Постанова № 77341474, 22.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 22-ц/785/4567/18

Номер справи місцевого суду: 523/11457/17

Головуючий у першій інстанції Шепітко І. Г.

Доповідач Драгомерецький М. М.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.10.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Дрішлюка А.І.,

Громіка Р.Д.,

при секретарі: Півнєві Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на заочне рішення Суворовського районного суд м. Одеси від 06 вересня 2017 року за позовом ОСОБА_4 до регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» про визнання права власності,-

В С Т А Н О В И В:

11 серпня 2017 року ОСОБА_5 звернулась до суду із позовом до регіональної філії «Одеська залізниця» публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» про визнання права власності.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що позивачу, як молодому спеціалісту в 1996 році було надано службове приміщення, а саме нежитлову будівлю загальною площею 69,5 кв.м. в будинку АДРЕСА_1 для тимчасового проживання як працівнику підприємства, по цей час позивачка працює на підприємстві та безперешкодно користується приміщенням, здійснила капітальний ремонт, жодних заперечень зі сторони відповідача з приводу володіння цим приміщенням та сплати комунальних послуг за весь час проживання не було.

На підставі вказаного та посилаючись на ст. 344 ЦК України ОСОБА_5 звернулась до суду із вказаним позовом та просила її позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Відповідач в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, з клопотаннями про відкладення розгляду справи не звертався, заперечень від відповідача на позов до суду не надходило, свою думку щодо позовних вимог в тій чи іншій формі відповідач не висловив.

Заочним рішенням Суворовського районного суд м. Одеси від 06 вересня 2017 року позов задоволено у повному обсязі.

Ухвалою Суворовського районного суду м.Одеси від 22 лютого 2018 року заяву регіональної філії «Одеська залізниця» публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі регіональна філія «Одеська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, посилаючись на порушення норм права.

У судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони по справі не з'явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, про що свідчать поштові повідомлення про отримання судових повісток. Крім того, від адвоката ОСОБА_5 - ОСОБА_6 надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності. Тому у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених сторін у судове засідання не перешкоджає розглядові справи та доступі до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Повне судове рішення виготовлене: 22.10.2018 року.

Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України, що набрав чинність з 15 грудня 2017 року, зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Згідно частини 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

Статтею 344 ЦК України передбачено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі посвідчення 7.092105 №74-С позивачку ОСОБА_5 було направлено на роботу як молодого спеціаліста після закінчення у червні 1995 року Державного технічного університету залізничного транспорту м. Дніпропетровська на посаду бригадира в дистанцію колії 22 станції Одеса-Сортувальна Одеської залізниці (а.с. 5, 6).

З 01.03.1996 року позивачка ОСОБА_5 була прийнята на роботу на посаду бригадира шляху до дистанції колії 22 станції Одеса-Сортувальна Одеської залізниці, що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 7-9).

Згідно наказу дистанції колії 22 станції Одеса-Сортувальна Одеської залізниці №329 від 02.06.2003 року «Про надання службового приміщення для тимчасового проживання», позивачці ОСОБА_5 було надано службове приміщення (пункт обігріву ПД-12, інвентарний №1830101000082), за адресою: АДРЕСА_1, під житло як працівнику підприємства.

Нежитлова будівля за адресою: АДРЕСА_1, інвентарний №1830101000082 обліковується на балансі регіональної філії «Одеська залізниця», балансоутримувачем є дистанція колії станції Одеса-Сортувальна, що підтверджується довідкою виробничого підрозділу служби колії дистанції колії станції Одеса-Сортувальна регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 07 серпня 2007 року та інвентарною карткою обліку основних засобів (а.с. 42, 43).

Після надання вказаного приміщення, позивачка вселилася в нього разом зі своїми дітьми: сином - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, та дочкою - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, де по теперішній час проживає і безперешкодно ним користується разом зі своїми дітьми, обслуговуючи приміщення, здійснюючи поточні і капітальні ремонти, доглядаючи та утримуючи його, що підтверджується довідкою виробничого підрозділу служби колії дистанції колії станції Одеса-Сортувальна регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» від 07 серпня 2007 року (а.с. 11), квитанціями про оплату послуг, технічним висновком №142 від 2012 року, складеним Одеською філією Державного підприємства Державного науково-дослідного і проектно-вишукувального інституту «НДІпроектреконструкція» про стан приміщення та можливість його переведення в житлове (а.с. 12-41, 48-63).

Згідно технічного паспорту на виробничий будинок НОМЕР_2 за адресою: АДРЕСА_1, виготовленого Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості» 26 грудня 2011 року, корчувачем нежитлової будівлі, загальною площею 69,5 кв.м., 1946 року побудови, є Міністерство інфраструктури України (а.с. 44-47).

