Постанова № 77310245, 17.10.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Головуючий І інстанції: Панченко О.В.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

17 жовтня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/2641/18

Харківський апеляційний адміністративний суд

колегія суддів у складі:

Головуючого судді Бартош Н.С.,

Суддів: Мінаєвої О.М., Макаренко Я.М.

за участю секретаря судового засідання Лисенко К.В.

за участю:

представника позивача – ОСОБА_2

представника відповідача – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_4 ОСОБА_5 на рішення Харківського окружного адміністративного суду (суддя Панченко О.В.) від 04.07.2018 р. (повний текст рішення складений 13.07.2018 р.) по справі № 820/2641/18

за позовом ОСОБА_4 ОСОБА_5

до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про зобов’язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИЛА:

Позивач, ОСОБА_4 ОСОБА_5, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив: скасувати рішення Державної міграційної служби України від 16.03.2018 р. № 43-18; скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.11.2017 р. № 240; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно ОСОБА_4 ОСОБА_5.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2018р. по справі № 820/2641/18 у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив про законність судового рішення, у зв’язку з чим просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив на неї, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що 31.03.2014 р. громадянин ОСОБА_6 ОСОБА_4 ОСОБА_5 прибув в Україну за паспортом № 3014033, виданим 10.01.2012 р. строком дії до 09.01.2017 р., з метою навчання у Харківському Національному університеті ім. В.Н. Каразіна на медичному факультеті (а.с. 66-67).

Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.11.2017 р. року № 240 відмовлено позивачу в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв’язку із відсутністю умов передбачених п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» (а.с. 93-94).

Не погодившись з наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.11.2017 р. № 240 позивач подав скаргу до Державної міграційної служби України, в якій просив скасувати цей наказ (а.с. 103-109).

Державною міграційною службою України розглянуто скаргу, за результатами розгляду якої прийнято рішення від 16.03.2018 р. № 43-18 про відхилення скарги на наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.11.2017 р. № 240 (а.с. 120). Правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

На підставі наказу від 09.11.2017 р. № 240, Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області винесено повідомлення від 10.11.2017 р. № 61 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 82).

Не погодившись з такими рішеннями відповідачів, позивач звернувся до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов до висновку, що позивачем не наведено обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Судовим розглядом встановлено, що відповідно до особової справи позивача № 2017КН0045, в заяві-анкеті підставами для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_4 ОСОБА_5 вказав на те, що змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці та свободі в ОСОБА_6 через побоювання стати жертвою переслідувань за релігійною ознакою або бути змушеним вступати до різноманітних терористичних угрупувань, а також боїться загинути внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. На території його міста існує конфлікт між Хамас та Фатех. Його будинок знесли бульдозером, внаслідок чого здоров’я батьків дуже погіршилось із-за постійного стресу та відсутності необхідних медикаментів. Він не може і не бажає повернутися до ОСОБА_6 внаслідок зазначених побоювань.

В той же час, судовим розглядом встановлено, що позивач проходив навчання в Харківському Національному університеті ім. В.Н. Каразіна та йому за клопотанням університету 08.09.2016 р. продовжено термін дії посвідки на тимчасове проживання в Україні серії ТР № 0945568 строком до 01.10.2017 р., але позивач був відрахований з навчального закладу наказом № 2301-3/599 від 14.09.2017 р.

Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області посвідка на тимчасове проживання в Україні скасована 21.09.2017 р. Термін дії паспорту громадянина ОСОБА_6 закінчився 09.01.2017 р.

Зі змісту висновку Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 09.11.2017 р. (а.с. 95-102) вбачається, що в ОСОБА_6 батько позивача отримує пенсію та утримує сина на території України, а мати не працює. Брати та сестри безперешкодно працюють та навчаються в ОСОБА_6. Про наявність паспорту громадянина ОСОБА_6 позивач на співбесіді не зазначив, тобто приховав факт, що він може користуватись своїми правами та має можливість повернутись до ОСОБА_6. У співбесіді позивач також зазначив, що ціллю його звернення до відповідача було виключно продовження навчання в Україні, що за твердженням відповідача свідчить про те, що позивач є мігрантом, а не біженцем.

В доводах апеляційної скарги позивач по справі послався на те, що висновок ГУ ДМС у Харківській області свідчить про поверхневе вивчення ситуації у ОСОБА_7, оскільки інформація про країну походження, яка була надана до суду, свідчить про посилення гуманітарної кризи, погіршення ситуації з правами людини, насиллям боку ХАМАС та держави Ізраїль.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 р., який набув чинності 04.08.2011 р. (далі – Закон № 3671-VI).

