Рішення № 77388924, 24.10.2018, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/10591/16-ц

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 жовтня 2018 року м. Львів

Шевченківський районний суд м.Львова

в складі: головуючого судді Свірідової В.В.

з участю секретаря Шаповалової Ю.О.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

№466/10591/16-ц

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_3 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про визнання недійсним кредитного договору від 20 липня 2011 року № LVHOAD40302630 та зобов’язання до вчинення дій про повернення коштів

ВСТАНОВИВ:

21.12.2016 року ОСОБА_3 звернувся до Шевченківського районного суду м. Львова з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про визнання недійсним кредитного договору від 20 липня 2011 року № LVHOAD40302630 та зобов’язання до вчинення дій про повернення коштів, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати недійсним кредитний договір між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_3 від 20 липня 2011 року № LVHOAD40302630 та зобов’язати ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» повернути грошові кошти, що були сплачені Банку на виконання Договору у розмірі 157570,40грн.

В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що «20» липня 2011 р. між юридичною особою публічним акціонерним товариством комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (надалі - «Відповідач», «Банк», «Кредитодавець»), в особі ОСОБА_4, що діяв на підставі довіреності № 7-О від 05.01.2011 р. та громадянкою України ОСОБА_3 (надалі - «Позивач», «Позичальник», «Споживач») було укладено договір № LVHOAD40302630 (надалі - «Договір»), предметом якого, у відповідності до п. 1.1 Договору є надання кредиту у розмірі 66 772 грн. 64 коп.

Кредит було надано на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, а саме:

- цільовий характер кредиту визначено у п. 1.2.3 Договору (придбання автомобіля, оплата страхових платежів, реєстрація предмета застави у Державному Реєстрі, оплата винагороди Банку за надання фінансового інструменту, оплата вартості полісу ОСЦПВ).

- у забезпечення кредиту було укладено договір застави № LVH0AD40302630 від 20.07.2011 р., на підставі якого автомобіль, власником якого є Позивач, було надано у заставу Банку;

- відповідно до п. 1.2.5 Договору датою погашення є 19.07.2011 р.;

- за користування кредитними коштами відповідно до п. 1.2.6 Договору Позичальник має сплачувати 20,04 відсотка річних;

- додатково до умов п. 1.4 Договору предмет застави було застраховано на ко-ристь Банку від ризиків КАСКО.

Відповідно до статті 203 Цивільного Кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншім актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. У статті 627 ЦКУ, говориться про те, що зміст договору становлять умови (пункти) визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до статті 638 ЦКУ договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до частини 1 статті 215 ЦКУ підставою недійсності правочину є недо¬держання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановленні ч. 1-3,5 ст. 203 цього Кодексу. У статті 1055 зазначено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

Спеціальним Законом, що регулює правові взаємовідносини між фізичною осо¬бою, споживачем фінансових послуг, та фінансовими установами, банками, що надають фінансові послуги є Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року № 1023-XII, (надалі - «Закон 1023-ХІІ»), У редакції яка була чинна на момент укла¬дання Договору, у пункті 1 статті 11 (права споживача в разі придбання ним продукції у кредит) зазначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками. У пункт 23 статті 1 Закону 1023-ХІІ зазначено, що споживчий кредит це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою устано¬вою) споживачеві на придбання продукції.

Правління ОСОБА_5 Банку України відповідно до пункту 4 статті 7 Закону України "Про ОСОБА_5 банк України", статей 47, 49 та 56 Закону України "Про ба¬нки і банківську діяльність", статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів", з метою захисту прав споживачів під час укладення договорів про надання споживчих кредитів та забезпечення надання банками споживачам повної інформації про сукупну вартість кредиту прийняло Постанову № 168 від 10.05.2007 р., якою затвердила Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну ва¬ртість кредиту, надалі - «Правила».

У п. 1.2. Правил наголошується, що ці Правила регулюють порядок надання бан¬ками споживачу повної, необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про сукупну вартість споживчого кредиту (кредиту на поточні потреби, кредиту в інвести¬ційну діяльність, іпотечного кредиту) з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням та погашенням кредиту і мають бути оплачені спожива¬чем згідно з вимогами законодавства України та/або кредитного договору про надання споживчого кредиту.

