Рішення № 77592012, 26.10.2018, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 жовтня 2018 року (о 12 год. 15 хв.)Справа № 0840/3668/18 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Батрак І.В.,

за участю секретаря Лялько Ю.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Мелітопольського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області

про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі — ОСОБА_1, позивач) звернулась до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Мелітопольського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - Мелітопольське об’єднане УПФУ в Запорізькій області, відповідач), в якому просить:

визнати протиправними дії відповідача, які полягають у невиплаті пенсії за період травень, червень і серпень 2018 року позивачу;

зобов’язати відповідача виплатити позивачу пенсію за період травень, червень і серпень 2018 року на загальну суму 10 776,72 грн. негайно після проголошення рішення, а також утриматись від подальшого призупинення її виплати.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона є пенсіонером та отримує пенсію за віком. Пояснює, що у зв'язку з проведенням бойових дій та антитерористичної операції в населеному пункті за місцем її проживання вона була вимушена покинути своє постійне місце проживання та переїхати до м. Мелітополя Запорізької області, де стала на облік як внутрішньо переміщена особа. Проте у травні, червені і серпні 2018 року відповідач припинив їй виплату пенсії з підстав, не передбачених статтею 49 Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV). На думку позивача, такі дії Мелітопольського об’єднаного УПФУ в Запорізькій області є протиправними, оскільки порушують її право на пенсійне забезпечення.

Ухвалою судді від 10.09.2018 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, призначене перше судове засідання на 02 жовтня 2018 року. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.

01 жовтня 2018 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов (№30709), у якому, зокрема, пояснює, що позивач перебуває на обліку в управлінні з 13.10.2014, як внутрішньо переміщена особа та отримує пенсію за віком відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування». Зазначає, що Мелітопольською міською радою позивачу було скасовано дію довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 31.05.2018 №9. Звертає увагу суд, що з травня 2018 року позивачу було продовжено виплату пенсії, однак у зв'язку з технологічними змінами механізму проведення верифікацій отримувачів пенсійних виплат змінились строки та порядок виготовлення виплатних документів для пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб. Враховуючи викладене, повідомляє, що пенсійні виплати за травень, червень і серпень 2018 року будуть виплачені позивачу після надходження (виділення) у централізованому порядку додаткових коштів на ці виплати. На підставі викладеного, просить відмовити у задоволенні позовних вимог.

Таким чином, суд визнав за доцільне вирішити справу за наявними в ній матеріалами, в порядку письмового провадження.

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини.

ОСОБА_1 є пенсіонером за віком, що підтверджується посвідченням серія АГ №197795 від 15.03.2005.

Зареєстрованим місцем проживання позивача є АДРЕСА_1.

З 2014 року УПСЗН виконавчого комітету Мелітопольської міської ради ОСОБА_2 взята на облік як внутрішньо переміщена особа, фактичним місцем проживання якої вказано: Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Івана Алексєєва, буд. 2, що підтверджується довідкою №2314000566 від 10.11.2014 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Позивач з жовтня 2014 року взята на обліку в Мелітопольському об'єднаному УПФУ в Запорізькій області як внутрішньо переміщена особа згідно ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», про що також зазначає відповідач у відзиві.

Нарахування та виплату пенсії позивачу було припинено з 01.05.2018.

Так, у червні 2018 року позивач повторно звернулась із заявою, у якій просила письмово повідомити про причину призупинення виплати пенсії.

Листом від 27.06.2018 №138/К-7 позивачу повідомлено, що у зв'язку з технологічними змінами механізму проведення верифікацій отримувачів пенсійних виплат змінились строки та порядок виготовлення виплатних документів для пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб. У списках на травень 2018 року, які надходять у централізованому порядку на виплату пенсій внутрішньо переміщеним особам, які пройшли верифікацію (перевірку), відомості про ОСОБА_1 Були відсутні, тому виплата пенсії з травня була призупинена.

У липні 2018 року позивач звернулась до ГУ ПФУ в Запорізькій області зі скаргою на дії працівників Мелітопольського об'єднаного УПФУ в Запорізькій області, на яку листом від 30.07.2018 №1644/К-7 надано відповідь, що з 01.05.2017 припинено виплату пенсії, проте 31.05.2018 прийнято рішення про відновлення в липні 2018 року позивачу виплати пенсії згідно з чинним законодавством.

Вважаючи дії відповідача щодо невиплати пенсії за період травень, червень і серпень 2018 року протиправними, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Ураховуючи викладене, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із частиною першою статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.

Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.

Суд зазначає, що Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг (далі — Закон № 1058-IV).

Частиною третьою статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.

Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

З наданого до матеріалів адміністративної справи копії листа Мелітопольського об'єднаного УПФУ в Запорізькій області від 27.06.2018 №138/К-7 виплата пенсії позивачу у травні, липні, серпні 2018 року «була призупинена у зв'язку з технологічними змінами механізму проведення верифікацій отримувачів пенсійних виплат змінились строки та порядок виготовлення виплатних документів для пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб».

Водночас, статтею 49 Закону № 1058-IV такої підстави для припинення виплати пенсії не встановлено.

Що ж стосується рішення комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, то воно не є таким рішенням у розумінні частини першої статті 49 Закону № 1058-IV.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на пріоритетність застосування вимоги статті 49 Закону № 1058-IV, а тому доводи відповідача щодо необхідності застосування норм Постанов Кабінету Міністрів є безпідставними.

Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.

Аналогічний правовий висновок викладено в постанові ОСОБА_3 Верховного Суду від 04.09.2018 по справі 805/402/18 Провадження № 11-644асі18.

Разом з цим, частиною другою статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.

Так, із змісту довідки про розмір призначеної і фактично отриманої пенсії №3206/1 за період з 01.03.2018 по 31.08.2018 вбачається, що за період травень, червень і серпень 2018 року позивачу нарахована та не виплачена пенсія на загальну суму 10 776,72 грн.

Під час розгляду справи статус позивача, як пенсіонера, та правильність нарахування розміру пенсії відповідачем не оспорюється. При цьому, припинення виплати пенсій відбулось всупереч чинного законодавства, внаслідок чого ОСОБА_1 була позбавлена можливості отримати з вини відповідача належну їй пенсію з 01 травня 2018 року.

Разом з тим, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання відповідача виплатити пенсію за спірний період негайно після проголошення рішення необхідно відмовити, оскільки законодавством України передбачений певний порядок виконання судових рішень, зокрема, відповідно до статті 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача утриматись від подальшого призупинення її виплати суд також вважає необґрунтованими, оскільки судове рішення має бути наслідком чинного правового регулювання. Воно не може обмежувати волю законодавчого органу в майбутньому змінювати регулювання суспільних відносин.

Частиною другою статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами першою та другою статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин першої, другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності..

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що відповідач, як суб’єкт владних повноважень, не надав суду доказів, які спростовували б доводи позивача, а відтак, не довів правомірності своїх дій, а тому заявлені позивачем вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі Закону України «Про судовий збір» з відповідача судові витрати у відповідності до ст. 139 КАС України не стягуються.

Керуючись ст. ст. 9, 139, 242-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (72312, АДРЕСА_2, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Мелітопольського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (72319, Запорізька область, м. Мелітополь, вул. Івана Алексєєва, буд. 2, код ЄДРПОУ 37927773) про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Мелітопольського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, які полягають у невиплаті пенсії за період травень, червень і серпень 2018 року ОСОБА_1.

Зобов’язати Мелітопольське об’єднане управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області виплатити ОСОБА_1 пенсію за період травень, червень і серпень 2018 року на загальну суму 10 776,72 грн.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя І.В. Батрак