Постанова № 77414432, 10.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/5143/18

22-ц/785/5144/18

Номер справи місцевого суду: 522/17685/17

Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Кравець Ю. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.10.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді – Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання - Бєляєвої А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Державного навчального закладу «Одеське вище професійне училище автомобільного транспорту» про визнання дій протиправними, скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку, стягнення заробітку у зв’язку з затримкою розрахунку при звільнені, моральної шкоди, за апеляційними скаргами представника Державного навчального закладу «Одеське вище професійне училище автомобільного транспорту» - ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 11.04.2018 року та додаткове рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 19.04.2018 року, ухвалених суддею Домусчі Л.В.,

встановив:

21.09.2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду з зазначеним позовом уточнивши який в процесі розгляду справи, просив визнати дії відповідача протиправними в частині порядку звільнення та скасувати наказ про звільнення №54 від 31.08.2017 року, поновити його на посаді майстра виробничого навчання водінню з 01.09.2017 року, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 43 358,67 грн. та грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку з 01.09.2017 року згідно ст.ст.75,82,83 КЗпП України у розмірі 7 368,14 грн., стягнути середній заробіток у зв’язку з затримкою розрахунку при звільнені з 31.08.2017 року по 29.09.2017 року згідно ст.117 КЗпП України у розмірі 5667,80 грн., моральну шкоду у розмірі 3200 грн. згідно ст.237-1 КЗпП України.

Позовні вимоги ОСОБА_2 обґрунтовував тим, що він є професійним водієм транспорту зі стажем більше 38 років, працював на посаді майстра виробничого навчання водінню після закінчення курсів та атестації у ДНЗ «Одеське ВПТУ автомобільного транспорту» після закінчення курсів та атестації безперервно з 16.08.1982 року протягом 35 років. Між ним та відповідачем було укладено безстроковий трудовий договір. Наказом №54 від 31.08.2017 року позивача було звільнено у зв’язку зі скороченням чисельності штату. Проте, з таким наказом відповідача позивач не згоден, вважає його звільнення незаконним. Вважав, що посилання відповідача на «неотримання акредитації» як підставу для звільнення, є незаконним та не передбачене чинним законодавством та зазначав, що спірний наказ було видано у зв’язку з його відмовою звільнятися за власним бажанням. ОСОБА_2 зазначав, що у порушення вимог діючого законодавства, відповідач за 2 місяці до звільнення не попередив його про можливе звільнення; іншу роботу у закладі не пропонував; до державної служби зайнятості про наступне звільнення відомості не надав, спірний наказ було видано без отримання згоди профспілкового органу. Позивач вважав, що вказані факти свідчать про порушення його трудових прав, тому звернувся до суду з дійсним позовом. Також вказував на те, що його незаконним звільненням з роботи у закладі, якому він віддав усе своє життя – 38 років, завдало йому моральні страждання, внаслідок незаконного звільнення його родина опинилась в скрутному матеріальному становищі. Завданні моральні страждання позивач оцінив у розмірі 3200 грн.

Рішенням Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 11.04.2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано дії Державного навчального закладу «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту» при звільненні 31.08.2017 року ОСОБА_2 з посади майстра виробничого навчання водінню по ст.40 п.1 КЗпП України протизаконними. Наказ Державного навчального закладу «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту» №54 від 31.08.2017 року скасовано в частині звільнення з 31.08.2017 року ОСОБА_2 та поновлено його на посаді майстра виробничого навчання водінню з 31.08.2017 року. Стягнуто з Державного навчального закладу «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 31.08.2017 року по 11.04.2018 року у розмірі 49 309,86 грн. за вирахуванням податків та інших обов'язкових платежів та моральну шкоду у розмірі 3 200 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 19.04.2018 року допущено негайне виконання рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11.04.2018 року в частині поновлення позивача на посаді майстра виробничого навчання водінню з 31.08.2017 року та стягнення з Державного навчального закладу «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту» на користь ОСОБА_2 середньомісячного заробітку в розмірі 1 місяця.

Не погоджуючись з рішенням суду та додатковим рішенням суду, апеляційні скарги подав представник Державного навчального закладу «Одеське вище професійне училище автомобільного транспорту» ОСОБА_3, в яких з посиланням на неповне з’ясування судом обставин, які мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені заявлених ОСОБА_2 позовних вимог у повному обсязі.

