Рішення № 77410030, 22.10.2018, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2018 року м. Ужгород№ 807/389/17 Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Рейті С.І., суддів - Гаврилко С.Є., Луцович М.М.

при секретарі судового засідання Павловій О.В.

за участю представників

відповідача: Радь О.І. (довіреність від 02.01.2018 року № 29-2018)

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії, -

ВСТАНОВИВ:

У відповідності до ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 22 жовтня 2018 року проголошено вступну та резолютивну частини Рішення. Рішення в повному обсязі складено 26 жовтня 2018 року.

ОСОБА_2, громадянин Таджикистану (далі - позивач, ОСОБА_2), звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), яким просить визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 31.01.2017 року № 44-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов'язати повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням ДМС України від 31.01.2017 року № 44-17 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. ОСОБА_2 вважає дане рішення протиправним оскільки, міграційна мотиви знехтувала наданими доказами на підтвердження обгрунтованого побоювання за політичні погляди та релігійні переконання при винесенні оскарженого рішення, просить рішення скасувати.

Відповідач надав суду заперечення проти позову (лист представника ДМС України Радь О.І. від 12.04.2017 року (діє на підставі довіреності, копія якої наявна в матеріалах справи), яким просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на ту обставину, що ОСОБА_2 насправді має на меті не отримати захист від можливих переслідувань в країні громадянської належності, а лише отримати можливість легалізуватися на території України, щоб потім, що не виключено, спробувати потрапити в країни Євросоюзу. Адже, можна побачити логічну послідовність переміщень ОСОБА_2 (Росія-Білорусь та неодноразова спроба потрапити до Польщі). Крім того, ОСОБА_2 звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні через один місяць і два дні з часу прибуття. Це свідчить, що ОСОБА_2 не мав наміру звертатися з відповідною заявою. На основі всебічного вивчення наданих ОСОБА_2 матеріалів, а також матеріалів по країні походження (Таджикистан), зокрема матеріалів, що надані Регіональним Представництвом УВКБ ООН у справах біженців в Україні, Міністерства закордонних справ України, сектор збору та аналізу інформації по країнах походження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України, співбесіди по уточненню викладених заявником фактів, можна зазначити наступне: пояснення, які надав ОСОБА_2, не можуть бути доказом переслідувань або існування загрози переслідувань заявника в країні його громадянської належності, оскільки вони є непереконливими і не доводять переслідувань або існування загрози переслідувань заявника в країні його громадянської належності та не доводять загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

В судове засідання позивач чи його представник не з'явилися, не повідомили суд про причини не прибуття, хоча належним чином повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення судової кореспонденції, також не подано до суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.

Згідно ч. 1 ст. 205 КАС України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Враховуючи приписи ст. 205 КАС України, суд вважає, що немає перешкод для розгляду і вирішення справи за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши думку представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову, виходячи з наступного:

Відповідно до ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно преамбули Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011р. № 3671-VI (з наступними змінами та доповненнями, далі - Закон 3671) - цей Закон визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону 3671, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до пунктів 5, 6 Керівних положень УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16.12.1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається "обов'язком доказування". У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких грунтується його заява. Обов'язок доказу реалізується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обгрунтовані.

Згідно ч.1 ст.7 Закону 3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Відповідно до ч.4 ст.8 Закону 3671, рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Виходячи зі змісту статті 10 Закону 3671, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як встановлено в судовому засіданні та підтверджено матеріалами справи, 28.09.2016 року ОСОБА_2 громадянин Республіки Таджикистан, країна постійного проживання Республіка Таджикистан, звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (а.с.25-33).

18.10.2016 року прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як повідомив ОСОБА_2, у країні громадянської належності навчався в школі села Кішлак Бузбіт. В особовій справа ОСОБА_2 міститься копія свідоцтва про шлюб з громадянкою Таджикистану ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, який був укладений 24.08.2009 року у місті Вахдат (Таджикистан). У подружжя є четверо дітей: ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_9, 05.10.2011 року, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_4. Як стверджує ОСОБА_2, в місті Вахдат (Таджикистан) займався

підприємницькою діяльністю на ринку два роки, де продавав речі та взуття.

Також 9 років працював в Росії (м.Краснодар) на будівництві, де зараз

продовжують трудитися його двоє братів, які мають для роботи тимчасовий

патент та реєстрацію на два роки. В країні громадянської належності позивача залишилися проживати мати, дві сестри та брат.

11.03.2016 року ОСОБА_2 вибув літаком з міста Душанбе (Таджикистан) та прибув в місто Краснодар (РФ). На території Росії за статусом біженця не звертався. Через два місяці до ОСОБА_2 приїхала дружина з дітьми. Далі з Росії позивач із сім'єю виїхали до Білорусі, де він з дружиною звернулися за отриманням статусу біженця. На запитання "Чому Ви вибрали саме Білорусь?", позивач відповів: "Ми не знали куди іти, ми хотіли зайти в Польщу, нам люди порадили йти туди, які зі мною працювали, сказали, що в Європі захищають біженців".

