Рішення № 77470221, 29.10.2018, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 жовтня 2018 року № 826/11615/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Аверкової В.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Департаменту захисту економіки Національної поліції України

про стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Департаменту захисту економіки Національної поліції України (далі по тексту - відповідач, ДЗЕ НП України), в якому просить стягнути з Департаменту захисту економіки Національної поліції України грошову компенсацію за витратами під час відрядження з 04.09.2017 по 27.12.2017 в сумі 6 850,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що Департаментом захисту економіки Національної поліції України видано наказ від 22.08.2017 №882 відповідно до якого оперуповноважений управління захисту економіки в місті Києві ДЗЕ НП України майор поліції ОСОБА_1 був відряджений до управління захисту економіки в Луганській області ДЗЕ НП України для проходження стажування з 28.08.2017 по 27.12.2017.

Під час направлення у відрядження, відповідач не забезпечив позивача коштами для здійснення витрат на відрядження, як в готівковій так і безготівковій формі.

04.01.2018 позивач направив до ДЗЕ НП України посвідчення про відрядження та звіт з додатками про здійснені ним витрати у службовому відрядженні в строк зазначений в «Інструкції про службові відрядження поліцейських у межах України» з метою отримання відшкодування витрат, які виникли у позивача під час перебування у службовому відрядженні. Однак посвідчення про відрядження та звіт про використання коштів виданих на відрядження, відповідачем прийняті не були.

Приватним адвокатом Долобашко О.О., в інтересах позивача скеровано адвокатський запит до ДЗЕ НП України щодо надання інформації про дату проведення нарахування добового грошового забезпечення ОСОБА_1, за час перебування у відрядженні відповідно до посвідчення про відрядження від 28.08.2017 №8 та звіту про використання коштів виданих на відрядження.

07.02.2018 на адвокатський запит Долобашко О.О., надійшла відповідь у тексті якої відповідач зазначив, що листом від 23.01.2018 №787/39/02-2018 ОСОБА_1 повернуто документи щодо авансового звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, без виконання з огляду на те, що відповідно до наказу від 22.08.2017 №882 ОСОБА_1 направлявся до управління захисту економіки в Луганській області ДЗЕ НП України не у відрядження, а саме для проходження стажування. Згідно з пунктом 3 Інструкції про службові відрядження поліцейських у межах України визначено основні завдання службових відряджень, серед яких стажування відсутнє.

Вважаючи рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом за захистом свого порушеного права.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.07.2018 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

20.08.2018 до суду надійшов відзив на позовну заяву. У тексті якого відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив у повному обсязі з огляду на те, що позивач був направлений наказом Департаменту захисту економіки Національної поліції України від 22.08.2017 №882 не у відрядження, а для проходження стажування, як виду післядипломної освіти, у зв'язку з чим коштами на відрядження не фінансувався.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1, з 2002 року та по теперішній час проходить службу в структурному підрозділі Національної поліції України в управлінні захисту економіки в місті Києві на посаді оперуповноваженого.

22.08.2017 відповідачем видано наказ «Про організацію стажування працівників ДЗЕ» №882, в преамбулі якого зазначено, що вказаний наказ прийнято відповідно до вимог статті 75 Закону України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 №580-VIII (далі - Закон №580 VIII) та розділу IX Положення про організацію післядипломної освіти працівників Національної поліції, затвердженого наказом МВС від 24.12.2015 №1625, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16.01.2016 за №76/28206, з метою формування і закріплення на практиці професійних знань, умінь, навичок, а також перевірки ділових якостей поліцейських.

Пунктом 1 вказаного наказу наказано відрядити для проходження стажування з 28.08.2017 до 27.12.2017 до управління захисту економіки в Донецькій області майора поліції ОСОБА_1, оперуповноваженого міжрайонного відділу №2 управління захисту економіки у місті Києві.

За результатами проходження стажування, позивачем складено звіт про використання коштів, на відрядження або під звіт.

Керівником стажування складено відгук-характеристику від 03.01.2018 про проходження стажування ОСОБА_1 у період з 27.08.2017 по 27.12.2017.

Позивачем направлено до Департаменту захисту економіки Національної поліції України звіт з додатками про використання коштів під час стажування (відрядження) з 28.08.2017 по 27.12.2017 згідно з яким добові відповідно до посвідчення про відрядження №8 становлять 6 840,00 грн.

