Рішення № 77527645, 22.10.2018, Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" жовтня 2018 р.

м. Київ

Справа № 911/1558/18

Суддя Черногуз А.Ф., при секретарі Бразі Л.К., розглянувши в порядку загального позовного провадження

позов Колективного сільськогосподарського підприємства "Андріївське" (08013, Київська обл., Макарівський район, с. Андріївка, вул. Садова, буд. 114, код ЄДРПОУ 03754892)

до: 1. Макарівської районної державної адміністрації (08001, Київська обл., Макарівський район, смт. Макарів, вул. Димитрія Ростовського, буд. 30, код ЄДРПОУ 24217537),

2. Державного підприємства "Макарівське лісове господарство" (08000, Київська обл., Макарівський район, смт. Макарів, вул. Леніна, буд. 17/1 код ЄДРПОУ 00992160),

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача - Кабінету Міністрів України (01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2)

про скасування акту індивідуальної дії та визнання недійсними державних актів,

за участю представників сторін:

позивача: Сімороз І.Г. (витяг з ЄДР № 1004451492 від 20.09.2018), Кобилянський В.А. (дов. б/н від 24.09.2018);

відповідача-1: не з’явились;

відповідача-2: Ганенко Р.А. (ордер серії КС № 269424);

третьої особи: Захарчук А.В. (дов. № 7-5/33 від 02.01.2018);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява б/н від 16.07.2018 Колективного сільськогосподарського підприємства "Андріївське" до 1. Макарівської районної державної адміністрації, 2. Державного підприємства "Макарівське лісове господарство" про скасування розпорядження Макарівської районної державної адміністрації “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради” від 18.03.2004 №80, визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею серії КВ №002934, визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею серії КВ №002937.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 23.07.2018 вказану позовну заяву залишено без руху.

30.07.2018 через канцелярію Господарського суду Київської області позивачем, на виконання ухвали господарського суду Київської області від 23.07.2018, було подано клопотання б/н від 30.07.2018 про усунення недоліків позовної заяви. Суд, перевіривши подані документи, встановив, що позивачем усунуто недоліки позовної заяви.

Згідно з ст. 176 Господарського процесуального кодексу України за відсутності підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви чи відмови у відкритті провадження суд відкриває провадження у справі протягом п'яти днів з дня надходження позовної заяви або заяви про усунення недоліків, поданої в порядку, передбаченому ст. 174 цього Кодексу.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 06.08.2018 відкрито провадження у справі, визначено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.08.2018, встановлено строк для подання відповідачу відзиву на позов протягом п’ятнадцяти днів з дня вручення вказаної ухвали.

20.08.2018 через канцелярію Господарського суду Київської області надійшло клопотання відповідача-2 про відкладення підготовчого засідання. Також, відповідачем було подано відзив на позов, в якому він заперечував проти останнього.

В судовому засіданні 20.08.2018 суд заслухав пояснення представників позивача, відповідачі в судове засідання не з’явились, суд відклав підготовче засідання на 24.09.2018.

10.09.2018 через канцелярію Господарського суду Київської області надійшло клопотання позивача про залучення третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача – Кабінету Міністрів України.

24.09.2018 через канцелярію Господарського суду Київської області надійшла відповідь позивача на відзив відповідача-2.

В судовому засіданні 24.09.2018 суд заслухав пояснення представників позивача та відповідача-2, представник відповідача-1 в судове засідання не з’явився, суд оголосив перерву в судовому засіданні до 08.10.2018, задовольнив клопотання позивача та залучив до участі у справі у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача – Кабінет Міністрів України, продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів в порядку ст. 177 Господарського процесуального кодексу України.

24.09.2018 через канцелярію Господарського суду Київської області надійшло клопотання відповідача-2 про залучення третьої особи – Прокуратури Київської області.

Крім того, 04.10.2018 відповідачем-2 через канцелярію Господарського суду Київської області подано заперечення на відповідь на відзив.

