Рішення № 77412602, 17.10.2018, Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області

Справа № 500/2355/18

Провадження № 2-о/500/75/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2018 року року Ізмаїльський міськрайонний суд Одеської області у складі:

головуючого - судді: Грубіян Л.І.

при секретарі: Івановій Л.П.

за участю представника заявника – ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Ізмаїлі цивільну справу за заявою ОСОБА_2, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, ОСОБА_3 Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення,-

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду з заявою що має юридичне значення, за участю заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України та ОСОБА_3 Федерації.

Заявниця мотивує свої вимоги тим,що вона є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права», та вона з неповнолітньою дитиною донькою ОСОБА_4, 15.09.2013року народження були зареєстровані та проживали у ІНФОРМАЦІЯ_1. Унаслідок збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України, яка розпочалася у лютому 2014 року, вони були вимушені у липні 2014 року залишити окуповану частину території Луганської області та переселитись у м. Ізмаїл.

Такими діями ОСОБА_3 Федерації щодо України, а саме збройною окупацією Луганської області, порушено їх громадянські права і свободи, вони втратили житло, вільне спілкування з друзями та родичами, налагоджений побут.

В обґрунтування обставин, викладених у заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, зазначає, що перша фаза збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами ОСОБА_3 Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням ОСОБА_3 Федерації порядку перетину Державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань. Друга фаза збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужби ОСОБА_3 Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" ( 07.04.2014 року) та "Луганської народної республіки" ( 27.04.2014 року).

Протягом травня 2014 року, у неконституційний спосіб, було проведено референдуми на зазначених територіях з приводу їх відокремлення від України. На територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил ОСОБА_3 Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектовані чеченцями - громадянами ОСОБА_3 Федерації батальон "Восток", а також задіяні такі озброєні групи найманців як "Русский сектор" та "Оплот". За їх участю відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини Збройних Сил України.

23.08.2014 року розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил ОСОБА_3 Федерації.

Законом України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" від 18.01.2018 року визначено, що ОСОБА_3 Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань ОСОБА_3 Федерації, що скликаються з регулярних з'єднань і підрозділів, підпорядкованих Міністерству оборони ОСОБА_3 Федерації, підрозділів та спеціальних формувань, підпорядкованих іншим силовим відомствам ОСОБА_3 Федерації, їхніх радників, інструкторів та регулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих ОСОБА_3 Федерацією.

Вказані факти зафіксовані та знайшли своє підтвердження у численних повідомленнях прес-центру Служби безпеки України того часу, з місця подій - території Донецької та Луганської області. Згідно зі статтею 1 закону України "Про оборону України" від 06.12.1991 року № 1932 - ХП, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Україною, за наслідками збройної агресії ОСОБА_3 Федерації, прийнято постанову Верховної ОСОБА_5 України від 17.03.2015 року № 254-УШ "Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та луганської областей тимчасово окупованими територіями", якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України "Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей" запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

За змістом абзацу 2 постанови Верховної ОСОБА_5 України "Про заяву Верховної ради України "про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами ОСОБА_3 Федерації та керівниками терористичних організацій "ДНР" та "ЛНР", які призвели до особливих тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян" від 04.02.2015 року № 145-УШ, з 20.02.2014 року проти України триває збройна агресія ОСОБА_3 Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки".

Постановою Верховної ради України від 27.01.2015 року № 129-УШ законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської ОСОБА_5 Європи, Парламентської ОСОБА_5 НАТО, Парламентської ОСОБА_5 ОБСЕ, Парламентської ОСОБА_5 ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання ОСОБА_3 Федерації державою-агресором.

Військові дії ОСОБА_3 Федерації та території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Отже наслідком саме збройної агресії ОСОБА_3 Федерації стала окупація частини території Луганської області. У зв’язку з чим,у липні 2014 року заявник з неповнолітньою дитиною донькою ОСОБА_4,ІНФОРМАЦІЯ_2, через загрозу життю та здоров'ю, внаслідок подій, які відбувались на території Луганської області, були вимушені переміститись з м. Ровеньки до м. Ізмаїл за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Героїв Крут, буд.107, де фактично проживають на теперішній час. Їм було надано статус внутрішньо переміщених осіб.

Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в місті Луганськ, а тому в липні 2014 року, зібравши речі, заявник з донькою покинула місто і переїхала.

Вважає, що внаслідок саме військової агресії ОСОБА_3 Федерації на території Луганської області України було порушено цілу низку її прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20.03.1952 року та Протоколом №4 до цієї Конвенції від 16.09.1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії.

