Рішення № 77408513, 17.10.2018, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

17 жовтня 2018 р. Справа № 802/1547/18-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Поліщук Ірини Миколаївни,

за участю:

секретаря судового засідання: Бондаренка І.В.

позивача: ОСОБА_1

представника позивача: ОСОБА_2

представника відповідача: Скляра О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом: ОСОБА_1

до: Державної міграційної служби України

про: скасування рішення та зобов'язання вчинити дії

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач) про скасування рішення та зобов'язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначила, що вона є громадянкою В’єтнаму та біженцем не визнавалась в жодній іншій країні. Також зазначає, що у зв'язку з її переслідуванням у В’єтнамі за релігійними переконаннями, вона звернулась до відповідача із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із тим, рішенням від 16.03.2018 року №99-18 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Не погоджуючись із такою відмовою, позивач звернулась до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою від 04.06.2018 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду за правилами загального позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням сторін. Підготовче судове засідання призначено на 21.06.2018 року.

Підготовче судове засідання 21.06.2018 року відкладено до 17.07.2018 року, в зв'язку з необхідністю залучення перекладача.

Судове засідання 17.07.2018 року не відбулось, у зв'язку з перебуванням головуючого судді на лікарняному. Наступне судове засідання призначено на 26.07.2018 року.

Судове засідання 26.07.2018 року відкладено до 01.08.2018 року у зв'язку з неявкою перекладача у судове засідання.

Ухвалою від 01.08.2018 року продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 календарних днів. Надано час позивачу для надання доказів на підтвердження поважності причин пропуску строку звернення до суду. Наступне судове засідання призначено на 06.09.2018 року.

Судове засідання 06.09.2018 року відкладено до 19.09.2018 року у зв'язку з неявкою перекладача.

Ухвалою від 19.09.2018 року відмовлено у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду та визнано поважними причини пропуску позивачем строків звернення до суду.

Іншою ухвалою від 19.09.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 03.10.2018 року.

В судовому засіданні 03.10.2018 року після слів сторін та дослідження доказів оголошено перерву перед судовими дебатами до 17.10.2018 року.

У судове засідання 17.10.2018 року перекладач не прибув, натомість усі попередні судові засідання у яких позивач надавала пояснення по суті заявлених позовних вимог, а також досліджувались наявні у матеріалах справи докази, проводились за участі перекладача. Крім того, 17.10.2018 року позивач та її представник вказали на можливість проведення судових дебатів у відсутність перекладача, враховуючи присутність у судовому засіданні представника позивача.

У судовому засіданні позивач та її представник підтримали заявлені позовні вимоги та просили їх задовольнити. Зокрема зазначили, що позивач має двоє дітей, які залишились разом з батьками у В’єтнамі. У 2010 році разом із чоловіком залишила територію В’єтнаму через переслідування за релігійними переконаннями та по туристичній візі прибула до Росії. На територію України вона прибула у 2016 році та потрапила у рабство на території м. Одеси. У 2017 році їй із чоловіком вдалось звільнитись, після чого вона звернулась до відповідача із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також зазначила, що паспорт у неї відібрали на території Російської Федерації. Крім того, обґрунтовуючи протиправність рішення від 16.03.2018 року №99-18 представник позивача зазначив, що відповідач посилається не на ту норму закону, яка може бути підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Окрім того, у своїх поясненнях, наданих суду під час розгляду справи, позивач та її представник вказали на бажання позивача залишитись на території України для того щоб працювати та сплачувати податки.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував щодо задоволення даного адміністративного позову, посилаючись на обставини, що викладені у відзиві на позовну заяву. Зокрема зазначив, що в ході співбесіди позивач зазначила, що прибула до України в січні 2017 року, однак, із листа СБУ від 17.01.2018 року №53/2/52-168 слідує, що позивач прибула на територію України ще у 2010 році пасажирським рейсом №199, сполученням «Шереметьєво - Симферополь», використовуючи закордонний паспорт НОМЕР_1. Таким чином, під час звернення до УДМС України у Вінницькій області позивач приховала факт прибуття і перебування в Україні з 2010 року. При цьому, під час уточнюючої співбесіди повторно зазначила, що у 2010 році виїхала з території В’єтнаму до Російської Федерації, звідки в'їхала на територію України у 2016 році. З огляду на викладене, на думку відповідача, позивач порушила порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем, адже звернулась поза межами встановленого Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 5-денного строку. Крім того, до в'їзду на територію України позивач перебувала на території третьої безпечної країни, а саме - Російської Федерації. Також зазначив, що небажання позивача повертатись в країну громадської належності В’єтнам саме по собі не може бути підставою для прийняття рішення про визнання її біженцем. До того ж, будь-яких доказів та пояснень з приводу імовірного переслідування за будь-якою із конвенційних ознак на території В’єтнаму позивач не надала.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив, що 20.10.2017 року позивач звернулась до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За наслідками розгляду даної заяви, позивачу надіслано повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 5від 20.04.2018 року, із змісту якого слідує, що рішенням Державної міграційної служби України від 16.03.2018 року №99-18 їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону відсутні.

