Рішення № 77632269, 01.10.2018, Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 183/858/18

№ 2/183/1629/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2018 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючої судді Сороки О.В.,

секретаря Пономаренко О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи – приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу ОСОБА_3, секретар виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області ОСОБА_4, про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на майно, в порядку спадкування за законом, -

за участю позивача ОСОБА_1,

представника позивача ОСОБА_5,

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_6, -

встановив:

20 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, в якому просить:

- визнати недійсним заповіт, складений ОСОБА_7, посвідчений секретарем виконкому Голубівської сільської ради та зареєстрований в реєстрі за №44;

- визнати за нею право власності на земельну ділянку загальною площею 0,23 га, що розташована на території с. Голубівка, Голубівської сільської ради, призначену для ведення підсобного господарства та обслуговування житлових і господарських будівель, відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії ДП НВ 001297; земельну ділянку загальною площею 6,500 га (пай №381), що розташована на території Голубівської сільської ради, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 007864; садибний (індивідуальний) житловий будинок №2 по вул. Новоселівська в с. Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7, померлого 26 червня 2017 року

В обґрунтування свого позову, з урахуванням уточненого позову від 26.06.2018 року, ОСОБА_1 зазначає, що 26 червня 2017 року помер її чоловік ОСОБА_7. За життя померлому належали на праві власності наступні об’єкти нерухомості: земельна ділянка площею 0,23 га на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії ДП НВ 001297 та земельна ділянка площею 6,500 га (пай 381) на підставі Державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 007864, що розташовані на території с. Голубівка, Голубівської сільської ради, а також садибний (індивідуальний) житловий будинок №2 по вул. Новоселівська в с. Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Усе вказане нерухоме майно було придбано у період їх шлюбу. Таким чином, позивач зазначає, що будинок та земельна ділянка під ним є спільною сумісною власністю подружжя, а земельна ділянка (пай), згідно вимог чинного законодавства України, є приватною власністю померлого ОСОБА_7.

25 січня 2018 року позивач ОСОБА_1, як єдиний спадкоємець за законом, звернулася до приватного нотаріуса Новомосковського районного нотаріального округу ОСОБА_3 з заявою про видачу свідоцтва про права на спадщину за законом після смерті чоловіка. Однак, вчинити нотаріальну дію і видати вищезазначене свідоцтво про право на спадщину за законом на цілу частину нотаріус не знайшла можливим, оскільки виявилося, що померлий ОСОБА_7, залишив заповіт, відповідно до якого спадкодавець зробив наступне заповітне розпорядження: все майно з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що він матиме право за законом, заповів ОСОБА_2, при умові, коли наступить смерть його дружини ОСОБА_1. Так, постановою приватного нотаріуса від 25.01.2018 року позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, одночасно роз’яснено право ОСОБА_1 на звернення до суду для вирішення питання по суті, оскільки іншого шляху оформити її спадкові права на нерухоме майно у неї немає.

Таким чином, позивач, посилаючись на загальні норми цивільного законодавства, які регулюють порядок спадкування, наполягає на тому, що умова визначена у заповіті стосовно її смерті суперечить моральним засадам суспільства, а тому в розумінні ч.2 ст. 1242 ЦК України, є нікчемною. Позивач вважає себе єдиним спадкоємцем нерухомого майна, після смерті ОСОБА_7, померлого 26 червня 2017 року, тому звернулася до суду з зазначеним позовом.

Ухвалою від 20 січня 2018 року відкрито провадження у справі. За результатами підготовчого судового засідання ухвалою суду від 04 вересня 2018 року призначено розгляд справи по суті.

В судовому засіданні позивач та її представник ОСОБА_5 позов підтримали, надали пояснення по суті позовних вимог, викладених у позові.

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні позов визнав частково, у відзиві на уточнений позов звертає увагу суду на ту обставину, що позивач у своєму позові посилається лише на нікчемність умови заповіту, а тому, на його думку, ОСОБА_1 не має підстав для визнання недійсним заповіту. Поряд з цим вважає, що з означених в позові об’єктів нерухомого майна, спільною сумісною власністю є тільки придбаний ОСОБА_7 житловий будинок №2 по вул. Новоселівська в с. Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області та земельна ділянка площею 0,23 га, розташована на території с. Голубівка відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії ДП НВ 001297. Придбана ОСОБА_7 земельна загальною площею 6,500 га (пай №381), що розташована на території Голубівської сільської ради, призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 007864, є особистою приватною власністю ОСОБА_7. Таким чином, відповідач не заперечує проти визнання за позивачем право власності лише на ? частку житлового буднику та земельної ділянки під ним. В іншій частині позову просив відмовити.