В судовому засіданні 08.10.2018 суд заслухав пояснення представників позивача та відповідача-2, інші учасники судового процесу в судове засідання не з’явились, суд відмовив в задоволенні клопотання відповідача-2 про залучення третьої особи, постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 22.10.2018.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним:

- позивачу належить земельна ділянка на підставі державного акту на вічне користування землею колгоспами № 548521 від 21.06.1951;

- 18.03.2004 Макарівською РДА прийнято розпорядження №80 “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському державному лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради”, згідно якого відповідачу-2 надані в користування земельні ділянки за рахунок земель, належних позивачу. 20.05.2004 на підставі оскаржуваного розпорядження відповідачу-2 видано державні акти на право постійного користування землею: КВ № 002937, КВ № 002934;

- позивач зазначає, що оскаржуване розпорядження прийнято відповідачем-1 з перевищенням повноважень, оскільки на момент прийняття останнього повноваження на вилучення таких земельних ділянок належало Кабінету Міністрів України відповідно до ч. 7 ст. 122, ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України;

- надання спірної ділянки в користування відповідачу-2 є незаконним, з підстав того, що вилучення її у позивача не провадилося, а надання земельної ділянки у користування можливо лише після її вилучення у встановленому законом порядку;

- проект відведення спірної ділянки не розроблявся та не погоджувався, тоді як це є обов’язковою умовою надання земельної ділянки в постійне користування.

Відповідач, заперечуючи проти позову зазначає, що:

- Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987 № 185-р за пропозицією Держагропрому УРСР вилучено в колгоспу імені Леніна та передано Макарівському лісгоспзагу у складі Зябуянського лісництва 342,6 га земель для ведення лісового господарства;

- 18.03.2004 Макарівською РДА прийнято розпорядження №80 “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському державному лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради”, згідно якого відповідачу-2 надані в користування земельні ділянки за рахунок земель, належних позивачу;

- 20.05.2004 на підставі оскаржуваного розпорядження відповідачу-2 видано державні акти на право постійного користування землею: КВ № 002937, КВ № 002934;

- питання законності вилучення спірних земель та передання їх відповідачу-2 було предметом дослідження в рамках розгляду справи № 911/46/15, рішення в якій має преюдиційне значення для даної справи;

- у зв’язку із прийняттям Земельного кодексу України, за змістом якого землі лісового фонду не можуть перебувати у користування колективних підприємств та подальшим переоформленням прав на землю позивачем, останній втратив права на спірні землі.

В судовому засіданні 22.10.2018 суд заслухав пояснення представників позивача, відповідача-2, третьої особи. Представники відповідача-1 в судове засідання не з’явились.

Крім того, в судовому засіданні 22.10.2018 представником відповідача до закінчення судових дебатів було подано усну заяву про надання йому часу на подання доказів понесення ним витрат на професійну правничу допомогу та призначення судового засідання для вирішення питання про розподіл судових витрат, у зв’язку з чим питання розподілу судових витрат буде вирішено в окремому судовому засіданні.

Вбачається, що відповідач-1 своїм правом на подання відзиву на позов не скористався.

Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Судом перевірено та встановлено, що відповідач-1 був належним чином повідомлений про розгляд даної справи судом.

Вказаний факт підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень вх. № 27467/18 від 04.09.2018, вх. № 31475/18 від 09.10.2018.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Реалізація норми ст. 81 Господарського процесуального кодексу України щодо витребування господарським судом документів і матеріалів, необхідних для вирішення спору, безпосередньо залежить від суб’єктивної реалізації сторонами їх диспозитивного права витребовувати через суд докази.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що положеннями п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з засад судочинства визначено змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, господарський суд вважає, що судом, в межах наданих повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за можливе розглядати справу за наявними у справі документами.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд

ВСТАНОВИВ:

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом, зазначає наступне. Позивачу належить земельна ділянка на підставі державного акту на вічне користування землею колгоспами № 548521 від 21.06.1951. 18.03.2004 Макарівською РДА прийнято розпорядження №80 “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському державному лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради”, згідно якого відповідачу-2 надані в користування земельні ділянки за рахунок земель, належних позивачу. 20.05.2004 на підставі оскаржуваного розпорядження відповідачу-2 видано державні акти на право постійного користування землею: КВ № 002937, КВ № 002934.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що оскаржуване розпорядження прийнято відповідачем-1 з перевищенням повноважень, оскільки на момент прийняття останнього повноваження на вилучення таких земельних ділянок належало Кабінету Міністрів України відповідно до ч. 7 ст. 122, ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України; надання спірної ділянки в користування відповідачу-2 є незаконним, з підстав того, що вилучення її у позивача не провадилося, а надання земельної ділянки у користування можливо лише після її вилучення у встановленому законом порядку; проект відведення спірної ділянки не розроблявся та не погоджувався, тоді як це є обов’язковою умовою надання земельної ділянки в постійне користування.