Закон 1023-ХП та Правила визначають, про що Банк має повідомити Споживача перед укладенням договору про надання споживчого кредит (частина 2 статті 11 Закону 1023-ХІІ, пункт 2, разом з підпунктами, Правил). Частина 2 статті 11 Закону 1023-ХІІ визначає істотні умови договору про надання споживчого кредиту, що обов'язкові від-повідно до вимог законодавства, а саме: у договорі про надання споживчого кредиту за-значаються: 1) сума кредиту; 2) детальний розпис загальної вартості кредиту для спожи¬вача; 3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту; 4) право дострокового повернення кредиту; 5) річна відсоткова ставка за кредитом; 6) інші умови, визначені законодавством. Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фі¬нансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначеного у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків. Пункти 3.1-3.4 Правил визна¬чають вимоги щодо детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача під час укладення кредитного договору.

Крім того вказує, що Банки зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача. Також Банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг та інших фінансових зо¬бов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту, а також зазначити її в процентному значенні та в грошовому виразі у валюті платежу за кредитним договором, у вигляді: а) реальної процентної ставки (у процентах річних); б) абсолютного значення подорожчання кредиту (у грошовому виразі).

У ОСОБА_5 банку України "Про окремі питання практичного застосу-вання Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" № 40-117/2093-6134 від 16.06.2007 р. зазначено, що метою розробки Правил було встановлення єдиного для усіх банків порядку надання споживачу повної та достовірної інформації про сукупну вартість кредиту. У зобов'язанні мають бути чітко визначені його суб'єкти та конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність (недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може бути підставою для оспорювання (або невизнання) факту виникнення зобов'язальна відносин.

У пункті 3.6 Правил зазначено, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо) (п. 1.2.8 а) - винагорода за надання фінансового інструменту; г) - винагорода за резервування ресурсів у розмірі 5.76 % річних від суми зарезервованих ресурсів Договору).

Стаття 18 Закону 1023-ХІІ визначає недійсними умови договорів, що обмежують права споживача. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пп. 1.6, 3.1.2 Договору); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірванням або невиконанням ним договору (п. 3.3 Договору); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату негаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника) (п. 3.3 Договору); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (відсутня ціна Договору - розмір фінансового активу, зазначеного у грошовому виразі); надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору (пп. 2.1,3.1.2,3.1.3);

У даній статті Закону також зазначено, що якщо положення договору визнано не-справедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визна¬но недійсним. У разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює змі¬ну інших положень договору, на вимогу споживача: такі положення також підлягають зміні; або договір може бути визнаним недійсним у цілому. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Стаття 21 Закону 1023-XII зазначає, що крім інших випадків порушень прав спо-живачів, які можуть бути встановлені та доведені виходячи з відповідних положень законодавства у сфері захисту прав споживачів, вважається, що для цілей застосування цього Закону ті пов'язаного з ним законодавства про захист прав споживачів права спо-живача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо: порушується принцип рівності сторін договору, учасником якого є споживач; будь-яким чином (крім випадків, передбачених законом) обмежується право спожива¬ча на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про від¬повідну продукцію; ціну продукції визначено неналежним чином.

Крім того, позивач вказує, що у пункті 16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгля¬ду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідно¬син», зазначено, що: «Суди повинні з'ясувати виконання банками чи іншими фі¬нансовими установами положення статей 11, 18, 21 Закону України "Про захист прав споживачів. ... При розгляді таких справ суди повинні враховувати, зокрема, висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 (справа про захист прав споживачів кредитних послуг)».

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 вересня 2013 р. у справі № 6-80цс13 зроблено висновок, що положення договору про споживчій кредит, які містять умови про зміни у вартості у витратах, зокрема щодо пла¬ти за обслуговування кредиту є несправедливими, і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.

Окрім цього, у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р у справі № 6-16цс15 зроблено наступний висновок, стосовно кредитних договорів, умов яких викладенні на сайтах (п. 2.1 Договору). Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Умови та прави- ш надання банківських послуг мають містити підпис Позичальника.