Визнаючи за позивачкою ОСОБА_5 право власності за набувальною давністю на нежитлову будівлю загальною площею 69,5 кв.м., 1946 року побудови, - згідно технічного паспорта від 26.12.2011 року, інвентарний №1830101000082, в будинку АДРЕСА_1, суд першої інстанції виходив з того, що на протязі близько 14 років позивачка безперешкодно користується зазначеним нежитловим приміщенням, жодних вимог від власника приміщення до неї не заявлялось.

Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться у статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.).

Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Аналогічні положення містяться у статті 57 ЦПК України (2004р.).

Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивачка була зобов'язана довести в судовому засіданні ті обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

Згідно ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Володіння має бути відкритим, очевидним для всіх третіх осіб, які повинні мати можливість спостерігати за ним, але це не означає, що володілець зобовязаний спеціально інформувати оточуючих про своє володіння річчю.

Перебіг строку набувальної давності починається з моменту виникнення володіння.

Таким чином, володіння майном має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи обставини, у зв'язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна.

У пунктах 5, 9, 11 постанови № 5 Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК).

Ураховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК про те, що правила статті 344 ЦК про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК набрав чинності з 01 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК поширюються на правовідносини, що виникли з 01 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 01 січня 2011 року.

При цьому суди мають виходити з того, що коли строк давнісного володіння почався раніше 01 січня 2001 року, то до строку, який дає право на набуття права власності за набувальною давністю, зараховується лише строк з 01 січня 2001 року. Разом із тим, якщо перебіг строку володіння за давністю почався після цієї дати, то до строку набувальної давності цей період зараховується повністю.

Дійсно, за загальним правилом право власності за набувальною власністю виникає у випадку фактично безпідставного володіння чужим майном за певних обставин та з моменту спливу, строку, що визначений ч. 1 ст. 344 ЦК України.

Однак ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції позивачкою не доведено переконливими доказами те, що вона добросовісно заволоділа чужим майном - спірним нежитловим приміщенням, тобто не знала і не могла знати про те, що вона володіє чужою річчю, та не мала найменшого сумніву стосовно правомірності набуття майна, і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачці ОСОБА_5 було надано службове приміщення (пункт обігріву ПД-12, інвентарний №1830101000082), за адресою: АДРЕСА_1, яке обліковується на балансі регіональної філії «Одеська залізниця», балансоутримувачем є дистанція колії станції Одеса-Сортувальна на підставі наказу дистанції колії 22 станції Одеса-Сортувальна Одеської залізниці №329 від 02.06.2003 року «Про надання службового приміщення для тимчасового проживання» для тимчасового проживання до надання житлової площі (а.с. 10, 42, 43).

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, з'ясовуючи вищенаведені обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, колегія суддів дійшла висновку про те, що у даному випадку володіння позивачкою майном не може бути визнано добросовісним, оскільки вона з достовірністю та об'єктивно знала, що володіє чужою річчю, яка знаходиться на балансі регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», балансоутримувачем є дистанція колії станції Одеса-Сортувальна. Тому законних підстав для визнання за нею права власності за набувальною давністю на спірне нежитлове приміщення немає й самі по собі факти користування з сім'єю цим приміщення з червня 2003 року, догляд та утримання вказаного приміщення, сплата за житлово-комунальні послуги, можливість зміни функціональності нежитлової будівлі й подальша експлуатація його як житлового не мають правового значення й не можуть служити підставою для задоволення позову.

За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України). Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, з'ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, колегія суддів приймає їх до уваги й вважає, що в судовому засіданні позивачкою ОСОБА_5 не доведено належними та допустимими доказами те, що регіональна філія «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» порушує, не визнає або оспорює її права.

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачка має право на захист свого права у випадку порушення їх відповідачем, але в судовому засіданні не доведено, що відповідач порушує права позивачки у справі. Тому у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України її вимоги є передчасними і у даному випадку не підлягають судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, вимоги ОСОБА_5 є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263 - 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. 344 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні заявлених позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд Одеської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити, заочне рішення Суворовського районного суд м. Одеси від 06 вересня 2017 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» про визнання права власності відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 (ІНФОРМАЦІЯ_3, ІПН НОМЕР_1) на користь регіональної філії «Одеська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» (код ЄДРПОУ 40081200) судовий збір за розгляд апеляційної скарги у розмірі 1 020 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 22 жовтня 2018 року.

Судді апеляційного суду Одеської області: М.М.Драгомерецький

А.І.Дрішлюк

Р.Д.Громік