У зв’язку з наведеним позивач звернувся до суду з даним позовом про скасування розпорядження Макарівської районної державної адміністрації “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради” від 18.03.2004 №80, визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею серії КВ №002934, визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею серії КВ №002937.

Відповідач, заперечуючи проти позову зазначає, що Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987 № 185-р за пропозицією Держагропрому УРСР вилучено в колгоспу імені Леніна та передано Макарівському лісгоспзагу у складі Зябуянського лісництва 342,6 га земель для ведення лісового господарства; 18.03.2004 Макарівською РДА прийнято розпорядження №80 “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському державному лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради”, згідно якого відповідачу-2 надані в користування земельні ділянки за рахунок земель, належних позивачу. 20.05.2004 на підставі оскаржуваного розпорядження відповідачу-2 видано державні акти на право постійного користування землею: КВ № 002937, КВ № 002934; питання законності вилучення спірних земель та передання їх відповідачу-2 було предметом дослідження в рамках розгляду справи № 911/46/15, рішення в якій має преюдиційне значення для даної справи; у зв’язку із прийняттям Земельного кодексу України, за змістом якого землі лісового фонду не можуть перебувати у користування колективних підприємств та подальшим переоформленням прав на землю позивачем, останній втратив права на спірні землі.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані докази, встановив наступне.

27.06.1951 сільськогосподарській артілі імені Молотова села Андріївка Макарівського району виконкомом Макарівської районної ради депутатів трудящих було видано Державний акт № 548521, згідно якого за сільськогосподарською артіллю імені Молотова було закріплено в безоплатне і безстрокове користування земля площею 3984,95 га згідно з планом і описом меж.

Згідно протоколу загальних зборів колгоспників ім. Молотова від 06.07.1957 колгоспу ім. Молотова присвоєно ім’я В.І. Леніна (архівний витяг від 30.03.2010 № 06-04/263).

28.01.1992 Макарівською РДА прийнято рішення №10 “Про реєстрацію та перереєстрацію підприємств, організацій всіх форм власності, кооперативів, громадських об’єднань та інших суб’єктів підприємницької діяльності”, п. 9 якого перереєстровано колгосп ім. Леніна с. Андріївка (архівний витяг від 28.09.2011 № 06-04/620).

Згідно протоколу загальних зборів членів колгоспу ім. Леніна від 08.02.1992 вирішено питання про перейменування колгоспу ім. Леніна на колгосп “Андріївський” (архівний витяг від 30.03.2010 № 06-04/263).

Згідно протоколу зборів уповноважених членів колгоспу “Андріївський” від 16.04.1997 прийнято рішення про розпаювання колгоспу “Андріївський та створення пайового сільськогосподарського підприємства “Андріївське” шляхом реорганізації (архівний витяг від 30.03.2010 № 06-04/263).

18.03.2004 Макарівською РДА було прийняте розпорядження №80 “Про надання земельних ділянок в постійне користування Макарівському державному лісогосподарському підприємству для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради”, яким було затверджено технічну документацію із землеустрою, надано в постійне користування Макарівському державному лісогосподарському підприємству земельні ділянки площею 366,3881 га, з них: під лісами – 353,9115 га, під болотами – 12,4766 га для ведення лісового господарства в межах Андріївської сільської ради.

На підставі вказаного розпорядження Макарівському державному лісогосподарському підприємству видано державні акти на право постійного користування землею: І-КВ № 002937 від 20.05.2004р. на 51,6224 га землі для ведення лісового господарства в межах згідно з планом землекористування; І-КВ № 002934 від 20.05.2004р. на 314,7657 га землі для ведення лісового господарства згідно з планом землекористування.

