Постанова № 77310354, 23.10.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Головко А.Б.

23 жовтня 2018 р. Справа № 816/1355/18

Колегія суддів Харківського апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді - Мельнікової Л.В.

суддів - Бенедик А.П. , Сіренко О.І.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду у місті Харкові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 травня 2018 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Кременчуцького об’єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про зобов’язання вчинити певні дії, -

В с т а н о в и л а:

19.04.2018 року позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, яким просить:

- зобов'язати провести поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 року шляхом призначення її знову, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", в розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 03.06.2009 року виїхала на постійне місце проживання до держави Ізраїль, внаслідок чого з 2009 року їй припинено нарахування і виплату пенсії. Вважає, що припинення нарахування та виплату пенсії, у зв'язку із тим, що вона проживає в іншій країні є грубим порушенням її конституційних прав. Зазначила, що діюче пенсійне законодавство України не допускає обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_2 об’єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області (подалі – ОСОБА_2 ОУПФУ, пенсійний орган) зазначив, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Оскільки питання у сфері соціального забезпечення між Урядом України та Урядом Держави Ізраїль на законодавчому рівні не врегульоване, немає законних підстав на призначення пенсії позивачу згідно вимог законодавства України.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 25.05.2018 року, що ухвалено у порядку письмового провадження, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені наступним чином: ОСОБА_2 ОУПФУ зобов’язано поновити нарахування та виплату раніше призначеної пенсії ОСОБА_1 з 19 жовтня 2017 року.

Позовні вимоги в частині поновлення нарахування та виплату пенсії ОСОБА_1 з 07.10.2009 року по 18.10.2017 року залишені без розгляду.

В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Судом проведено розподіл судових витрат, а саме: стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Кременчуцького ОУПФУ на користь ОСОБА_1 судові витрати за сплату судового збору в розмірі 352,40 грн.

Суд першої інстанції зазначив, що право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом. Таким чином, позивач, проживаючи в Ізраїлі як громадянин України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, оскільки Конституція України і пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.

З урахуванням пропуску позивачем шестимісячного строку звернення до суду за захистом порушених прав, позов підлягає задоволенню із 19.10.2017 року, а вимоги за період із 07.10.2009 року по 18.10.2017 року залишені судом без розгляду.

Суд визначився, що права позивача в частині нарахування та виплати пенсії у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів, на час розгляду даної справи не порушені, відтак є передчасними.

Не погоджуючись із судовим рішенням, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить змінити судове рішення в частині строку, з якого має бути поновлена її пенсія та зобов’язати ОСОБА_2 ОУПФУ провести поновлення та виплату пенсії за віком з 07.10.2009 року в розмірі, не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, на підставі документів, що знаходяться в її пенсійній справі, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Скаржник зазначає, що суд помилково ототожнив строки, встановлені для поновлення пенсії зі строками для звернення до суду. Законодавством чітко встановлено, що за наявності вини органу пенсійного фонду поновлення виплати пенсії за минулий час відбувається без обмеження будь-яким строком. Таким чином, за наявності протиправності дій органу пенсійного фонду щодо його незаконної відмови у поновленні пенсії, однозначно слідує поновлення пенсії без обмеження строком. За наведених обставин, суд першої інстанції частково не вірно застосував норми матеріального права, відтак виніс частково помилкове рішення.

Заперечуючи проти доводів і вимог апеляційної скарги, позивач вважає її цілком необґрунтованою та безпідставною, а натомість рішення суду першої інстанції таким, що прийняте у відповідності до вимог чинного законодавства України, із застосуванням норм як процесуального так і матеріального права, а також, із з’ясуванням у повному обсязі обставин, що мають значення для правильного вирішення адміністративного спору, та наданням судом належної оцінки всім наявним доказам.

За приписами статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги (частина перша статті 308).

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язкової підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина друга статті 308).

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а судове рішення слід залишити без змін, з наступних підстав.

Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 є громадянкою України /а.с. 29/.

З 03.10.2002 року їй призначена пенсія за віком /а.с. 48/.

03.06.2009 позивач виїхала на постійне місце проживання до держави Ізраїль, у зв'язку із чим з 2009 року виплату пенсії за віком позивачу припинено.

06.09.2017 року Уповноважений представник ОСОБА_1 звернувся до Кременчуцького ОУПФУ із заявою про поновлення нарахування та виплату позивачу раніше призначеної пенсії /а.с. 54-56/.

Рішенням Кременчуцького ОУПФУ від 13.09.2017 року № 262 ОСОБА_1 відмовлено в поновленні пенсії за віком, у зв'язку з відсутністю документів, що засвідчують в установленому законодавством порядку особу та підтверджують її місце проживання (реєстрації) в Україні /а.с. 58-59/.