Відповідно до пункту 1 статті 230 ЦК якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має міс¬це, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню пра¬вочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до пункту 20 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Як видно з вище наведеного, ненадання Споживачу інформації, яка має бути надана відповідно до вимог законодавства, невідповідність наданого Банком графіку по-вернення Кредиту і сплаті відсотків привели до того, що Позичальника було введено в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Результатом цього є значна переплата власних коштів Споживача на Користь Банку.

З огляду на все, що було наведено вище, можна зробити висновок, що Кредитний Договір носить дискримінаційний характер, стосовно Позичальника, є несправедливи¬м, таким що не відповідає діючому законодавству, таким що ввів в оману Споживача та привів до істотного порушення прав Позивача.

Відповідно до частини 4 пункту 7 Постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від "06" листопада 2009 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", судам необхідно враховувати, що виконання чи невиконання сторонами зобов'язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Відповідно до пункту 1 статті 261 перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права.

Так, позивач вказує, що «27» липня 2016 р. нею було здійснення погашення Кредиту та на адресу Банку було скеровано лист (запит до Банку), у якому позивач просила надати інформацію про історію пога¬шення Кредиту за період з 20.07.2011 р. по 31.07.2016 р. Їй було відмовлено у цьому. Пізніше вона самостійно зробила розрахунок суми, що була фактично сплачена за Договором. Ви¬явилось, що ОСОБА_3 було сплачено 157 570 грн. 40 коп., що значно перевищує суму, яка визначена у Додатку № 1 до Договору. До цього дня позивач повністю довіряла Банку, як ліцензованому оператору, що відповідно до законів України надає фінансові послуги. У позивача з'явилися сумніви щодо законності дій Банку. ОСОБА_3 зробила розрахунок вартості кредитних ресурсів, відповідно до процентної ставки, яка визначена Договором. У банківській практиці можуть викорис¬товуватися наступні методи зарахування відсотків:

1) АНУЇТЕТНИЙ ПЛАТІЖ - рівний по сумі щомісячний платіж за кредитом, який включає суму нарахованих відсотків і суму основного боргу.

2) ОСОБА_6 - (класична схема погашення кредиту) - передбачає щомісячне погашення тіла кредиту рівними частинами і нарахування відсотків за корис-тування кредитом на залишок заборгованості. Тобто відбувається щомісячне зменшення суми кредиту, що підлягає сплаті.

Перед укладанням Договору Відповідач не надав порівняної інформації про методи нарахування відсотків, та як вибраний метод буде впливати на зобов'язання позивача. У самому Договорі відсутнє будь-яке посилання на метод розрахунку. Відповідно до До¬датку № 1 Позичальник має сплатити Банку за користування кредитними коштами суму у розмірі 42 638 грн. 38 коп. Але, за кредитним калькулятором за адресою http://w.ww.aval.ua/personal/crediting/multi/ сума відсотків, що нараховується методом стандарт становить - 34 010 грн. 64 коп., а методом ануїтет - 39 460 грн. 24 коп. З врахуванням вищевикладеного, змушена звернутися до суду.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просив позовну заяву задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2 в судовому засіданні позов заперечив, підтримавши письмові заперечення, долучені до матеріалів справи та просив відмовити у задоволенні позову.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об’єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позов не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. При цьому дані докази повинні бути належними та достовірними, як це передбачено ст. ст. 77-79 ЦПК України.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами наступне.

20 липня 2011 р. між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_3 укладено договір приєднання № LVHOAD40302630, предметом якого, у відповідності до п. 1.1 Договору є надання кредиту у розмірі 66772 грн. 64 коп. Кредит було надано на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання (а.с.7).

У відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; - особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; - волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; - правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти, сплата яких передбачена ст. 1048 ЦК України.

Пунктом 8 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 року “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК України, саме на момент вчинення.

Стаття 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За змістом ч. 1 ст. 628 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом, як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно п. “д” ч. 2 ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів” визначено, що орієнтовна сукупна вартість кредиту обумовлюється перед укладенням кредитного договору.