Вказані обставини встановлені в рішенні Господарського суду Київської області від 04.03.2015 у справі № 911/46/15, що залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 09.06.2016, у справі за позовом колективне сільськогосподарське підприємство “Андріївське” до Макарівської районної державної адміністрації та Державного підприємства “Макарівське лісове господарство” про скасування розпорядження Макарівської районної державної адміністрації від 18.03.2004 № 80; скасування державного акту на право постійного користування землею, виданого державному підприємству “Макарівське лісове господарство” на підставі розпорядження від 18.03.2004р. №80; визнання за колективним сільськогосподарським підприємством “Андріївське” право користування земельною ділянкою на підставі Державного акту на вічне користування землею колгоспами від 27.06.1951 № 548521 в частині площі 366,3881 га, наданої в постійне користування державному підприємству “Макарівське лісове господарство”.

Вказане рішення має преюдиційне значення для даної справи, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Оскільки, у розгляді справи № 911/46/15 брали участь колективне сільськогосподарське підприємство “Андріївське”, Макарівська районна державна адміністрація та Державне підприємство “Макарівське лісове господарство”, обставини щодо них встановлені доказуванню не підлягають, виходячи з положень ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Суд зазначає, що питання законності надання спірної ділянки в користування відповідачу-2 та наявності повноваження відповідача-1 на надання таких земельних ділянок в постійне користування, а також питання відсутності проекту відведення спірної ділянки, що є обов’язковою умовою надання земельної ділянки в постійне користування вже досліджувались судами при розгляді справи № 911/46/15. Так, рішенням у справі № 911/46/15 встановлено наступне.

Статтею 8 Земельного кодексу Української РСР від 08.07.1970 було визначено, що відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік державне управління в галузі використання та охорони земель здійснюється Радою Міністрів СРСР, Радою Міністрів Української РСР, виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів, а також спеціально уповноваженими на те державними органами відповідно до законодавства Союзу РСР і Української РСР. Статтею 35 Земельного кодексу Української РСР було передбачено перелік підстав припинення права користування землею підприємств, організацій і установ повністю або частково, а саме:

1) відпадання потреби в земельній ділянці;

2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;

3) ліквідації підприємства, організації або установи;

4) виникнення потреби вилучення земельної ділянки для інших державних або громадських потреб;

5) неосвоєння протягом двох років підряд наданої земельної ділянки.

Згідно ст. 40 Земельного кодексу Української РСР вилучення ділянок із земель, які є у користуванні колгоспів, радгоспів, інших сільськогосподарських підприємств, організацій і установ, із земель, що мають культурне або наукове значення, допускається лише у випадках особливої необхідності. Статтею 38 Земельного кодексу Української РСР передбачено право Ради Міністрів Української РСР здійснювати вилучення земельних ділянок для державних або громадських потреб з усіх земель, незалежно від розміру земельної ділянки.

У відповідності до зазначених норм закону Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987 № 185-р за пропозицією Держагропрому УРСР вилучено з користування колгоспів, радгоспів та інших господарств землі і надано їх для використання в сільському або лісовому господарстві землекористувачам згідно з додатками до розпорядження. Так, згідно додатку № 6 до розпорядження Ради Міністрів УРСР від 30.03.1987 № 185-р вилучено в колгоспу імені Леніна та передано Макарівському лісгоспзагу у складі Зябуянського лісництва 342,6 га земель для ведення лісового господарства, що підтверджується наказом по Макарівському лісгоспзагу від 31.08.1987р. №53 з додатками. Наказом Міністерства лісового господарства від 31.10.1991 №133 затверджено нову схему організаційної структури управління лісовим господарством, встановлено, що правонаступником ліквідованих лісгоспзагів та лісомеліоративних станцій є відповідні державні лісогосподарські підприємства (держлісгоспи).