Треті особи - приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу ОСОБА_3, секретар виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області ОСОБА_4, кожен окремо, в судове засідання не з’явилися, були повідомлені належним чином про час, дату і місце судового засідання, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Суд, дослідивши докази, з точки зору належності та допустимості, а у своїй сукупності з точки зору достатності та взаємозв’язку, дійшов до наступного висновку.

Судом встановлені наступні фактичні обставини справи.

26 червня 2017 року помер ОСОБА_7, що стверджується копією свідоцтва про смерть (а.с. 10).

Після смерті останнього приватним нотаріусом Новомосковського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_3 було заведено спадкову справу №123/2017, матеріали якої свідчать про таке.

11 серпня 2017 року ОСОБА_1 у встановленому законом порядку прийняла спадщину, подавши нотаріусу відповідну заяву (а.с. 48-49).

Далі, 25 січня 2018 року позивач звернулася з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом, після смерті ОСОБА_7.

Цього ж дня приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_3 винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії (а.с.60-61). Вказана постанова мотивована тим, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом на цілу частину на ім’я заявника не вважається можливим, з наступних підстав: померлий ОСОБА_7 залишив заповіт на все майно на ім’я іншого спадкоємця, а вказаний заповіт, посвідчений ОСОБА_4 секретарем виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області 19.03.2010 року за №44, був посвідчений з порушенням ст.1242 Цивільного кодексу України, а саме умова, визначена в заповіті, є нікчемною та суперечить моральним засадам суспільства.

В свою чергу, ОСОБА_2 23 листопада 2017 року звернувся до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини за заповітом, після смерті ОСОБА_7 (а.с.49-50), а 29 січня 2018 року подав заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а.с.61-62).

Між тим, постановою приватного нотаріуса Новомосковського районного нотаріального округу Дніпропетровської області ОСОБА_3 ОСОБА_2 також було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки заповіт, який залишив померлий ОСОБА_7, посвідчений ОСОБА_4 секретарем виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області 19.03.2010 року за №44, був посвідчений з порушенням ст. 1242 Цивільного кодексу України, а саме умова, визначена в заповіті, є нікчемною та суперечить моральним засадам суспільства (а.с.62-63).

До правовідносин, що виникли між сторонами, в зв’язку з відкриттям спадщини після смерті ОСОБА_7, суд вважає за необхідне застосувати наступні норми права.

Згідно зі ст.1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачені види спадкування, спадкування може бути за заповітом чи за законом.

У відповідності до ч.1 ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

У відповідності до ч.1 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

У відповідності до ч.1 ст. 1242 ЦК України заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини.

Так, за життя ОСОБА_7 19 березня 2010 року склав заповіт, посвідчений того ж дня ОСОБА_4 секретарем виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, копія якого знаходиться в матеріалах справи (а.с.13), у відповідності до якого, на випадок своєї смерті, ОСОБА_7 зробив таке заповітне розпорядження: все майно з чого б воно не складалося і де б воно не знаходилося і взагалі все те, що належатиме йому на день смерті і на що він матиме право за законом, заповів ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, при умові, коли наступить смерть його дружини ОСОБА_1.

Згідно ч.2 ст. 1242 ЦК України умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства.

Таким чином, визначена умова у заповіті - смерть дружини спадкодавця ОСОБА_1, в розумінні ч.2 ст. 1242 ЦК України, є такою, що суперечить моральним засадам суспільства, та як наслідок є нікчемною.

При цьому, вирішуючи позов ОСОБА_1 в частині визнання заповіту недійсним, суд дійшов до такого висновку.

Частиною 2 ст. 1257 ЦК України визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно ч.3 цієї ж статті Закону недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

У відповідності до постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочин.

Заповіт як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам Цивільного кодексу України щодо недійсності правочинів.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У відповідності до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіт є одностороннім правочином, оскільки залежить виключно від волі заповідача. Заповіт лише спрямовується на виникнення у спадкоємця прав та обов'язків, але до моменту смерті не створює їх у нього. Розпорядження, яке міститься у заповіті, набирає чинності лише у разі смерті заповідача.

Статтею 1247 ЦК України встановлено загальні вимоги до форми заповіту, за якими заповіт повинен складатися у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення, має бути особисто підписаний заповідачем (якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу).

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. 4 ст. 1, ст. 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування. Однією з нотаріальних дій, які вчиняють уповноважені посадові особи органу місцевого самоврядування є посвідчення заповітів (крім секретних).

Статтею 1248 ЦК України встановлено, що нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах (ст. 1257 ЦК України).

Вимоги щодо процедури нотаріального посвідчення заповітів визначаються Цивільним кодексом України, Законом України «Про нотаріат», Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03 березня 2004 року, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України № 22/5 від 25 серпня 1994 року.

