міжвідомча експертна ОСОБА_2 на засіданні №40 від 26.02.1996, розглянувши клопотання ОСОБА_1 і надану документацію з питання зв'язку захворювання (інвалідності) з роботами по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, дійшла висновку: захворювання пов'язане з роботами по ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Судом встановлено, що листом Всесоюзного промислового об’єднання по атомній енергетиці "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР №672с від 06.12.1982 "Про використання нормативних документів з питань захисту персоналу та населення в разі аварії на АС" директору Чорнобильської АЕС, зокрема, роз’яснено, що ліквідація наслідків радіаційних аварій, включаючи МПА (максимальна проектна аварія), може проводитися персоналом або в складі звичайної цехової структури, або структури Цивільної оборони, на розсуд директора атомної станції. Переведення роботи персоналу в структуру Цивільної оборони є обов'язковим при виникненні гіпотетичної аварії на атомній станції або введення періоду "Загальної готовності Цивільної оборони".

Судом встановлено, що Чорнобильською атомною електростанцією імені ОСОБА_3 ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР 19.04.1985 року видано наказ №2с від 19.04.1985 "Про керівний склад, служби та формування цивільної оборони", відповідно до якого створено пункт управління Цивільної оборони Чорнобильської АЕС (пункт 1 наказу); для організації виконання завдань по забезпеченню заходів цивільної оборони, підготовки спеціального формування, невоєнізованих формувань ЦО і керівництва ними при проведенні рятувальних і невідкладних аварійно-відновлювальних робіт створено служби цивільної оборони ЧАЕС.

Пунктом 7.3 вказаного наказу передбачено створення двох розвідувальних груп по 16 чоловік від відділу охорони праці та техніки безпеки, які входили до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони.

Судом встановлено, Чорнобильською атомною електростанцією імені ОСОБА_3 ВПО "Союзатоменерго" Міністерства енергетики і електрифікації СРСР 28.05.1985 видано наказ "Про створення відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони" №4с від 28.05.1985, згідно з яким з 01.06.1985 року створено відділ мобілізаційної підготовки та цивільної оборони у відповідності із штатним розписом, затвердженим 23.05.1985, в документах відкритого характеру відділ мобілізаційної підготовки та цивільної оборони іменувати умовно "другий відділ", на начальника відділу мобілізаційної підготовки та цивільної оборони покладено виконання функціональних обов’язків начальника штаба цивільної оборони Чорнобильської АЕС, наказано вважати начальника штабу ЦО і другого відділу заступником начальника цивільної оборони ЧАЕС, що має право від імені начальника ЦО віддавати з питань ЦО і мобілізаційної роботи усні і письмові розпорядження, обов'язкові для виконання усіма працівниками ЧАЕС, включаючи керівний склад.

Факт участі позивача у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС підтверджується аварійним маршрутним листом №1136, яким встановлено зайнятість позивача у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС саме як майстра цеху по дезактивації Чорнобильської АЕС, копією табелю обліку робочого часу за квітень 1986 року.

В силу положень статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" у контексті розгляду даної справи суд також враховує висловлену Європейським судом з прав людини у рішеннях від 14.01.2011 року у справі "Щокін проти України" та від 07.07.2011 року у справі "Серков проти України" позицію в частині необхідності застосування національного законодавства у разі допущення можливості його неоднозначного тлумачення у найсприятливіший для заявника спосіб.

Досліджені судом документи безперечно підтверджують факт участі позивача у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи саме у складі формувань Цивільної оборони Чорнобильської АЕС та отримання ним інвалідності другої групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено, що позивач брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримав інвалідність внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, а отже має право на встановлення статусу інваліда війни із видачею посвідчення інваліда війни.

При цьому, посилання відповідача на відсутність відомостей про наказ чи розпорядження штабу Цивільної оборони як на підставу для відмови у наданні позивачу статусу інваліда війни не ґрунтуються на вимогах закону.

Суд також зазначає, що лист Міністерства соціальної політики України від 27.04.2016, який відповідач використав для обґрунтування відмови у визнанні за позивачем статусу інваліда війни, не є нормативно-правовим актом, а носить інформаційно-роз’яснювальний характер і не утворює підстави для встановлення чи відмови у наданні правового статусу інваліда війни.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що відмова відповідача у встановленні позивачу статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення є необґрунтованою та такою, що порушує право позивача на одержання вказаного статусу та пов'язаного з ним соціального захисту.

Водночас, у позовній заяві позивач просить суд визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у видачі посвідчення інваліда війни.

Проте, судом не встановлено бездіяльності суб’єкта владних повноважень, оскільки відповідачем було розглянуто звернення позивача та прийняте рішення. Отже, у цій частині позовних вимог суд відмовляє позивачу з урахуванням їх необґрунтованості.

Водночас, приписами частини 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства передбачено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

За наведених обставин та враховуючи, що прийняте відповідачем рішення є протиправним та таким, що порушує права та законні інтереси позивача, суд, з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача дійшов висновку про необхідність визнання протиправними дій Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу інваліда війни.

Щодо позовних вимог позивача в частині зобов’язання відповідача видати посвідчення інваліда війни, суд зазначає наступне.

Відповідно до приписів пункту 7 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету ОСОБА_2 України від 12.05.1994 №302, "Посвідчення інваліда війни", "Посвідчення учасника війни" і відповідні нагрудні знаки, "Посвідчення члена сім'ї загиблого" видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина.

Згідно з пунктом 4 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Положеннями частини 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Згідно з приписами абзацу 2 вказаної норми у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Суд також враховує, що у Рекомендації № R (80) 2 комітету ОСОБА_2 Європи державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятою Комітетом ОСОБА_2 Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, зазначено, що під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційним повноваженням є повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) обрати один з кількох варіантів рішення.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

При цьому, у випадку, коли закон встановлює повноваження суб'єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов'язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб'єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення), з урахуванням встановлених судом обставин.

Суд зазначає, що дискреційні функції відповідача як суб'єкта владних повноважень щодо надання особі статусу інваліда війни на етапі, коли особа, яка звернулась, є інвалідом внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи та має докази залучення до складу формувань цивільної оборони, досить жорстко обмежені в законодавчому порядку, а тому зазначені відповідачем підстави відмови, зокрема, пов'язані із відсутністю розпорядчого документу по лінії Цивільної оборони про залучення підприємств, установ (наказ чи розпорядження) до вказаного формування та розпорядчого документу по підприємству, установі про залучення особи до складу зазначеного формування, обов'язок з прийняття яких не передбачено жодною законодавчою нормою - не належить до передбачених законом підстав відмови в наданні позивачу статусу інваліда війни.

Як було встановлено судом, позивачем надано як відповідачу, так і суду докази наявності підстав для встановлення йому статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, передбачених пунктом 9 частини 2 статті 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а тому суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо зобов'язання відповідача видати позивачу посвідчення інваліда війни.

При цьому, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14.

З урахуванням тієї обставини, що оскаржувана відмова відповідача у розглядуваній ситуації не ґрунтується на дискреційних повноваженнях, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача надати позивачу статусу інваліда війни та видати позивачу посвідчення інваліда війни.

Відповідно до статей 9, 77 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідач як суб’єкт владних повноважень не надав суду доказів на підтвердження правомірності своїх дій та спірної відмови.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивач є звільненим від сплати судового збору. Доказів понесення інших судових витрат позивач суду не надав. Таким чином, судові витрати присудженню на користь позивача не підлягають.

Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу інваліда війни.

Зобов’язати Управління соціального захисту населення Славутицької міської ради Київської області встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати йому посвідчення інваліда війни.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Балаклицький А. І.