Незгода позивача із такою відмовою, зумовила її звернення до суду з даним адміністративним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу сстатті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Приписами частин першої та другої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина п'ята статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки відповідача про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що згідно абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» свідчить про те, що позивач не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, як на одну із підстав в підтвердження протиправності оскаржуваного рішення, представник позивача посилається на те, що відмовляючи позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач посилається на положення абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якими передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Разом із тим, до прибуття на території України позивач не визнавалась в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому відповідачем не вірно визначено підставу для відмови позивачу.

Проте, суд звертає увагу представника позивача на те, що обрахунок абзаців в статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розпочинається саме із частини 1 цієї статті, яка включається до загальної кількості абзаців. Таким чином, абзац 5 частини 1 статті 6 визначає, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

При цьому, як видно із змісту самого рішення від 16.03.2018 року №99-18, у ньому чітко зазначено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону відсутні.

З огляду на викладене, суд критично оцінює вищезазначені посилання представника позивача, як на доказ протиправності оскаржуваного у даній справі рішення.

При цьому, надаючи оцінку підставам для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд зазначає наступне.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 №8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Так, в ході проведення співбесід із ОСОБА_1 відповідачем встановлено, що позивач народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 року та є громадянкою В’єтнаму. З 1989 року по 2001 рік навчалась у школі м. Ха Тінь, В’єтнам. Іншої освіти не здобула, оскільки не було коштів. Одружена з 2006 року із громадянином В’єтнаму ОСОБА_3, який прибув до України разом із позивачем. Сім'я позивача складається із шести осіб, а саме: із неї, двох батьків, чоловіка та двох дітей. Усі рідні, крім чоловіка, продовжують проживати у м. Ха Тінь, В’єтнам.

Крім того, з протоколів співбесід 30.01.2018 року встановлено, що позивач прибула на територію України у 2017 році. У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач зазначила, що вона та її рідні за віросповіданням належать до християн-католиків і переслідуються людьми, які сповідують буддизм, що і стало підставою для її виїзду із В’єтнаму та звернення до органів міграційної служби.

Таким чином, підставою для виїзду з країни В’єтнаму позивач зазначає наявність переслідування її та членів її сім'ї за релігійними ознаками, із реальними погрозами їх життю та здоров'ю.

Поряд із цим, позивачем ні під час співбесід, ні під час розгляду даної справи не наведено жодних конкретних фактів її особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання.

Крім того, як особисто зазначила позивач в ході проведення співбесіди, усі інші члени її родини, окрім чоловіка, продовжують проживати у В’єтнамі в м. Ха Тінь, хоча також сповідують релігію християн-католиків.

Також варто звернути увагу на те, що згідно загальної довідки про В’єтнам, станом на 2010 рік, релігію буддизм сповідує із 89,6 млн. чоловік лише 13 млн. осіб, а католицизм 6 млн. осіб.