Згідно з ч. 4 ст. 1, ст. 37 Закону України «Про нотаріат» у населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування. Однією з нотаріальних дій, які вчиняють уповноважені посадові особи органу місцевого самоврядування є посвідчення заповітів.

Відповідно до ст. 1248 ЦК України, п. 157, п. 158 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Аналогічні положення закріплено й у Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджена Наказом Міністерства юстиції України № 22/5 від 25 серпня 1994 року зі змінами чинними на момент посвідчення заповіту.

Аналіз вищезазначених норм Закону не дає суду підстав для визнання оспорюваного правочину – заповіту недійсним, а тому суд приходить до висновку, що позов в цій частині задоволенню не підлягає, складений заповідачем ОСОБА_7 заповіт, що був посвідчений ОСОБА_4 секретарем виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області 19.03.2010 року за №44, є нікчемним, посвідчений з порушенням ст. 1242 Цивільного кодексу України, оскільки умова, визначена в ньому суперечить моральним засадам суспільства, що не є підставою для визнання його недійсним в судовому порядку.

Вирішуючи позов в частині визнання права власності за позивачем на нерухоме майно в порядку спадкування за законом, суд дійшов до наступного висновку.

Судом встановлено, що на підставі Свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок (домоволодіння), виданого 11 квітня 1987 року Новомосковською районною радою на підставі рішення виконкому Новомосковського районної ради №96 від 17.03.2987 року, ОСОБА_7 на праві особистої власності належав житловий будинок (домоволодіння) №2 по вул. Новоселівська в с. Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області (а.с. 17).

Також суду надана копія Державного акту на право приватної власності на землю серії ДП № 001297, виданого на ім’я ОСОБА_7, у відповідності до якого останньому на праві приватної власності належала земельна ділянка площею 0,23 га, в межах згідно з планом, що розташована на території с. Голубівка Голубівської сільської ради, землю передано для ведення підсобного господарства та обслуговування житлових і господарських будівель, державний акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 1297 від 14 квітня 1995 року (а.с.15).

З 21 жовтня 1959 року ОСОБА_7 по день смерті перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1, про що свідчить копія свідоцтва про одруження (а.с.9).

До правовідносин, що виникли між подружжям ОСОБА_7 та ОСОБА_8, щодо спільної сумісної власності, суд вважає за необхідне застосувати наступні норми права.

Главою 8 Сімейного кодексу України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Зазначеним вище свідоцтвом про право власності на житловий будинок, а також Державним актом на право приватної власності на землю передану для ведення підсобного господарства та обслуговування житлових і господарських будівель, стверджується, що спірне нерухоме майно набуте чоловіком та дружиною в період шлюбу, а тому в розумінні ч.3 ст. 368 ЦК України являється їх спільною сумісною власністю.

Крім того, у відповідності до Державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 007864, виданого на ім’я ОСОБА_7, останньому на праві приватної власності належала земельна ділянка (пай № 381) площею 6,500 га, в межах згідно з планом, що розташована на території Голубівської сільської ради, землю передано для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, державний акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 23966 від 17 жовтня 2002 року (а.с.16).

У відповідності до п.5 ч.1 ст.57 Сімейного кодексу України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Таким чином, зазначена вище земельна ділянка (пай № 381), згідно вимог СК України, є особистою приватною власністю померлого ОСОБА_7.

Законодавчо загальні та процесуальні норми оформлення права на спадщину закріплені у Цивільному Кодексі України, Законі України «Про нотаріат», Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства Юстиції від 22.02.2012 року та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 року.

Так, згідно зі ст. ст. 34, 66 ЗУ «Про нотаріат» видача свідоцтв про право на спадщину відноситься до повноважень нотаріусів, у встановлений законом строк для оформлення спадкової маси, до складу якої входить нерухоме майно, спадкоємці зобов’язані звернутись до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини та з пакетом документів, які підтверджують такі факти: факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства, якщо має місце спадкування за законом, прийняття спадкоємцем спадщини у встановлений законом спосіб, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину, надавши свідоцтво про смерть спадкодавця, документи, підтверджуючі родинні зв’язки з померлим та правовстановлюючі документи на спадкове майно, на яке видається свідоцтво про право на спадщину.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», роз'яснив, що за наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розгляду не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження, у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину(п.23).

Відповідно до ст.67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством. Якщо нотаріусом обґрунтовано відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, виникає цивільно-правовий спір, що підлягає розглядові у позовному провадженні, але визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення спадкових прав у нотаріальному порядку. Без звернення спадкоємців до нотаріальної контори за одержанням свідоцтва про право на спадщину збільшується ймовірність порушення прав інших осіб, спадкоємців за заповітом, спадкоємців, які прийняли спадщину.