Суд також зазначив, що твердження про те, що Розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987 № 185-р не було вилучено землі для ведення лісового господарства, а лише було прийнято пропозицію про вилучення, а також те, що в розпорядженні зазначено – за згодою загальних зборів колгоспників, а колгосп імені Леніна такої згоди не надавав, не відповідають дійсності, оскільки, по-перше, матеріали по наказу по Макарівському лісгоспзагу від 31.08.1987 №53 свідчать про фактичне виконання розпорядження та фактичне вилучення земель, по-друге, законність прийняття Розпорядження Ради Міністрів Української РСР від 30.03.1987р. № 185-р не є предметом справі № 911/46/15. Так, само як і у даній справі вказане розпорядження позивачем не оскаржується.

Крім того, судом встановлено, що з 1987 року відповідач Макарівський держлісгосп, як правонаступник Макарівського лісгоспзагу (а не КСП “Андріївське”) був користувачем лісових земель, на які спірним розпорядженням Макарівської РДА від 18.03.2004 №80 йому було видано державні акти на право постійного користування землею. Зазначене, зокрема, підтверджується засвідченими витягами із затвердженого Макарівською РДА Звіту про наявність земель та розподіл їх по власниках землі, користувачах, угіддях та видах економічної діяльності за станом на 01 січня 2004 року за формою 6-зем.

З наведено вбачається, що посилання позивача на порушення Макарівською РДА під час прийняття розпорядження ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України в редакції від 01.01.2004 є безпідставним, оскільки зазначена норма, яка визначає, що Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси першої групи площею понад 10 гектарів, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, регламентує порядок вилучення земельних ділянок державної власності, які перебувають в постійному користуванні, тоді як судом встановлено, що спірним розпорядженням земельні ділянки не вилучалися, оскільки на момент прийняття оспорюваного розпорядження вже перебували у користуванні Макарівського держлісгоспу. У зв’язку з чим, безпідставним також є посилання позивача на порушення відповідачами ч. 5 ст. 116 та ч. 2 ст. 149 Земельного кодексу України в редакції від 01.01.2004, згідно яких надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом, при цьому вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень компетентних органів відповідно до їх повноважень.

Щодо тверджень позивача про те, що чинна на момент прийняття розпорядження редакція ст. 123 Земельного кодексу України передбачала надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок, а не за технічною документацією із землеустрою, суд в рамках розгляду справи № 911/46/15 зазначив, що вказане порушення мало місце, проте позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами факт того, що розпорядження Макарівської РДА від 18.03.2004р. № 80 та видані на його підставі Макарівському держлісгоспу державні акти на право постійного користування землею від 20.05.2004р. КВ № 002934, та КВ № 002937 порушують об’єктивне право позивача КСП “Андріївське” на землю.

Як вже зазначалось, наведені обставини встановлені в рішенні Господарського суду Київської області від 04.03.2015 у справі № 911/46/15, що залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 29.03.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 09.06.2016, та, відповідно, не потребують доказування у даній справі відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (аналогічна норма закріплена ст. 20 Господарського кодексу України).

За змістом положень вказаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17).

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач зазначав, що спірне розпорядження та державні акти порушують його право на земельну ділянку, що перебуває у його користуванні на підставі державного акту на вічне користування землею колгоспами № 548521 від 21.06.1951.

Відповідач, зокрема, заперечував проти позову з підстав того, що у зв’язку із прийняттям Земельного кодексу України, за змістом якого землі лісового фонду не можуть перебувати у користуванні колективних підприємств та подальшим переоформленням прав на землю позивачем, останній втратив права на спірні землі. Суд погоджується з вказаними запереченнями відповідача та зазначає наступне.

Земельний кодекс України 1990 року в редакції від 13.03.1992 (прийнято Верховною Радою УРСР - 18.12.1990) не передбачав такого права на землю, як право вічного користування.

Підпунктом 2 п. 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 № 562 „Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР” визначалось, що громадяни, підприємства, установи і організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Таким чином, право користування землями підприємств, установ та організацій, яке вони набули до набрання чинності Земельним кодексом України 1990 року, припинялось з моменту оформлення такими підприємствами права власності або права користування землею відповідно до вимог цього кодексу.

Статтею 4 Земельного кодексу України 1990 року встановлено, що суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Не можуть передаватись у колективну та приватну власність землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гектарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств.