Апеляційні скарги ОСОБА_3 обґрунтовує тим, що районний суд безпідставно розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження та прийняв до розгляду збільшені позовні вимоги позивача. Також вважає, що судом не враховано відсутність офіційно зареєстрованої первинної профспілки, на яку посилається позивач. Також ОСОБА_3 звертає увагу на те, що звільнення ОСОБА_2 відбулося відповідно до вимог діючого законодавства з попередженням у встановлені строки, що підтверджується відповідними доказами, позивач від підпису під оскаржуваним наказом про звільнення відмовився, про що було складено акт та отримав належні йому при звільненні та нараховані суми у день звернення. Крім того наголошує, що відбулося одночасне скорочення та звільнення усіх працівників, працюючих на посаді майстра виробничого навчання водінню, що унеможливлювало надання переважного права на залишення на роботі позивача. Училище листом з повідомленням запрошувало позивача з’явитись з метою поворотного працевлаштування у зв’язку з отриманням вакансії майстра виробничого навчання з водіння однак ОСОБА_5 відмовився від працевлаштування, про що було складено відповідний акт. Що стосується стягнення виплат на користь позивача, ОСОБА_3 вважав, що у зв’язку з відсутністю порушення відповідачем законодавства при звільненні, відсутні підстави для стягнення. Крім того, проводячи розрахунок стягнень за час вимушеного прогулу з 31.08.2017 року по 11.04.2018 року, суд не врахував отриману позивачем середньомісячну вихідну допомогу щодо звільнення у розмірі 5667,80 грн. яку позивач повинен був би повернути, та не врахував відсутність необхідних бюджетних коштів на виплату. Також ОСОБА_2 вважає, що відсутні підстави для стягнення моральної шкоди та порушення встановленого строку розгляду справи призвело до збільшення часу вимушеного прогулу та, відповідно, збільшення розміру стягнення. Крім того зазначає, що додатковим рішенням фактично збільшено розмір позовних вимог.

Вважаючи апеляційну скаргу безпідставною, ОСОБА_2 звернувся до суду апеляційної інстанції з відзивом на неї, у якому зазначив, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги - такими, що не можуть прийматись до уваги.

Відповідно до ч.1 ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

До суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким мотивовано тим, що суд першої інстанції ухвалив рішення яке відповідає чинному законодавству.

З урахуванням обставин справи, а саме бажанням прийняти участь у судовому розгляді відповідача, колегія суддів у відповідності ч. 3 ст. 369 ЦПК України, вирішила розглядати справу у судовому засідання з викликом учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги, відзиву на неї та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційні скарги залишити без задоволення з наступних підстав.

Згідно ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Частково задовольняючи позов, суд встановив наступні обставини та дійшов таких висновків.

Позивач ОСОБА_2 працював в Державному навчальному закладу «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту» на посаді майстра виробничого навчання водіння з 01.09.2003 року, що підтверджується копією трудової книжки та випискою з картки індивідуальної відомості застрахованої особи Пенсійного Фонду України.

Згідно наказу №38 від 26.05.2017 року «Про проведення змін штатного розкладу училища» внесено зміни до штатного розкладу з урахуванням неможливості підготовки водіїв транспортного засобу, та заплановано майбутнє скорочення майстрів виробничого навчання з водіння. Також наказом передбачено, що оновлений штатний розклад буде введено в дію з 1-го вересня 2017 року, оновлений штатний розклад із скороченням чисельності та майбутнім звільненням необхідно погодити з профспілковою організацією училища згідно діючого законодавства (а.с.38).

Наказом №44 від 23.06.2017 року «Про скорочення чисельності та звільнення працівників училища» наказано попередити звільняємих робітників про звільнення через 2 місяці з роз’ясненням ст.ст.40,49 КЗпП України, в тому числі і ОСОБА_2- майстра виробничого навчання водінню. Бухгалтерії училища-підготувати повний розрахунок (в тому числі передбачену законодавством компенсацію) з метою сплати звільненим працівникам на момент звільнення. Інспектору відділу кадрів підготувати та направити до центру зайнятості необхідні документи з попередженням про звільнення робітників за 2 місяці та за 10 днів до звільнення.