Вищий Спеціалізований Суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму листі від 16.05.2013 року № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» наголошував на тому, що обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для вирішення спору про право спадкування, є копії документів відповідної спадкової справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.

Слід також звертати увагу на наявність у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема, відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Матеріали спадкової справи містять обґрунтовану постанову нотаріуса на ім’я позивача, якою відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, з підстав наявності нікчемного заповіту на ім’я відповідача, що є самостійною перешкодою у видачі свідоцтва про право на спадщину.

У відповідності до ст.392 ЦК України, яку суд вважає за необхідне застосувати до спірних правовідносин, як норму права, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, а спадкоємець, який прийняв спадщину, в розумінні ч.1 ст. 1218 ЦК України, має право вимагати визнання за ним права власності на спадкове майно в судовому порядку.

У відповідності до ст.1225 ЦК України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та споруд переходить право власності або право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

Відповідно до вимог ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з’ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.

При цьому слід виходити з положень ст. 11 ЦК про підстави виникнення цивільних прав і цивільних обов’язків. Відповідно до них цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, передбачених актами цивільного законодавства, Конституцією України та міжнародними договорами України, а також із дій осіб, не передбачених цими актами, але які породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об’єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти.

Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення докористування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб’єктивне право на захист – це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 19 ЦПК України загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 2 ЦПК).

ЦК та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав. Наприклад, земельне законодавство регулює відносини, у тому числі й цивільні, об’єктом яких є земля; сімейне законодавство містить норми щодо захисту цивільних прав, пов’язаних з сімейними відносинами, тощо.

З урахуванням наведеного суд під час розгляду і вирішенні цивільної справи визначає спосіб захисту виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин та цього спору.

У тих випадках, коли спеціальна норма закону встановила інший, ніж визначений ст. 16 ЦК України, спосіб захисту, застосовується спосіб захисту, встановлений спеціальною нормою. Одночасно можуть застосовуватися положення ст. 16 ЦК України і положення спеціальної норми щодо способу захисту у випадках, коли ці способи тотожні й на них поширюється дія ЦК.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 ЦК з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Аналізуючи викладене, суд вважає обґрунтованим позов ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на спадкове майно за законом після смерті ОСОБА_7. Такі вимоги, з урахуванням обраного способу захисту, та за наявності відмови нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, підлягають задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 76, 81, 89, 200, 263, 265 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи – приватний нотаріус Новомосковського районного нотаріального округу ОСОБА_3, секретар виконавчого комітету Голубівської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області ОСОБА_4, про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на майно, в порядку спадкування за законом, задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1, право власності на земельну ділянку загальною площею 0,23 га (кадастровий №1223282000:03:004:0006 та кадастровий №1223282000:03:004:0005, що розташована на території с. Голубівка, Голубівської сільської ради, призначену для ведення підсобного господарства та обслуговування житлових і господарських будівель, відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії ДП НВ 001297, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7, померлого 26 червня 2017 року.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1, право власності на земельну ділянку загальною площею 6,500 га (пай №381), що розташована на території Голубівської сільської ради, призначену для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, відповідно до Державного акту на право приватної власності на землю серії І-ДП № 007864, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7, померлого 26 червня 2017 року.

Визнати за ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, ІПН НОМЕР_1, право власності на садибний (індивідуальний) житловий будинок №2 по вул. Новоселівська в с. Голубівка Новомосковського району Дніпропетровської області: літера – А – будинок, складається з: коридор – 5,1 кв.м, сіни – 10,6 кв.м., кімната – 19,1 кв.м., кімната – 5,8 кв.м, кімната – 7,3 кв.м, кімната – 5,7 кв.м., кімната - 10,0 кв.м., санвузол – 3,8 кв.м., тамбур – 3,5 кв.м.; загальна площа приміщень – 70,9 кв.м.; площа житлових квартир – 67,4 кв.м., площа приміщень не включених в загальну – 3,5 кв.м .; літера а – сіни 23,9 кв.м.; літера а1 – прибудова 3,3 кв.м., літера Б – сарай 35,9 кв.м.; літера В – літня кухня 22,0 кв.м.; літера ПГ – погріб 7,0 кв.м.; літера Г – вбиральня 1,0 кв.м.; літера Д – сарай – 17,6 кв.м.; літера №1 – огорожа 16,5 кв.м.; літера №2 – ворота 5,1 кв.м.; літера К – колодязь, в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7, померлого 26 червня 2017 року.

В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Апеляційного суду Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення

Суддя Сорока О.В.