Листом від 23.01.2018 №787/39/02-2018 наданий позивачем звіт про використання коштів під час стажування, відповідач повернув без виконання з тих підстав, що стажування поліцейських не є службовим відрядженням, строк якого не може перевищувати в межах України 30 календарних днів. Разом з тим, відповідач посилався на пункт 6 постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 №98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» та пункт 3 Інструкції про службові відрядження поліцейських в межах України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.08.2017 №672.

Вирішуючи справу по суті заявлених вимог суд керувався наступним.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про Національну поліцію» №580-VIII (далі по тексту- Закон України №580-VIII) визначає правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України.

Відповідно до частини першої статті 75 Закону України №580-VIII післядипломна освіта поліцейських здійснюється на загальних засадах, визначених Законом України «Про вищу освіту», з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, і складається з: 1) спеціалізації; 2) перепідготовки; 3) підвищення кваліфікації; 4) стажування.

Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 24.12.2015 №1625 затверджено Положення про організацію післядипломної освіти працівників Національної поліції, яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16.01.2016 за №76/28206 (далі - Положення №1625).

Відповідно до пунктів 1, 4 розділу ІІІ Положення №1625 одним із видів післядипломної освіти є стажування - набуття працівником поліції досвіду виконання завдань і обов'язків певної професійної діяльності або галузі знань.

Тривалість навчання в системі післядипломної освіти визначається відповідно до навчальних планів та програм і встановлюється навчальним закладом, органом поліції, підприємством, установою, організацією, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, в яких здійснюватиметься навчання, відповідно до законодавства за погодженням із замовником.

Пунктом 7 розділу 1 Положення №1625 передбачено, що фінансування післядипломної освіти працівників поліції здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а також інших джерел, не заборонених законодавством.

Відповідно до пункту 2, 3 розділу І Інструкції про службові відрядження поліцейських у межах України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 02.08.2017 №672, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22.08.2017 №1042/30910 (далі по тексту- Інструкція №672 ), службовим відрядженням вважається поїздка поліцейського за наказом, підписаним керівником органу поліції або особою, яка виконує його обов'язки, його першим заступником або заступниками відповідно до їх компетенції, на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового завдання поза місцем його постійної служби.

Основними завданнями службових відряджень є, зокрема, участь у проведенні нарад, конференцій, семінарів та інших заходів; навчання працівників органів (підрозділів) поліції.

Пунктом 2 розділу II Інструкції №672 встановлено, зокрема, що строк відрядження не може перевищувати 30 календарних днів з урахуванням часу перебування в дорозі, але з дозволу керівника органу поліції або особи, яка виконує його обов'язки строк відрядження може бути продовжено, при цьому загальний строк відрядження не може перевищувати 60 календарних днів.

Пунктом 2 розділу ІІ Інструкції №672 встановлено, що строк відрядження поліцейських, направлених на навчання в системі перепідготовки, удосконалення, підвищення кваліфікації кадрів, не повинен перевищувати строку такого навчання.

Відповідно до пунктів 1, 3, 4, 8 розділу ІІІ Інструкції №672 поліцейському, який направляється у службове відрядження, видається посвідчення про відрядження з талоном посвідчення про відрядження та карткою автоматизованої інформаційної системи «Відрядження» (далі - картка АІС «Відрядження») (додаток 1), які оформлюються відрядженою особою. Орган (підрозділ) поліції самостійно забезпечує виготовлення бланків посвідчень про відрядження.

На бланку посвідчення про відрядження проставляється відповідні серія та номер. Виїзд поліцейського у службове відрядження без посвідчення про відрядження не дозволяється.

Посвідчення про відрядження підписується керівником органу поліції або його першим заступником, заступниками відповідно до їх компетенції та скріплюються гербовою печаткою.

Поліцейський, який виїжджає у службове відрядження, зобов'язаний у підрозділі документального забезпечення органу (підрозділу) поліції отримати посвідчення про відрядження, заповнити всі його реквізити, після чого у разі необхідності подати талон посвідчення про відрядження до бухгалтерської служби органу (підрозділу) поліції для отримання авансу.