Листом від 17.09.2017 року № 177/Ш-14 ОСОБА_2 ОУПФУ повідомило представника ОСОБА_1 про те, що надані документи не відповідають вимогам Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" /а.с. 57/.

Погоджуючись із висновком суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Таким чином, право особи на отримання пенсії, як складова права на соціальний захист, є її конституційним правом.

Стаття 24 Конституції України гарантує громадянам України рівність конституційних прав незалежно від місця проживання. Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (подалі - Закон № 1058-ІV), загальнообов'язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Статтею 8 Закону № 1058-ІV передбачено, що право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають:

1) громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані інвалідами в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом;

2) особи, яким до дня набрання чинності цим Законом була призначена пенсія відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення" (крім соціальних пенсій) або була призначена пенсія (щомісячне довічне грошове утримання) за іншими законодавчими актами, але вони мали право на призначення пенсії за Законом України "Про пенсійне забезпечення" - за умови, якщо вони не отримують пенсію (щомісячне довічне грошове утримання) з інших джерел, а також у випадках, передбачених цим Законом, - члени їхніх сімей.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV (в редакції до 07.10.2009 року), виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 цього Закону у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону № 1058-ІV держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Частиною другою статті 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Отже, кожний громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання зі збереженням усіх конституційних прав.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, кожна людина має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

Колегія суддів зазначає, що доказів припинення або виходу з громадянства України позивачем ОСОБА_1 судам першої та апеляційної інстанції не надано.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Таким чином, позивач, проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з дати прийняття рішення Конституційним Судом України № 25-рп/2009, яким визнано неконституційними положення Закону, на підставі яких позивачу було припинено виплату пенсії, у нього виникло право на відновлення виплати пенсії за віком.

В той же час, виходячи з приписів частини 2 статті 122 КАС України, права позивача підлягають захисту в межах шестимісячного строку звернення до суду.

Відповідно до частини 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Таким чином, адміністративним процесуальним законодавством регламентовано шестимісячний строк звернення до суду з позовною заявою, перебіг якого починається з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення права та/або законного інтересу, що обумовлено метою досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та дисциплінуванням учасників адміністративного судочинства щодо своєчасної реалізації їх права на захист.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2018 року (справа № 607/6231/17).

Тобто, у даному випадку позивач про порушення своїх прав мала можливість дізнатися у 2009 році, з моменту прийняття Рішення Конституційним Судом України від 07.10.2009 року №25-рп/2009.

Проте, наявність обов'язку у відповідача відновити виплату пенсії не позбавляє позивача необхідності дотримання встановлених законом строків звернення до суду, у разі звернення до суду за захистом свого права.

Отже, після прийняття та опублікування Рішення № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року та невідновлення виплати пенсії, позивач повинна була дізнатися про порушення свого права, а відтак і розпочався відлік строку звернення до суду.

При цьому, той факт, що із заявою про поновлення пенсії позивач звернулась до відповідача 06.09.2017 року не змінює моменту, з якого вона повинна була дізнатись про порушення прав. Означена дата свідчить лише про час, коли позивач почала вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов'язується з початком перебігу строку звернення до суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2018 року (справа №127/15035/17).

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції обґрунтовано поклав на ОСОБА_2 ОУПФУ обов'язок поновити позивачу виплату пенсії та застосував положення статті 122 КАС України.

Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про те, що за наявності вини органу пенсійного органу поновлення виплати пенсії за минулий час відбувається без обмеження будь-яким строком, колегія суддів вважає безпідставними, з огляду на таке.

Постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 року № 22-1 затверджено Порядок подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідно до п.2.8 якого поновлення виплати пенсії, переведення з одного виду пенсії на інший здійснюються за документами, що є в пенсійній справі та відповідають вимогам законодавства, що діяло на дату призначення пенсії.

Відповідно до п. 4.1 вказаного Порядку орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою (додаток 2).

Тобто, поновлення виплати пенсії з ініціативи пенсійного фонду чинним законодавством не передбачено, таке повідомлення можливе лише за зверненням особи з відповідною заявою.

Згідно частини другої статті 49 Закону №1058-ІV поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.

Як посвідчують матеріали справи, ОСОБА_1 подала заяву про поновлення виплати пенсії до пенсійного органу лише 06.09.2017 року, тобто створила залежні від неї передумови для поновлення виплати пенсії.

Разом з тим, за захистом порушеного у 2009 році права позивач звернулась до суду через Уповноваженого представника лише у 2018 році, у зв'язку із чим пропустила встановлений законодавством строк звернення до суду.

У відповідності до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду першої інстанції не спростовують, відтак, підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Підстави, передбачені ст. 139 КАС України, для розподілу судових витрат відсутні.

На підставі наведеного, керуючись 292, 293, 308, 310, 311, 313, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 25 травня 2018 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_3 Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_4 ОСОБА_5