Ухвала суду № 77411559, 26.10.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/5560/18

УХВАЛА

26 жовтня 2018 року м.Одеса

Суддя Одеського окружного адміністративного суду Стефанов С.О., розглянувши позовну заяву ОСОБА_1 до комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс», Одеська міська рада про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, -

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов зазначений позов, у якому позивач просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 40120695 від 15.03.2018р. 10:14:01, ОСОБА_4, Комунальне підприємство «Реєстраційна служба Одеської області», Одеська область, за яким за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 30 кв.м., житлова площа: 21,3 кв.м., реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна: 1506723551101;

- визнати протиправним та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 40120346 від 15.03.2018р. 10:05:44, ОСОБА_4. Комунальне підприємство «Реєстраційна служба Одеської області». Одеська область, за яким за ОСОБА_2 було зареєстровано право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 33,3 кв.м., житлова площа: 28,7 кв.м., реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна: 1506708751101.

Розглянувши позовну заяву та додані до неї документи, суддя дійшов висновку, що у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс», Одеська міська рада про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень слід відмовити з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем фактично оскаржується правомірність набуття третіми особами права власності на житлові приміщення, а саме: ОСОБА_3 набуття права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 30 кв.м., житлова площа: 21,3 кв.м., реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна: 1506723551101 та ОСОБА_2 - права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 33,3 кв.м., житлова площа: 28,7 кв.м., реєстраційний номер об’єкту нерухомого майна: 1506708751101, про що державним реєстратором комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» були прийняті відповідні рішення.

Так в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач, зокрема, зазначив, що 25.07.2017 року він та ОСОБА_5 продали ОСОБА_2 належні їм 2/3 частини квартири за адресою: АДРЕСА_3 «а». Договір було посвідчено приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_6, за реєстровим №855. Посвідчивши угоду, нотаріус одночасно й зареєстрував право власності ОСОБА_2 Технічні характеристики квартири, як у договорі купівлі-продажу, так і у реєстрі речових прав залишились незмінними: загальна площа - 34,8 кв.м., житлова-16,4 кв.м.

Позивач звертає увагу, що при укладені у нотаріуса договору купівлі-продажу ОСОБА_2, на пропозицію купити гараж позивача, у присутності ріелторів АН «Афіни», позивача з донькою у нотаріуса заявила, що купувати гараж вона не буде, бо він їй зовсім не потрібен.

Таким чином, як зазнає позивач, гараж не відчужувався за договором купівлі-продажу, будь-яких розписок чи доповнень до договору про його відчуження чи відступлення права користування він не писав, а отже після укладення договору купівлі-продажу позивач продовжував користуватися своїм гаражем.

В березні 2018р. ОСОБА_2 повідомила позивача про те, що провела з ОСОБА_3 розділ квартири, приєднавши гараж позивача до своєї новоутвореної квартири №12 «б» і зареєструвала на своє ім’я, як житлове приміщення, та вимагає, щоби позивач звільнив гараж.

Як зазначив позивач, що 10.05.2018 року він звернувся до юридичного департаменту Одеської міської ради для отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. З наданої йому інформаційної довідки стало відомо, що об’єкт нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_4, який мав загальну площу 34,8 кв.м, було поділено на два окремі об’єкти загальними площами 30 кв.м та 33,3 кв.м.

Так, 13.03.2018р. державним реєстратором «Реєстраційна служба Одеської області», ОСОБА_4 на підставі поданих документів: технічного паспорту, висновку про технічну можливість поділу та свідоцтва про право власності від 17.12.2011р., було прийнято рішення про державну реєстрацію прав за №40120695 на 1/1 частку квартири за адресою: АДРЕСА_4, загальною площею 30 кв.м, житловою - 21,3 кв.м за ОСОБА_3 Одночасно, 13.03.2018р. тим же державним реєстратором на підставі технічного паспорту та висновку про технічну можливість поділу, було прийнято рішення про державну реєстрацію прав за №40120695 на 1/1 частку квартири за адресою: АДРЕСА_4, загальною площею 33,3 кв.м, житловою - 28,7 кв.м за ОСОБА_2

Як зазначає позивач, державний реєстратор поділив об’єкт нерухомого майна, який мав загальну площу 34,8 кв.м, на два окремі об’єкти загальними площами 30 кв.м (присвоївши йому №1506723551101) та 33,3 кв.м (присвоївши йому №1309372051101). При цьому позивач звертає увагу, що при поділі площа об’єкту збільшилась майже вдвічі, за рахунок неіснуючих приміщень 4 и 6.

Крім того, позивач посилається на те, що у наданих для реєстрації технічних паспортах вказано недійсні розміри, що є фальсифікацією документів з боку ТОВ «Бюро Консал Сервіс».