ОСОБА_2 був ознайомлений з зазначеним наказом, про що свідчить його підпис без зазначення дати ознайомлення з цим наказом (а.с.45-46)

Наказом №54 від 31.08.2017 року «Про звільнення працівників училища на підставі скорочення» звільнено з 31.08.2017 року ОСОБА_2- майстра виробничого навчання водінню. У мотивувальній частині наказу зазначено підставу: у зв’язку з неотриманням акредитації у головному сервісному центрі МВС, та як результат, неможливістю проведення практичних занять з водіння автомобіля з 01.09.2017 року, про що було попереджено нижчеперелічених працівників наказом №44 від 23.06.2017 року та у відповідності зі ст.40 п.1 КЗпП України.

Доказів щодо вчасного ознайомлення з цим наказом позивача суду не надано.

Згідно наданого представником відповідача ОСОБА_6 від 31.08.2017 року складеного заступником директора ОСОБА_7, старшого майстра виробничого навчання ОСОБА_8, інспектора відділу кадрів ОСОБА_4 вбачається, що ОСОБА_2 відмовився розписуватися про ознайомлення з наказом від 31.08.2017 року та отримання копії наказу (а.с.47).

31.08.2017 року на адресу ОСОБА_2 складено та направлено повідомлення щодо необхідності з’явитися до відділу кадрів для отримання трудової книжки згідно наказу від 31.08.2017 року (а.с.48), що також підтверджується випискою з журналу про відправку кореспонденції (а.с49). ОСОБА_2 трудову книжку отримав 04.09.2017 року.

Судом встановлено та підтверджено сторонами та розрахунковим листом за серпень 2017 року (а.с.29), що розрахунок, передбачений при звільненні, позивач отримав лише 29.09.2017 року.

З наданої суду відповідачем довідки від 30.10.2017 року (а.с.51) вбачається, що ОСОБА_2 було нараховано в вересні 2017 року: заробітна плата за серпень 2017 року в сумі 943,78 грн.; компенсація відпустки - 411,84 грн.; вихідна допомога - 5667,80 грн., з яких утримано податки.

15.09.2017 року позивач надіслав на адресу відповідача заяву про надання йому копій наказу №44 від 23.06.2017 року, наказу №54 від 31.08.2017 року, наказу про виплату належних йому сум при звільненні (а.с.50), відповідь на яку з відповідною інформацією ДНЗ «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту» направило ОСОБА_2 29.09.2017 року, яку останній отримав 09.10.2017 року.

Відповідно до складеного ОСОБА_8 від 12.12.2017 року, на письмове прохання до училища прибув ОСОБА_2 та з метою працевлаштування якому було роз’яснено його переважне право на укладання трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу і запропоновано працю та ті ж посаді. Проте ОСОБА_2 від роботи відмовився (а.с.100).

Крім того судом встановлено, що з 01.09.2017 року складено штатний розпис (а.с.40-43) в ДНЗ «Одеське Вище професійне училище автомобільного транспорту», затверджено головою профспілки ОСОБА_2, у якому відсутня посада майстра виробничого навчання з водіння автомобіля, та наявні дві посади старшого майстра виробничого навчання з водіння автомобіля та наявні посади майстрів виробничого навчання у кількості 25 одиниць. Даний штатний розпис затверджений Департаментом освіти та науки Одеської міської ради 06.09.2017 року.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.

Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Також у п.2 ч.2 ст.42 КЗпП України зазначено, що при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається сімейним особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 09.08.2017 року у справі №6-1264цс17).

Районний суд дійшов до висновку, що аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України). Крім того, наведені вище положення частини четвертої статті 36 КЗпП встановлюють, що звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 зазначеного Кодексу можливе у випадку скорочення чисельності або штату працівників.

Судом було враховано, що позивач у позові стверджував що йому не було запропоновано іншої посади, при цьому суду не надано з боку відповідача будь-яких належних доказів щодо пропонування ОСОБА_2 іншої роботи та відмови від переведення у запропонованій іншій посаді відповідно до його спеціальності.

Однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату працівників є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

Частиною 2 ст. 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у п. п. 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч.2 ст.40, ч.3 ст.49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові №6-491цс15 від 01.07.2015 року, яка у силу ст. 417 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Проте зазначені вимоги закону відповідачем не були виконані, оскільки матеріали справи не містять таких доказів.