Як повідомив позивач, в Білорусі із сім'єю проживали у таборі для біженців в місті Гомель приблизно 3 місяці. Також поінформував, що він, дружина та діти 14-15 разів намагалися потрапити з території Білорусі (м. Брест) до Польщі, про що свідчать штампи у паспорті. За словами ОСОБА_2, польським прикордонникам він казав, що хоче отримати статус біженцяю На запитання "Ви писали заяву на статус біженця в Польщі?", ОСОБА_2 відповів: "Ні. Тільки в Білорусії писав".

Під час співбесіди 13.10.2016 року ОСОБА_2 повідомив, що коли були біженцями в Білорусі, прийшли журналісти і знімали його з дружиною Після цього зателефонував посол Таджикистану в табір і сказав, щоб ми з ним розмовляли, але ми відмовились. Потім дізналися, що приходили до моєї матері додому і сказали, щоб ми відмовилися від Білорусі і приїхали в Таджикистан, що нас звідти заберуть тому, що Білорусія наш союзник. Ми тоді вирішили втекти в Україну. Слід зазначити, що у відео за наступним посиланням https.//www.youtube.com/watch?v=TOH1igOHUzg, яке знімали у тимчасовому центрі для біженців, заявник відсутній.

На запитання "Чи знаєте Ви, яке було прийнято рішення міграційною службою Білорусі за Вашими заявами?" відповів: "Вони нас прийняли, дали місце в таборі, дали їжу. Після показу відео почалися проблеми. Вони боялися і сказали, що нам краще поїхати з Білорусі бо Білорусь союзник з нашою батьківщиною і що не можуть нас захистити". На запитання "Хто Вам про це сказав?", він відповів: "Співробітники міграційної служби, вони сказали, що не можуть нам допомогти, сказали, щоб ми самі дивилися куди йти, сказали, що може йти в Україну і ми зайшли в Україну".

Відповідно до копії листа від 24.08.2016 року № 8/457 вн-м, яка міститься в особовій справі позивач, управлінням по громадянству і міграції УВС Гомельського облвиконкому розгляд клопотання про надання статусу біженця або додаткового захисту в Республіці Білорусь припинено у зв'язку з тим, що подано заяву про припинення розгляду клопотання про захист. У зазначеному листі вказано, що за відсутності інших законних підстав для перебування в Республіці Білорусь, необхідно залишити територію Республіки Білорусь до 07.09.2016 року.

На співбесіді 13.10.2016 року позивач повідомив, що хотіли спочатку з Білорусі потрапити в Польщу, але у них відібрали паспорти і поставили строк залишити Білорусь до 25.06.2016 року. ОСОБА_2, дружина та діти в'їхали автобусом до України

26.08.2016 року через пункт пропуску Нові Яриловичі. До цього передувала відмова у в'їзді в Україну 16.06.2016 року та 19.06.2016 року. До звернення за захистом в Україні перебували в Києві та Львові, а згодом поїхали проживати в АДРЕСА_1.

Під час співбесіди 13.10.2016 року на запитання "Как Вы попали в с.Шегини, Мостиского района, Львовской области?", ОСОБА_2 відповів: "Там живут наши таджики. Они едут в Польшу чтоб получить беженцев. Они нам рассказали ехать к ним".

Слід зазначити, що ОСОБА_2 та дружина після прибуття до України 26.08.2016 року за бажанням мали можливість звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак до органу міграційної служби за захистом в Україні відразу не звернулися.

02.09.2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України у Львівській області відносно ОСОБА_2 було прийнято рішення про примусове повернення із зобов'язанням залишити Україну до 05.09.2016 року. Крім цього, заявнику заборонено в'їзд в Україну строком на три роки.

На запитання "Стосовно Вас, Головним управлінням державної міграційної служби України у Львівській області було прийнято рішення про примусове повернення за межі України. Поясніть будь-ласка, чому Ви не покинули територію України?", ОСОБА_2 відповів: "У нас не було дороги назад. Я прийшов із заявою на статус біженця в міграційну службу".

На запитання "Рішення про примусове повернення за межі України було прийнято 02 вересня 2016 року, а за статусом біженця Ви звернулися тільки 28 вересня 2016 року. Що Ви робили протягом цього часу?", він відповів: "Я не знав куди йти, я не знав до кого звертатися, я шукав міграційну службу, потім знайшов". На запитання "Чи не було у Вас проблем з документами", відповів: "Прикордонники прийшли і сказали, що ви або йдете або йдіть здаватися в міграційну службу. Прикордонники дали адресу міграційної служби і ми туди пішли". На запитання "Чи планували Ви звернутися із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні коли виїжджали з Таджикистану?", заявник відповів: "Ні, не було у мене такої думки".