Позивач вважає, що діями відповідача було порушено його право володіння та користування будівлею гаражу №20 за адресою: м. Одеса, вул. Б. Хмельницького, буд. 43, оскільки спірний гараж збудовано ним (про що вказано у акті комісії дільниці №5 КП ДЄЗ «Бугаївський» від 25.10.2004р.), він є власником будівельних матеріалів, використаних при його будівництві (згідно ст. 331 ЦК України). Порушено його право власності на ці будівельні матеріали. За користування гаражем він справно сплачую усі необхідні платежі, продовжує користуватись ним до тепер.

Крім того з матеріалів справи вбачається, що у червні 2018 року ОСОБА_1 було подано цивільний позов (у справі № 521/9476/18) до Малиновського районного суду м. Одеси до виконавчого комітету Одеської міської ради про визнання права власності на самочинне будівництво.

Метою звернення ОСОБА_1 до суду з зазначеним цивільним позовом було визнання право власності на самочинно збудований гараж на підставі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності, який знаходиться за адресою: м. Одеса, вул. Б. Хмельницького, 43 за набувальною давністю, у зв’язку з тим, він володіє ним більше 10 років, відповідно до ч. 1 ст. 344 та ст. 345 ЦК України.

На даний момент зазначена справа не вирішена судом.

Аналіз зазначених фактичних обставин справи дає підстави вважати, що оскаржуваним рішенням державного реєстратора передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне, зокрема, про правомірність поділу об’єкту нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_4, який мав загальну площу 34,8 кв.м, на два окремі об’єкти загальними площами 30 кв.м та 33,3 кв.м. та набуття третіми особами – ОСОБА_3 та ОСОБА_2 права власності на зазначені житлові приміщення.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, прийняті з порушенням прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, можуть бути оскаржені відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 6 КАС України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) в порядку адміністративного судочинства.

Стаття 2 КАС України визначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

У пункті 1 частини першої статті 4 КАС України визначено, що адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

За правилами частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС).

Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.

Зазначені вище норми КАС України закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з'ясовувати, у зв'язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду, які є обов'язковими для врахування усіма судами, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Однією з визначальних ознак приватноправових відносин є наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір матиме приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

За правилами п. 1 ч. 1 ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття рішення) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом.

У справі, що розглядається, оскаржуються рішення державного реєстратора, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, з установлених судом фактичних обставин справи вбачається, що спірні правовідносини виникли між учасниками справи (здебільшого між позивачем та третіми особами) щодо права власності на нерухоме майно, а отже, існує спір про право, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Відтак, суд враховуючи суть спірних правовідносин та їх суб'єктний склад, дійшов висновку про непоширення на цей спір юрисдикції адміністративних судів та необхідність його вирішення в порядку цивільного судочинства.

Зазначені висновки також узгоджуються з правовою позицією ОСОБА_7 Верховного Суду, викладеною у постанові від 14 березня 2018 року по справі № 396/2550/17, і суддя не вбачає правових підстав відступати від неї.

Окрім того, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні в справі «Сокуренко і Стригун проти України» від 20 липня 2006 року (заяви №29458/04 та №29465/04) зазначив, фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Крім цього, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні в справі «Занд проти Австрії» (№7360) ствердив, що поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з питанням, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до ч.1 ст.19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, суддя вважає, що даний спір належить до розгляду у місцевому загальному суді в порядку цивільного судочинства.

Згідно з ч.1 та ч.2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до положень ст.9 Конституції України та ст.17, ч.5 ст.19 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.

Згідно з ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У пункті 150 рішення Європейського суду з прав людини від 21.06.2011 року у справі Фруні проти Словаччини, яке набрало статусу остаточного 27.05.2013 року (Заява № 21722/11), Суд зазначив, що згідно з практикою Суду, метою терміну «встановлений законом» у статті 6 Конвенції є гарантування того, що функціонування судової системи у демократичному суспільстві не залежить від виконавчої влади, а регулюється законом, прийнятим парламентом. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути залишена на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не матимуть певної свободи тлумачення відповідного національного законодавства.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12.10.1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з &?с;…&?п; питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів &?р;…&gн;». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.170 КАС України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За таких обставин, з урахуванням зазначеного, суддя прийшов до висновку, що у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс», Одеська міська рада про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень необхідно відмовити.

Повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.

Керуючись ст.ст.2, 4, 6, 19, 170, 171, 243, 248 КАС України, суддя -

УХВАЛИВ:

У відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області», треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, товариство з обмеженою відповідальністю «Бюро Консалт Сервіс», Одеська міська рада про визнання протиправними та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень – відмовити.

Роз'яснити позивачу про право на звернення до суду в порядку цивільно-процесуального законодавства.

Копію ухвали надіслати позивачу разом із позовною заявою та доданими до неї матеріалами.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена шляхом подачі через суд першої інстанції протягом п’ятнадцяти днів з дня її складення апеляційної скарги до П’ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя С.О. Стефанов