З Анкети-заяви підписаної позичальником 21.04.2008 року чітко вбачається, що вона ознайомилася і погоджується з умовами кредитування, які були надані їй у письмовій формі. Своїм підписом підтвердили факт про надану повної інформації про умови кредитування в Приватбанку, а саме: мету, для якої кредит може бути витрачений; форми його забезпечення, наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями позичальника; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які Позичальник має право, та відомості про те, від кого Позичальник може одержати докладнішу інформацію; переваги та наслідки пропонованих схем кредитування (завірений примірник додається).

Таким чином, Банком повідомлено позичальника про орієнтовну сукупну вартість кредиту та про всі витрати пов'язані з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням.

Згідно п. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів” законодавець визначив, що у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача.

Так, детальний опис загальної вартості кредиту вказаний у додатку № 2 до договору (а.с. 45), в якому чітко прописано, що відсотки нараховуються на залишок по кредиту, вказано реальну проценту ставку в розмірі 26,62 % річних та розписано всі супутні витрати позичальника на виконання вимоги щодо вказання абсолютного значення подорожчання кредиту, що спростовує доводи позивача про невиконання кредитором приписів п. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів”, так і положень Постанови ОСОБА_5 банку України № 168 від 10.05.2007 року.

Представлені позивачем додатками до позовної заяви роздруківки обрахунків із мережі інтернет не відповідають вимогам допустимості доказів, в тому числі приймаючи до уваги ту обставину, що такі проведено із врахуванням лише відсоткової ставки без врахування всіх інших нарахувань за договором, що вже належно сплачені в повному обсязі на користь Банку.

За змістом статей 11, 18 Закону України “Про захист прав споживачів” до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Закон України “Про захист прав споживачів” застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору. Верховний суд України висловив зазначену позицію в постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341цс15.

Крім того, позивач вказує, що встановлення у договорі винагороди за резервування ресурсів являється виключно платою за дії Банку, що вчиняються останнім на власну користь, що порушує права споживача, проте не наведено обставин та не надано доказів щодо тих дій Банку, які вчинено кредитором на власну користь, а не в користь обох сторін договору.

Згідно п. 3.6 Постанови ОСОБА_5 банку України № 168 від 10.05.2007 року “Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту” Банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Таким чином, положення п. 3.6 Постанови ОСОБА_5 банку України № 168 від 10.05.2007 року чітко окреслюють можливі зловживання кредитора, проте, не містять будь якого застереження щодо отримання Банком комісійної винагороди за резервування додаткових коштів за кредитним договором.

Більше того, ч. 12 ст. 48 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (в редакції чинній на дату укладення договору) передбачено, що Банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги, а згідно п. 3 ч. 3 ст. 48 Закону України “Про банки і банківську діяльність” (в редакції чинній на дату укладення договору) визначено, що до банківських послуг в тому числі належить й розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Отже, Законом України “Про банки і банківську діяльність” чітко прописано право Банку на отримання комісійної винагороди за надану послугу, за оспорюваним п.п. “г” п. 1.2.8 договору - це винагорода за резервування ресурсів котра стягується на обумовлену сторонами п. 1.2.7 договору мету - сплата чергових страхових платежів, адже Банком відкрито позичальнику додатково кредитну лінію в розмірі 19625,00 грн., кошти за якою резервуються для клієнта для виконання зобов’язань п. 2.3.3.5 Умов та Правил, а саме на випадок неможливості проведення сплати чергових страхових платежів за рахунок власних коштів.

Щодо тверджень позивача щодо не підписання позичальницею Умов та Правил надання банківських послуг свідчить й про недотримання сторонами письмової форми правочину, то слід зазначити наступне.

Частиною 1 ст. 634 ЦК України передбачено, що договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Отже, ч. 1 ст. 207 ЦК України визначає укладеним договір з дотриманням письмової форми правочину навіть за простого обміну документами, без підписання таких обома сторонами, що спростовує доводи позивача про те, що відсутність їх підпису на Умовах та Правилах надання банківських послуг свідчить про недотримання письмової форми правочину (ч. 2 ст. 1055 ЦК України).

Більше того, стороною позивача на обгрунтування даних покликань не зазначено, які саме істотні умови кредитного договору є відсутніми в договорі приєднання № LVH0AD40302630 від 20.07.2011 року, проте наявні в Умовах та Правилах надання банківських послуг, і погодження таких позичальниця хотіла засвідчити виконанням власноручного підпису.

Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачає визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.

Відповідно до положень указаної статті Закону продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

У частині третій вказаної статті визначений приблизний (невичерпний) перелік несправедливих умов договору, зокрема, встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору.

Проте, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що кредитний договір, укладений між сторонами, є несправедливим до позивача, оскільки при підписанні договору позивач мав реальну можливість ознайомитись з умовами договору і за умови непогодження з його положеннями - відмовитися від його укладення. Крім того, суд вважає безпідставними посилання позивача на несправедливість кредитного договору з причин наявності істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, оскільки договірні правовідносини, які виникають на підставі укладеного кредитного договору, пов'язані з наданням банком кредитних коштів на користь позичальника, після виконання банком свого обов'язку по наданню кредиту у позичальника відповідно виникає зобов'язання з повернення отриманих коштів та сплати процентів за користування ними. Така сутність кредитних правовідносин зумовлює більш широкий перелік обов'язків позичальника, пов'язаних з виконанням умов договору протягом тривалого часу. Також позивачем не надано доказів, які б свідчили про наявність умислу з боку відповідача та сам факт обману.

Зі змісту договору вбачається, що перед укладенням кредитного договору відповідач дотримався вимог статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», зокрема, в частині надання споживачу інформації про умови кредитування та орієнтовної сукупної вартості кредиту.

Відтак, судом встановлено, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення договору не заявив додаткових вимог щодо умов спірного договору, в подальшому мало місце його повне виконання саме в порядку обумовленого сторонами, що визнається стороною позивача.

Таким чином, договір приєднання № LVH0AD40302630 від 20.07.2011 року укладений відповідно до норм чинного законодавства, всі умови, які необхідно було узгодити сторони обумовили в договорі, тому відповідно ст. 204 ЦК України правомірність договору приєднання № LVH0AD40302630 від 20.07.2011 року і надалі презюмується.

Щодо вимоги про стягнення з Банку коштів в сумі 157740,00 грн. слід зазначити, що позивачем не вказано правових підстав для стягнення таких, як і не подано в розпорядження суду квитанцій, що підтверджують здійснення сплати коштів на заявлену суму.

Відповідно до роз'яснень п.11 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, встановлених обставин справи, системного аналізу положень чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення, оскільки викладенні в позові обставини справи нічим не підтверджуються, є надуманими та безпідставними.

Що стосується заяви представника відповідача про застосування строку позовної давності, то суд зазначає наступне.

Відповідно до ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК).

У відповідності до ч.1 ст.264 ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.

Позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (ч.2 ст.264 ЦК). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (ч.3 ст.264 ЦК).

Враховуючи те, що позивач перед зверненням до суду з вказаним позовом, у липні 2016 році звертався з заявою до ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» щодо надання інформації про історію погашення кредиту за період з 20.07.2011 року по 31.07.2016 року, однак позивачу було відмовлено, а тому ОСОБА_3, звернувшись з позовом у грудні 2016 року, строк позовної давності не пропустив.

З врахуванням вищевикладеного, виходячи із принципу диспозитивності цивільного судочинства, визначеного ст. 13 ЦПК України, відповідно до якої суд розглядає справу лише в межах заявлених сторонами вимог і лише на підставі поданих ними доказів, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 не підлягають до задоволення. В матеріалах справи відсутні докази, які б спростовували даний висновок суду.

Крім того, в силу дії ст. 141 ЦПК України, до стягнення з позивача підлягає розмір судових витрат. Так, з позивача в дохід держави підлягає стягненню судовий збір, оскільки позивач при подачі позову звільнений від сплати судового збору відповідно до Закону України «Про судовий збір», а тому із позивача підлягає стягненню в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 грн.

Керуючись ст.ст.13,76,81,82,83,89,95, 141, 258, 263-265,268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ :

у задоволенні позову ОСОБА_3 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про визнання недійсним кредитного договору від 20 липня 2011 року № LVHOAD40302630 та зобов’язання до вчинення дій про повернення коштів - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3, (12.06.1981р.н., проживаючої за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1) в дохід держави судовий збір в розмірі 551,20 гривень.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.

Повний текст рішення виготовлено 24 жовтня 2018 року.

Суддя ОСОБА_7