Отримана заявником довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 16.10.2014 р.,17.10. 2016 року № НОМЕР_1, НОМЕР_2, які видані Управлінням праці та соціального захисту населення Ізмаїльської міської ради Одеської області , посвідчує лише факт її вимушеного переселення з Луганської області, м. Ровеньки, вул. Карла Маркса, буд.259 до Одеської області , м. Ізмаїл, вул. Героїв Крут, буд.107, і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

ЇЇ звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України та окупації ОСОБА_3 Федерацією частини території Луганської області України обумовлено тим, що вона має на меті визначити свій статус як особи, яка перебувала під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

З урахуванням викладеного заявник просила суд встановити факт, що їх з неповнолітньою донькою вимушене переселення у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України та окупації ОСОБА_3 Федерацією частини території Луганської області України.

Заявник ОСОБА_2 у судове засідання не з’явилася про час слухання справи сповіщалася належним чином причина не явки суду не відома.

Представник заявника у судове засідання з’явився, у судовому засіданні заявлені вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити.

Представник Міністерства соціальної політики України та представник ОСОБА_3 Федерації в судове засідання не з’явилися, про місце, дату та час слухання справи повідомлені належними чином, відзиву на позовну заяву, клопотань від сторін до суду не надходило.

Заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що заява підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, у судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_2 з неповнолітньою дитиною донькою ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2 разом з були зареєстровані та постійно проживали за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3 що підтверджується копією її паспорт та свідоцтвом про народження дитини виданим відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Ровеньківського міського управління юстиції у Луганській області від 24.09.2013 року серія І-ЕД №285521 (а.с.15-16).

Відповідно до довідок про взяття на облік внутрішньо переміщених осіб від 16.10.2014 р.,17.10. 2016 року № НОМЕР_1, НОМЕР_2, які видані Управлінням праці та соціального захисту населення Ізмаїльської міської ради Одеської області. Вказаною довідкою посвідчено лише факт їх вимушеного переселення, однак відомості щодо причин переселення відсутні. Довідкою також підтверджується зареєстроване місце перебування заявника за адресою: Луганська область, м. Ровеньки, вул. Карла Маркса, буд.259 (а.с.17-18)

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 20.10.2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У ч.1 ст.4, ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених ст.12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених уст.1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року №509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною 4 статті 2 Закону України від 18.01.2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії ОСОБА_3 Федерації, покладається на ОСОБА_3 Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.

При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15.04.2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон і передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просять заявники.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002(справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до ч.2 ст. 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом ч. 2 ст. 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина 4 статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною ОСОБА_5 України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», §313; рішення ECHR у справі «Sargasyanv.Azerbaijan», §129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHR y справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catanта інші проти Молдови та Росії», §109; рішення ECHR у справі «Sargasyanv.Azerbaijan», §130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Згідно з ч.1 та п.5 ч.2 ст.293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до ч.2 ст.315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до ч.3 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на ОСОБА_3 Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Провівши аналіз вищевказаних положень закону, суд приходить до висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до зазначених вище конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Отже, відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на ОСОБА_3 Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановленост.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»,ч.4 ст.2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у липні 2014 року заявника ОСОБА_6 з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України та окупації ОСОБА_3 Федерацією частини території Луганської області.

При вирішенні справи, суд виходить з того, що факти збройної (військової) агресії ОСОБА_3 Федерації відносно України, окупації частини території Луганської та Донецької областей є загально відомими, а тому не підлягають доказуванню, згідно приписів ч.3 ст.82 ЦПК України.

Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об'єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної ОСОБА_5 України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення.

Факт збройної агресії ОСОБА_3 Федерації на території України, в тому числі і щодо окремих районів Донецької та Луганської областей є загальновизнаним, неодноразово обговорювався на засіданнях ООН, періодично мова про це йде і на офіційному сайті Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, в тому числі і щодо необхідності вироблення державної стратегії захисту внутрішньо переміщених осіб, публікації, а тому в силу чинного законодавства окремого доказування не потребує.

Аналогічна правова позиція, зокрема, викладена у Постанові Верховного Суду України від 14.03.2018 року у справі №363/2981/16-ц

На підставі викладеного вище, суд дійшов висновку про необхідність задоволення заявлених вимог, як таких, що знайшли своє підтвердження, отже доведені у судовому засіданні.

Відповідно до п.21 ч.1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справив усіх судових інстанціях звільняються заявники - у справах за заявами про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих у зв’язку із збройною агресією, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією території України, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно

Згідно ст.294 ЦПК України при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави, у порядку встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 82, 89, 247, 265, 293, 315, 319 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Заяву ОСОБА_2, заінтересовані особи Міністерство соціальної політики України, ОСОБА_3 Федерація про встановлення факту, що має юридичне значення - задовольнити.

Встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_2,ІНФОРМАЦІЯ_4 (паспорт серії ЕК № 953874, виданий Ровеньківським МС УДМСУ у Луганській області 26.10.2013 року, РНОКПП НОМЕР_3, яка мешкає за адресою: Одеська область, м. Ізмаїл, вул. Героїв Крут, буд. 107, зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_5), разом із неповнолітньою дитиною ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, у липні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося в наслідок збройної агресії ОСОБА_3 Федерації проти України та окупації ОСОБА_3 Федерацією частини території Луганської області України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя: ОСОБА_7