Не дотримано відповідачем при звільненні позивача і вимоги статті 43 КЗпП України щодо отримання попередньої згоди на його звільнення виборного органу первинної профспілкової організації.

Згідно з частиною восьмою статті 43 КЗпП України, відповідно до якої власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Суд не врахував посилання відповідача на відсутність у них відповідного профспілкової організації, оскільки це спростовується матеріалами справи.

Суду надано позивачем колективний договір на 2013-2017 роки, який прийнято на загальних зборах трудового колективу 25.12.2012 року та який підписаний директором училища та головою профкому ОСОБА_2 та печатками, та зареєстровано 18.01.2013 року за №08/8-022 Департаментом праці та соціальної політики Одеської міської ради, сторонами якого є адміністрація Одеського Вищого професійного училища автомобільного транспорту та профспілковий комітет ОВПУ АТ профспілки працівників будівництва та промислових матеріалів, який представляє інтереси працівників та учнів і має повноваження від трудового колективу.

Сторони визнають даний колективний договір правовим актом, який регулює трудові і соціально-економічні відносини між адміністрацією і працівниками та учнями на основі взаємного узгодження і інтересів сторін.

Крім того існування профспілкової організації також підтверджено і в наказі училища №38 від 26.05.2017 року, яким зазначено на необхідність погодити з профспілковою організацією училища оновлений штатний розклад та майбутнім звільненням та самим штатним розписом з 01.09.2017 року який погоджено профспілкової організації училища ОСОБА_2, якого було обрано з 28.04.2005 року.

Судом встановлено, що адміністрація училища не подавала на розгляд профспілки питання щодо звільнення працівників у зв’язку зі скороченням працівників та обговорення таких посад та працівників.

Враховуючи матеріали справи, суд вважав, що відповідачем були порушені вимоги ст.ст. 40 п.1., ч. 2 ст. 40, п.2 ч.2 ст. 42, 43, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП, відсутність рішення про вмотивованість скорочення саме посади позивача, щодо не врахування переважного права серед інших працівників на залишення на роботі (з урахуванням безперервного стажу, сімейного стану, фаху), передбаченого законодавством, відсутність звернення до державної служби зайнятості за допомогою щодо працевлаштування ОСОБА_2 за 2 місяці перед звільненням, відсутність погодження з первинною профспілковою організацією та вищестоящого органу цієї профспілки, що є порушенням вимог діючого трудового законодавства, суд дійшов висновку про визнання незаконним наказу №54 від 31.08.2017 року в частині звільнення позивача з посади, про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

При розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу районний суд виходив з наступного.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100.

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу IV Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку).

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15.02.2012 року та від 11.06.2014 року.

Таким чином, з роботодавця на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислення якого розпочинається з дня його звільнення, тобто з 31.08.2017 року.

Судом враховано те, що сторони визнають розмір середньомісячного заробітку ОСОБА_2 у розмірі 5 667 грн.80 коп., що також підтверджується довідкою про доходи за 2017 року (а.с.30), довідкою від 30.10.2017 року про нарахування у вересні 2017 року на зарплатну картку 7143,89 (заробітної плати за серпень в сумі 943,78 грн, компенсації відпустки-411,84 грн., допомоги по тимчасової непрацездатності за серпень 1962,60 грн., вихідної допомоги (при звільнені)-5667,80 грн. з утримання податків та зборів (а.с.51) та розрахунковим листом (а.с.29).

5667,80 грн. : 20 роб днів=283,39 грн. заробітна за один робочий день.

День за 31.08.2017 року =283 грн.39 коп. + 8 місяців (45 342,40 грн.) + 13 днів квітня 2018 (13*283,39=3684,07 грн.)= 49 309,86 грн.

Таким чином з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 49 309,86 грн.

Що стосується позовних вимог про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку за час вимушеного прогулу, суд дійшов до таких висновків.

Частиною 1 ст. 83 КЗпП України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічне положення закону передбачено ст. 24 Закону України «Про відпустки».

Суд вважав, що такі вимоги є безпідставними, оскільки судом було встановлено що при звільнення позивача 31.08.2017 року йому було виплачено компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 411,84 грн., а право на таку компенсацію виникає у випадку звільнення, що і було здійснено відповідачем.

Щодо позовних вимого про стягнення заробітку за затримку розрахунку при звільненні суд виходив з наступного.