Відповідно до Керівних положень УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців" від 16.12.1998 року, пункт 5 і 6: "Факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається "обов'язком доказування". У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані".

Відповідно до пп. "ж" п. 3.1. та п. 4.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649 із позивачем було проведено 17.10.2016 року та 16.01.2017 року співбесіди.

У заяві ОСОБА_2 просить визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки "были вьнуждены покинуть нашу страну потому что я и мои братья являемся членами политической Партии Исламского возрождения Таджикистана которую 15.09.2015 г. правительство республики запретило действие и арестовало всех членов политсовета ПИВТ так как я был общественным активистом, и после того власти республики начали давить на нас и мне пришлось покинуть страну потом давили мою жену брата таскали в отдел милиции там им угрожали побили брата в результате пытки сломали ногу моей жене взяли адвоката и отпустили мою жену потом им документ сделали они тоже покинули страну Таджикистан и пришли в Краснодар".

В п.4.1. заяви-анкети: Докладно вкажіть причини виїзду з останньої країни постійного проживання (з наведенням фактів насильства або переслідувань, ужитих проти Вас або членів Вашої сім'ї, або реальної загрози переслідувань за обставин, зазначених у статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Додайте документи, що підтверджують ці дані.), ОСОБА_2 вказує, що "В связи с угрозой жизни для меня и моей семьи, ми вынуждены били покинуть страну Таджикистан, потому что являлись членами запрещенной партии и религиозних взглядов", але документів, що підтверджують ці дані заявником не додано.

В п.4.2. заяви-анкети: Вкажіть політичні, релігійні, військові або громадські організації, в яких перебували Ви або члени Вашої сім'ї в країні постійного проживання, ОСОБА_2 вказує, "Запрещенная правительством религиозная партия Исламского Возрождения Таджикистана".

В п.4.3. заяви-анкети: Опишіть свою діяльність в цих організаціях, заявник вказує, що "Розповсюдження газет".

Поряд з цим, з метою аналізу та перевірки достовірностей тверджень отриманих під час співбесід з вихідцями із Республіки Таджикистан, які звернулися за захистом в Україні, Головним управлінням ДМС України в Закарпатській області, відповідно до ч. 3 ст. 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" було направлено запит до Міністерства закордонних справ України від 25.11.2016 року та до Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України щодо інформації по країні походження Таджикистан.

На основі всебічного вивчення наданих ОСОБА_2 матеріалів, а також матеріалів по країні походження (Таджикистан), зокрема матеріалів, що надані Регіональним Представництвом УВКБ ООН у справах біженців в Україні, Міністерства закордонних справ України, сектор збору та аналізу інформації по країнах походження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України, співбесіди по уточненню викладених заявником фактів, можна зазначити наступне: пояснення, які надав ОСОБА_2, не можуть бути доказом переслідувань або існування загрози переслідувань заявника в країні його громадянської належності, оскільки вони є непереконливими і не доводять переслідувань або існування загрози переслідувань заявника в країні його громадянської належності та не доводять загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

За матеріалами справи ознак того, що заявник міг бути причетним до подій, які могли б підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а), Ь) або з) пункту Р статті 1 Конвенції 1951 року не виявлено.

ОСОБА_2 надано інформацію щодо проходження ним медичного огляду.

Управління Служби безпеки України у Львівській області повідомляє, що відомостями щодо обставин, за яких не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_6, Управління СБ України у Львівській області не володіє.

Станом на 07.12.2016 року ОСОБА_2 за обліками Генерального секретаріату Інтерполу, не значиться.

У зв'язку з вищезазначеним, немає підстав вважати, що ОСОБА_2 має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до п. 6.5. Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року № 649 за результатами здійснення заходів, передбачених пунктом 6.1 цього розділу, протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву, ДМС України приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту).

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону 3671, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

На підставі викладеного, враховуючи відсутність умов, передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону 3671 та ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (тобто катування, нелюдське чи таке що принижує гідність поводження чи покарання), у відповідача були підстави для прийняття рішення про відмову у визнанні заявниці біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Згідно ч. 1 ст. 72 КАС України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При цьому, враховуючи принципи адміністративного судочинства та з огляду на положення ст. 77 КАС України, обов'язок доказування покладається в даному випадку на відповідача. Відповідачем доведено правомірність оскарженого рішення, що встановлено в судовому засіданні та підтверджено належними та допустимими доказами, та за наведених обставин, позовні вимоги є необґрунтованими та в їх задоволенні слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 5, 19, 72, 77, 241-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 (АДРЕСА_2) до Державної міграційної служби України (м. Київ, вул. Богомольця, 10 код 37508470) про визнання неправомірним та скасування рішення та зобов'язання вчинити дії - відмовити.

2. Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 255 КАС України, та може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Закарпатський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня проголошення, а в разі проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частини рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді С.І. Рейті

С.Є. Гаврилко

М.М. Луцович