Відповідно до ст. 5 Земельного кодексу України 1990 року суб’єктами права колективної власності на землю є, зокрема, колективні сільськогосподарські підприємства.

У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств - за рішенням загальних зборів цих підприємств.

До прийняття такого рішення провадиться передача земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної, міської Ради народних депутатів. Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради, і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян.

Отже, відповідно до Земельного кодексу України 1990 року землі лісового фонду не могли належати колективним сільськогосподарським підприємствам на праві колективної власності.

Відповідно до ст. 7 Земельного кодексу України 1990 року колективні сільськогосподарській підприємства могли отримати в постійне користування землі, які перебувають в державній власності. В той же час ч. 5 ст. 7 Земельного кодексу України 1990 року вказувала на те, що лісові землі для ведення лісового господарства могли надаватись в постійне користування виключно спеціалізованим підприємствам. Таке обмеження також узгоджувалось зі змістом ч. 2 ст. 9 Лісового кодексу України 1994 року (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до якої у постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи (далі - постійні лісокористувачі), для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно- оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Враховуючи викладене та наведені положення ст. 7 Земельного кодексу України 1990 року та ст. 9 Лісового кодексу України (в редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) колективні сільськогосподарські підприємства не мали права на постійне користування земельними ділянками лісового фонду.

В матеріалах справи міститься копія державного акту на право колективної власності на землю серії КВ №000002, виданого Андріївською сільською радою 15.11.1995, яким посвідчується право користування КСП „Андріївське” землями загальною площею 2129,7 га, а також копія державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-КВ №002585, виданого Андріївською сільською радою 15.11.1995, яким посвідчується право постійного користування КСП “Андріївське” землями загальною площею 382,5 га. Таким чином загальна площа земель становить лише 2512,2 га, порівняно з 3984,95 га, які належали на праві вічного користування сільськогосподарській артілі імені Молотова.

Пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18.12.1990 № 562 „Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР” передбачено, що громадяни, підприємства, установи і організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Відтак, з моменту отримання 15.11.1995 державного акту на право колективної власності серії КВ №000002 та державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-КВ №002585, КСП „Андріївське” втратило право на вічне користування землею згідно державного акту на вічне користування землею колгоспами, який видано сільськогосподарській артілі імені Молотова 27.06.1951.

Фактично позивачем реалізовано своє право та оформлено право на землю у порядку, визначеному чинним на момент оформлення законодавством. Водночас, з моменту такого оформлення припинилося право користування землею відповідно до акту на вічне користування землею колгоспами від 27.06.1951.

Відтак, наявність у позивача даного державного акту не свідчить про наявність будь-яких прав на спірні земельні ділянки, на захист якого подано позов по справі, позаяк судом встановлено, що таке право припинилось з моменту оформлення прав на землю 1995 року.

Відповідно, оскаржуване розпорядження Макарівської РДА Київської області від 18.03.2004 №80 та видані на його підставі державні акти на право постійного користування земельними ділянками ДП „Макарівський держлісгосп” не порушують прав позивача, оскільки на момент прийняття даного рішення жодних прав на спірні землі позивач не мав.

Щодо висновку науково-правової експертизи від 26.06.2018 № 126/142-е, наданого позивачем, то останній не приймається судом до уваги, позаяк відповідно до ст. 109 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта у галузі права не є доказом, має допоміжний (консультативний) характер і не є обов'язковим для суду, а висновки наведені в ньому не спростовують обставин, встановлених судом.

Враховуючи наведене, суд вважає вимоги позивача необґрунтованими, недоведеними, відповідачем спростованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо інших аргументів сторін, суд зазначає, що вони були досліджені у судовому засіданні та не наводяться у рішенні, позаяк не покладаються судом в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов’язує суди обгрнутовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Відтак, сторони, звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст. 81 Господарського процесуального кодексу України сторонами доказів.

Витрати зі сплати судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються судом на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку статті 241 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення господарського суду підлягає оскарженню в порядку та строки, визначені статтями 254-256 Господарського процесуального кодексу України.

Повне судове рішення складено та підписано 01.11.2018.

Суддя А.Ф. Черногуз