Усі витрати на службове відрядження відшкодовуються лише за наявності оригіналів документів, що засвідчують вартість цих витрат.

На виконання вимог Інструкції від 02.08.2017 №672 позивачу видано посвідчення про відрядження №8, згідно з яким строк відрядження позивача становив 122 дні, з 28.08.2017 по 27.12.2017.

Таким чином, видача відповідачем такого посвідчення, яке, як вбачається з долученої до матеріалів справи копії, підписане керівником установи та скріплене печаткою, свідчить про те, що ОСОБА_1 було відправлено у відрядження.

Згідно з пунктом 9 Інструкції №672 витрати на службове відрядження відшкодовуються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №98 та Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 №59, зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 31.03.1998 №218/2658 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 17.03.2011 №362) (із змінами).

Постановою Кабінету Міністрів України №98 установлено, що державним службовцям, а також іншим особам, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, що повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок коштів бюджетів, за наявності підтвердних документів відшкодовуються: 1) витрати: на проїзд (у тому числі на перевезення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відрядження і назад, а також за місцем відрядження (у тому числі на орендованому транспорті); на оплату вартості проживання у готелях (мотелях), інших житлових приміщеннях.

В підтвердження понесення ОСОБА_1 витрат в сумі 6 840,00 грн. за період з 28.08.2017 по 27.12.2017 позивачем долучено до матеріалів справи копію талону посвідчення про відрядження №8, копію посвідчення про відрядження від 23.08.2017 №8, копію картки АІС «Відрядження» №000000, копію звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт, копію наказу від 22.08.2017 №882 «Про організацію стажування працівників ДЗЕ».

Беручи до уваги викладене в сукупності, суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 перебуваючи на стажуванні, виконував наказ начальника Департаменту від 22.08.2017 №882 «Про організацію стажування працівників ДЗЕ». Отже, стажування (як вид післядипломної освіти) є формою виконання завдання з метою набуття працівником поліції досвіду виконання завдань і обов'язків певної професійної діяльності або галузі знань.

Позивач був позбавлений права не виконувати рішення керівництва про стажування (відрядження) та не міг уникнути витрат під час відрядження.

З урахуванням того, що фінансування післядипломної освіти працівників поліції здійснюється за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, а також інших джерел, не заборонених законодавством, суд прийшов до висновку, що сума витрат у розмірі 6 840,00 грн. має бути відшкодована відповідачем на користь позивача.

Суд також враховує, що Європейський суд з прав людини у пункті 70 рішення у справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011 підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб.

При цьому, відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві: певні інші права та інтереси, які становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Таким чином, за Конвенцією майном визнається й право грошової вимоги до держави про виплату коштів соціального забезпечення.

У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес АД» проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) визначено три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу «пропорційності» - «справедливої рівноваги (балансу)» між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Дотримання принципу «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети.

Таким чином, особа не повинна нести індивідуальний і надмірний тягар за ситуацію, що склалася внаслідок суперечності норм національного законодавства.

Отже, втручання держави, в даному випадку, у право власності позивача на відшкодування витрат понесених у відряджені не свідчить про наявність «справедливої рівноваги» між інтересами держави, пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Відповідно до вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Даючи оцінку діям відповідача, які зумовили звернення позивача до суду з даним позовом, суд дійшов висновку, що відмова відповідача у прийняті звіту про використання коштів, виданих на відрядження або під звіт та як наслідок не виплата грошової компенсації за витратами під час стажування (відрядження) ОСОБА_1 не відповідає визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям поведінки відповідача у спірних правовідносинах та порушує право позивача на грошову компенсацію понесених ним витрат під час стажування (відрядження).

Ураховуючи викладене в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги обґрунтовані та підлягають задоволенню.

Підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відсутні, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись статтями 72, 77, 90, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) - задовольнити повністю.

2. Стягнути з Департаменту захисту економіки Національної поліції України (вул. Академіка Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 40111732) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_1, РНОКПП НОМЕР_1) грошову компенсацію за витрати під час стажування (відрядження) з 04.09.2017 по 27.12.2017 в сумі 6 840,00 (шість тисяч вісімсот сорок гривень 00 коп.) грн.

Рішення суду, відповідно до частини першої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя В.В. Аверкова