Судом встановлено, що позивача звільнили 31.08.2017 року, а виплату передбаченого законодавством та наказом коштів здійснили лише 29.09.2017 року.

Згідно із частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Окрім того, відповідно до частини 5 статті 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Суд не погодився з тим, що за порушення трудових прав працівника при одному звільненні можливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде не співмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.

Така правова позиція була висловлена Верховним Судом України в постанові від 18.01.2017 року у справі № 6-2912цс16 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та за час затримки видачі трудової книжки, стягнення моральної шкоди.

Враховуючи наведене, суд вважав, що у положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж вимушеного прогулу задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв’язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, – наступного дня після пред’явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи – по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України одним з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Отже, з урахуванням ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод всі судові процедури повинні бути справедливими.

За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Роз'яснення цієї норми права надав Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України, ст. ст. 1, 12 Закону України «Про оплату праці».

Так, у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, що йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Щодо позовних вимого про стягнення моральної шкоди, то суд дійшов до наступного.

Позивач має право на отримання моральної шкоди у випадку порушення його трудових прав. Суд дійшов до висновку, що у зв’язку з його незаконним звільненням порушення його трудових право доведено, протягом 30 днів не виплачував йому повний розрахунок, що призвело до моральних страждань. В матеріалах справи підтверджено вимушене звернення позивача до відповідача з листом щодо надання йому копій документів що послугували його звільненню та несвоєчасній виплаті зарплати. Такі дії свідчать про унеможливлення пошуку нового місця роботи в вересні 2017 року, у зв’язку з чим він вимушений подати позов до суду. Тому суд вважає позовну вимогу про стягнення моральної шкоди у розмірі 3 200 грн. співвмірною та такою, що підлягає задоволенню.

Постановляючи додаткове рішення про допущення негайного виконання рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середньомісячного заробітку в розмірі за 1 місяць, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць та поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Колегія суду погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з’ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про часткове задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги що суд безпідставно розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження та прийняв до розгляду збільшені позовні вимоги позивача, оскільки такі доводи не спростовують правильність висновків суду, до того ж представник відповідача мав змогу донести свої позицію у суді апеляційної інстанції.

Заперечення відповідача, як на підставу для відмови у задоволені позову, щодо одночасного скорочення та звільнення усіх працівників, працюючих на посаді майстра виробничого навчання водінню, що унеможливлювало надання переважного права на залишення на роботі позивача, є недостатнім, оскільки відповідач був зобов’язаний запропонувати будь-яку іншу посаду, чого зроблено не було.

Доводи апелянта що ОСОБА_2 відмовився від працевлаштування, не приймаються судом до уваги, оскільки пропозицію щодо поновлення на роботі відповідач надав вже після звільнення.

Щодо доводів про надання згоди профспілки на звільнення позивача, колегія суддів зазначає, що ухвалою апеляційного суду Одеської області від 19.06.2018 року, провадження по справі було зупинено та запитано згоду Одеської обласної організації профспілки працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів України на звільнення позивача по п.1 ст.40 КЗпП України. 24.07.2018 року надійшла постанова президії Одеської обласної ради в якій у надані згоду на звільнення позивача відмолено, що є окремою підставою для задоволення позову.

Колегія суддів не приймає до уваги згоду первинної профспілкової організації Державного навчального закладу «Одеське вище професійне училище автомобільного транспорту» на звільнення позивача, оскільки ця первинна організація була створена після звільнення ОСОБА_2

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо помилки суду першої інстанції в розрахунках при стягнення заробітної плати, оскільки власного розрахунку на спростування відповідач не надав.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до дублювання доводів та аргументів позову, яким судом першої інстанції надана належна правова оцінка, яка обґрунтовано викладена в оскаржуваному судовому рішенні, а тому додатково правового аналізу вони не потребують.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.

Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 13 ЦПК України: за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, то відсутні підстави для перерозподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційні скарги представника Державного навчального закладу «Одеське вище професійне училище автомобільного транспорту» - ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 11.04.2018 року та додаткове рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 19.04.2018 року – залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 11.04.2018 року та додаткове рішення Приморського районного суду міста ОСОБА_4 від 19.04.2018 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, визначених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 23.10.2018 року.

Головуючий Ю.І.Кравець

Судді: О.Г.Журавльов

ОСОБА_9