Постанова № 77548951, 01.11.2018, Приморський районний суд м. Одеси

01.11.2018

Справа № 522/25020/16-а

Провадження № 2-а/522/636/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 листопада 2018 року Приморський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого - судді Кічмаренко С.М.

при секретарі - Десятник Д.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся з позовом до Головного управлення Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування Рішення № 85 від 16.12.2016 року про його примусове повернення в країну походження як іноземця, громадянина ОСОБА_1.

Позивач вказує, що дане рішення відповідача щодо його примусового повернення є протиправним та таким, що порушує права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Наполягає на тому, що рішення відповідача про примусове його повернення до ОСОБА_1 є незаконним, тому як там триває військовий конфлікт, існує загроза життю та здоров’ю, безпеці та свободі небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства, систематичного порушення права людини. Повернення до ОСОБА_1 ставить під загрозу життя, право на яке є безумовно найціннішим у системі інших прав людини.

Приймаючи оскаржуване рішення відповідач послався у тексті на норми Закону, проте перевірку наявності обставин за актуальними даними з достовірних джерел, які відповідно до ст. 31 цього Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» унеможливлюють примусове повернення до ОСОБА_1 - не провів. Зокрема, у ОСОБА_1 Посилаючись на численні джерела інформації щодо подій у ОСОБА_1, позивач зазначив, що ці обставини свідчать про наявність загрози життю, здоров'ю, безпеці та свободі внаслідок загальнопоширеного насильства та збройного конфлікту, що, відповідно до ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», робить протиправним будь-які рішення щодо примусового повернення або видворення до даної країни.

Позивач за участю представника ОСОБА_4 наполягали на задоволенні позову. Послалися на те, що позивач не може повернутися до країни походження з причин ситуації загальнопоширеного насильства, причому події у ОСОБА_1 кардинально змінилися про що свідчать офіційні джерела. Позивач побоюється стати жертвою переслідувань в разі повернення до ОСОБА_1.

Наполягали на тому, що відповідачем не обґрунтовано не приймаються до уваги Рекомендації УВКБ ООН «Агенції по справам біженців», тому як за своїм змістом вони відображають реальну та найбільш перевірну за численними джерелами інформації, про ситуацію останніх подій у ОСОБА_1.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позову, вважаючи його необґрунтованим, та просив відмовити у його задоволенні у повному обсязі. Послався що 24.02.2016 року позивачу було відмовлено рішенням ДМС України в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11.05.2016 року у задоволенні позову по оскарженню цього рішення було відмовлено, та з цього часу позивач не звертався до органів ДМС та знаходився на території України нелегально. Представник підтвердив, що при прийнятті оскарженого рішення про примусове повернення, перевірку наявності обставин за актуальними даними з достовірних джерел, які відповідно до ст. 31 цього Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» унеможливлюють примусове повернення до ОСОБА_1, не проводилася тому як за процедурою до осіб що нелегально знаходяться на території України це не передбачено. Зазначив, що документ виданий позивачу у представництві в Україні УВКБ ООН носить рекомендаційний характер.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та надані докази, всебічно та повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.18 КАС України місцевим загальним судам, як адміністративним судам підсудні адміністративні справи щодо примусового повернення в країну походження або третю країну та примусового видворення іноземців та осіб без громадянства за межі території України.

Справа розглядається з урахуванням приписів ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Суд також враховує те, що у рішеннях по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та справі «Перес де ОСОБА_4 Каваніллес проти Іспанії» від жовтня 1998 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Згідно ст.15 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» в'їзд в Україну та виїзд з України здійснюється, зокрема, іноземцями та особами без громадянства - за паспортним документом за наявності відповідної візи, якщо інший порядок в'їзду та виїзду не встановлено законодавством чи міжнародним договором України.

Судом встановлено, що громадянин ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець ІНФОРМАЦІЯ_2, порушив правила перебування іноземців в Україні, проживав без документів на право проживання в Україні, у зв’язку з чим відносно нього 16.12.2016 року прийняте рішення № 85 про примусове повернення до країни походження.

24.02.2016 року рішенням ДМС України № 37 йому було відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з вказаним рішенням останній звернувся з позовом до суду, але постановою Одеського окружного адміністративного суду від 11.05.2016 року у задоволенні позову було відмовлено.

Зі змісту оскарженого рішення № 85 ДМС України про примусове повернення позивача до країни походження вбачається, що при його прийнятті офіційну позицію управління Верховного комісара ООН по справам біженців щодо подій в ОСОБА_1 не оцінювалися та як джерело будь-яка офіційна інформація про країну походження позивача не приймалася до уваги.

Суд враховує пояснення позивача та його представника, що знаходячись в Україні у останнього не має зв’язку з родиною, та відсутня можливість безпосередньо отримувати будь-яку інформацію та якісь письмові докази на підтвердження своїх доводів, окрім достовірної та офіційної інформації розміщеної на офіційних сайтах Державної міграційної служби та Управління Верховного комісара ООН по справам біженців.

Враховуючи викладене, керуючись положеннями Постанови № 1 Пленуму Вищого Адміністративного суду України від 25.06.2009 року щодо використання інформації про країни походження, суд вважає за доцільне та необхідне прийняти до уваги інформацію щодо ОСОБА_1 з останніх докладів УВКБ ООН та інших офіційних джерел.

Суд враховує вказану у позові інформацію про стан військового конфлікту та подій у ОСОБА_1 та його конкретних провінціях: по данним докладу Центру Новин ООН, 31.05.2017 року.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.І ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання-біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих, побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, ОСОБА_5 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28.06.2011 року №8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства - повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217- 241).

Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачем є підстави для висновку, що позивач має обґрунтовані побоювання у випадку повернення до ОСОБА_1 стати жертвою переслідування.

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, не прийняття до уваги важливої та достовірної інформації викладеної у Рекомендаціях УВКБ ООН, призвело до прийняття протиправного рішення щодо примусового повернення позивача до країни походження.

Суд вважає, що прийняття рішення має здійснюватися з використанням повноважень та з метою, з якою це повноваження надано, а саме: рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів притулку.

Відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону України « про правовий статус іноземців та осіб громадянства» визначено що іноземець та особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворенні або видані чи передані до країн: - де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками….. належності до певної соціальної групи або політичних переконань; - де їх життю загрожує …… катування, жорстоке, нелюдське або таке що принижує гідність поводження чи покарання; - де їх життю або здоров’ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях …. внутрішнього збореного конфлікту….

Згідно ч.1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладаються на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, суд вважає, що позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 про визнання протиправним та скасування Рішення Державної міграційної служби України в Одеській області від 16.12.2016 року № 85 про примусове повернення в країну походження підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243-246, 250, 251, 288 КАС України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця або особи без громадянства – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення № 85 від 16.12.2016 року відділу організації запобігання нелегальної міграції, реадмісії та видворення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про примусове повернення громадянина ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3.

Рішення суду може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання до Приморського районного суду міста Одеси апеляційної скарги протягом десяти днів.

Суддя: С.М.Кічмаренко