Рішення № 77629732, 01.11.2018, Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 182/7485/17

Провадження № 2/0182/1313/2018

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

01.11.2018 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді - Рунчевої О.В.

секретаря - Нагаєвої Н. О.

за участю представника позивача – ОСОБА_1

відповідача – ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Нікополі за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про вселення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач 21 грудня 2017 року звернулася до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з вищезазначеним позовом, мотивуючи його наступним.

Квартира АДРЕСА_1 належить їй, ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі договору дарування квартири від 24.06.2005 року, посвідченого нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу, ОСОБА_4, зареєстровано в реєстрі за № 1589.

Вона навчалася у Дніпропетровській державній медичній академії з 01 вересня 2000 року, тому вимушена була виїхати до м. Дніпропетровська де і проживала до 2007 року.

В обґрунтування позову вона зазначила, що відповідач перешкоджає їй проживати у вказаній квартирі, ключі від квартири не віддає, тому вона змушена тимчасово проживати у свого чоловіка.

На підставі викладеного просить суд вселити її у квартиру АДРЕСА_2 та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

Ухвалою про відкриття провадження від 05 лютого 2018 року позовна заява прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, що відповідає вимогам ст. 279 ЦПК України. Відповідачу був наданий строк 15 днів з дня отримання ним такої ухвали суду, на подачу відзиву на позовну заяву.

06 березня 2018 року на адресу суду надійшов відзив від відповідача ОСОБА_2 (а. с. 25-26), згідно якого остання просить відмовити у задоволенні вимог ОСОБА_3 у повному обсязі, оскільки вона ніколи не перешкоджала їй проживати у квартирі, належних доказів на підтвердження її перешкоджання проживання позивачу у квартирі не надано. Особисто позивач ніколи не зверталася до неї з вимогою про вселення до квартири.

Також 21 березня 2018 року відповідач ОСОБА_2 надала на адресу суду заяву про застосування строків позовної давності, передбачених ст. 257 ЦК України при вирішенні справи по суті.

В матеріалах справи також наявна відповідь на відзив, що надійшла від ОСОБА_3 на адресу суду 04 травня 2018 року (а.с. 38-40)

Крім того, в матеріалах справи наявні заперечення ОСОБА_2 на відповідь на відзив ОСОБА_3, що надійшли на адресу суду 08 серпня 2018 року (а.с. 76-78).

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_5 прзовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 проти задоволення позову заперечувала та просила суд у його задоволенні відмовити.

Суд, вислухавши учасників процесу, вивчивши матеріали справи, приходить до наступного.

Згідно ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Закону України № 475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У Рішенні Європейського Суду від 29 листопада 1991 року у справі «ОСОБА_6 Девелопментс ЛТД» проти Ірландії» зазначається, що власники мають право претендувати щонайменше на законне сподівання на можливість користуватися своєю власністю.

Відповідно до Конституції України усі суб'єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13); кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом (частини перша, друга статті 41); правовий режим власності визначається виключно законами України (пункт 7 частини першої статті 92).

Статтею 41 Конституції України та статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена в його здійсненні лише у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Закріплений в нормативно-правових актах принцип непорушності права приватної власності означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод (далі - Конвенція) гарантується кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла, яке охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла (п. 1 ст. 8 Конвенції).

Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.

Статтею 383 ЦК України передбачено, що власник квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Як закріплено в ч. 2 ст. 76 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 81 ЦПК України).

Судом встановлено, що позивачу ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі договору дарування квартири від 24.06.2005 року, посвідченого нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу, ОСОБА_4, зареєстровано в реєстрі за № 1589 належить квартира АДРЕСА_3 (а.с. 3-5).

Також судом встановлено, що позивач не має можливості вселитися у належну їй квартиру за вказаною вище адресою у зв’язку з тривалим конфліктом з матір’ю – ОСОБА_2 – відповідачем по справі та оспорення останньою у судовому порядку правомірності набуття права на вказану квартиру (а.с. 7-12).

Також, ОСОБА_3 неодноразово зверталася до правоохоронних органів щодо протиправних дій матері ОСОБА_2 (а.с. 25, а.с. 41-61) , що свідчить про наявність тривалого конфлікту між сторонами та протилежного відповідачем суду не доведено.

Заявляючи про відсутність перешкод у ОСОБА_3 проживати у вищевказаній квартирі, відповідач даний позов не визнає, що вочевидь свідчить про наявність неприязних стосунків між сторонами та підтверджує доводи позивача, викладені в позовній заяві.

Щодо пропуску позивачем позовної давності, суд приходить до висновку, що ОСОБА_3 як власник квартири, має право використовувати помешкання для власного проживання та проживання членів своєї сім`ї, інших осіб без обмеження будь-якими строками.

Враховуючи вищевикладені обставини, суд вважає, що відповідач порушує право власності позивача, оскільки у відповідності з ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні, а тому позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовані та підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до статті 141 ЦПК України з відповідача слід стягнути на користь позивача понесені судові витрати в розмірі 640 грн. 00 коп.(а.с. 1)

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 319,383,391 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 76, 77, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України,-

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрована за адресою – 53200, АДРЕСА_4) до ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2, зареєстрована за адресою - 53200, АДРЕСА_4) про вселення – задовольнити.

Вселити ОСОБА_3 (ІНФОРМАЦІЯ_1, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрована за адресою – 53200, АДРЕСА_4) в квартиру АДРЕСА_5.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 640 грн. 00 коп. (шістсот сорок грн. 00 коп.).

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду до або через Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений 06.11.2018 року.

Суддя: ОСОБА_7