Наведені вище обставини, ставлять під сумнів достовірність тверджень позивача про існування будь-якої загрози життю чи здоров'ю осіб, які сповідують католицизм, саме через переслідування за релігійними ознаками.

Крім того, відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 20 червня 2011 року, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

В даному ж випадку, із доступних суду відкритих джерел в мережі інтернет, жодної інформації щодо існування у 2017-2018 роках фактів переслідування у В’єтнамі осіб, які сповідують католицизм, судом не виявлено.

До того ж, у матеріалах справи наявний паспорт громадянина В’єтнаму за НОМЕР_2, виданий 23.07.2018 року посольством В'єтнаму в Україні на ім'я ОСОБА_1 (а.с. 109).

При цьому, суд звертає увагу на те, що посольством є дипломатичне представництво держави в столиці іншої держави, або при міжнародній організації, а його територія є анклавом і відноситься до тієї держави, яку воно представляє. Таким чином на нього не поширюються закони держави, яка оточує посольство.

Наведене додаткового підтверджує, що посилання позивача на існування реальної загрози її життю та здоров'ю через переслідування у країні походження, не відповідають дійсності, адже остання у 2018 році самостійно звернулась до посольства В'єтнаму в Україні, яке фактично є територією В'єтнаму, для отримання паспорту громадянина В'єтнаму.

Крім того, згідно з п. п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як встановлено судом, позивач є громадянином В’єтнаму, при цьому, як було зазначено вище, 23.07.2018 року отримала через посольство В'єтнаму в Україні паспорт громадянина В’єтнаму за НОМЕР_2.

Таким чином, позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання нею паспорта громадянина В'єтнаму. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує її права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняла захист від країни своєї громадянської належності, а відтак, на думку суду, не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Окрім того, як особисто зазначила позивач у судовому засіданні та слідує із протоколу співбесіди від 20.10.2017 року, на територію України вона із чоловіком прибула ще в 2016 року із Росії.

В той же час, із листа Служби безпеки України від 17.01.2018 року №53/2/52-168 (а.с. 70) слідує, що ОСОБА_1 прибула на територію України 27.06.2010 року пасажирським рейсом №199, сполученням «Шереметьево - Симферополь», використовуючи закордонний паспорт НОМЕР_1.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

В даному ж випадку, навіть у разі врахування тверджень позивача про перетин кордону України у 2016 році, що суперечить відомостям, наданим Службою безпеки України, остання звернулась до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з пропуском строків, встановлених Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Крім того, стверджуючи про своє перебування у рабстві на території Одеської області, як на підставу пропуску строку звернення до органу міграційної служби, позивач, після втечі не вжила заходів щодо звернення до міграційної служби в Одеській області або до правоохоронних органів.

До того ж, як слідує із матеріалів справи та не заперечується позивачем, на територію України ОСОБА_1 прибула саме із території Російської Федерації, де, за її словами, вона прожила 6 років.

Таким чином, позивач не була позбавлена можливості звернутися про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту у Російській Федерації, однак таким правом не скористалась.

Відповідно до абзацу 7 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Суд зауважує, що Російська Федерація відповідає критеріям визначення країн третьої безпечної країни відповідно до статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», згідно з якою, третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Враховуючи те, що позивач до прибуття на територію України, тривалий період перебувала на території Російської Федерації, а тому ОСОБА_1, в силу абзацу 7 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» також не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З огляду на усі вищенаведені обставини, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі з підстав переслідування за ознакою віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, позивачем не доведено обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.

Враховуючи вище викладене, рішення відповідача про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає вимогам ч. 2 ст. 2 КАС України.

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.

З урахуванням вимог ст. 139 КАС України сплачений при зверненні до суду судовий збір позивачу не присуджується.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 (АДРЕСА_1);

Державна міграційна служба України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, код ЄДРПОУ 37508470).

Повний текст рішення складено 26.10.2018 року.

Суддя Поліщук Ірина Миколаївна