Відповідно до ч. 6 ст. 8 Закону № 3671-VI, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також, якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи з буквального тлумачення ст. 1 Закону № 3671-VI, небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність ґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов’язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження наслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 р. № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з п. 5 ст. Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27.04.2004 р. у № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 10 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може вимагати подання додаткової інформації від уповноважених посадових осіб цього центрального органу виконавчої влади, які здійснювали розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Відповідно до п. 195 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов’язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов’язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов’язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Положеннями ч. 2 ст. 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов’язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб’єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об’єктивним положенням у країні.

Крім того, колегія суддів зазначає, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно інформації по країні походження, отриманих з відкритих джерел, у вересні 2000 року палестинці, що проживали на ОСОБА_8 березі та ОСОБА_7 почали другу, так звану «інтифаду» повстання проти ізраїльської окупації, яка на протязі наступних років супроводжувалася періодичними спалахами насильства, що проявлялися у вигляді терористичних атак палестинських воєнізованих угрупувань на цивільні об’єкти в Ізраїлі та жорстких акцій у відповідь з боку Ізраїлю, результатом чого стала загибель людей, в тому числі цивільних осіб, а також актів колективного покарання, таких як закриття контрольно-пропускних пунктів та блокпостів і введення комендантського часу (джерело: Керівництво для роботи з заявами щодо надання притулку. Ізраїль, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ріки Йордан. МВС Великої Британії Прикордонне Агентство Великої Британії. 2009 http://www.unhcr.org/refworld/pdfid/498ab1642.pdf остання дата доступу 23.10.2017).

Після військових операцій Ізраїлю в ОСОБА_7 влітку 2014 року, які спричинили широкомасштабні руйнування та призвели до фізичних і моральних збитків (див. Генеральная Ассамблея, Доклад Комитета по осуществлению неотъемлемых прав палестинского народа, 6 октября 2015, А/70/35, доступ по следующему адресу: http://www.refworld.org.ru/docid/564051594.html [последняя дата доступа 23 октября 2017]), в серпні 2014 року між Ізраїлем і ОСОБА_6 досягнуто довгострокову домовленість про припинення вогню. Як зазначено в доповіді Генерального Секретаря ООН «Допомога палестинському народу» від 12.05.2016, «режим прекращения огня, положивший конец военным действиям между Израилем и палестинскими вооруженными группами в ОСОБА_7 26 августа 2014 года, сохраняется, но по-прежнему носит неустойчивый характер». http://www.refworld.org.ru/docid/578f6a384.html [последняя дата доступа 23 октября 2017].

Про укладання перемир’я йдеться мова і в доповіді Міжнародної Амністії, 2014/2015 «Права людини в сучасному світі», http://www.refworld.org.ru/docid/54f45da84.html [последняя дата доступа 23 октября 2017].

Починаючи з 2015 року, ситуація на ОСОБА_8 Березі характеризується посиленою напруженістю навколо доступу до святих місць, а також активізацією діяльності зі зносу будівель та облаштуванням ізраїльських поселень. В ОСОБА_7 режим припинення вогню в цілому дотримувався, (джерело: Генеральный секретарь ООН, Мирное урегулирование вопроса о ОСОБА_6, 24 августа 2016. А/71/359-S/2016/732, доступ по следующему адресу: http://www.refworld.org.ru/docid/57e51caa4.html [последняя дата доступа 23 октября 2017]).

В доповіді Спеціального комітету по розслідуванню дій Ізраїлю, що зачіпають права людини, по відношенню до палестинського народу та інших арабів на окупованих територіях, від 23.08.2016, загальна ситуація в ОСОБА_6 характеризується наявністю наступних основних проблем, «расширение поселений; насилие со стороны поселенцев; эксплуатация природных ресурсов в поселениях на Западном берегу и в ОСОБА_7 и на оккупированных сирийских Голанах; положение задержанных лиц и ужасающие условия содержания в местах лишения свободы; нежелание израильских сил безопасности отдавать тела погибших палестинцев; административное задержание, в том числе задержание детей; чрезмерное применение силы и многочисленные случаи внесудебной казни; принятие Израилем карательных законов, в частности закона, предусматривающего депортацию в ОСОБА_7 семей палестинцев, предположительно совершивших нападения; снос палестинских домов и насильственное перемещение общин бедуинов и скотоводов на Западном берегу, включая Восточный Иерусалим; блокада и отсутствие мер по восстановлению в ОСОБА_7; а также общая безнаказанность за все эти нарушения и отсутствие средств правовой защиты потерпевших». http://www.refworld.org.ru/docid/57ed07cd4.html [последняя дата доступа 23 октября 2017].

Щодо ситуації з безпекою, яка спостерігається протягом 2017 року, інформаційні джерела повідомляють, що періодично з території ОСОБА_7 у бік Ізраїлю випускаються ракети, відповідальність за які «Израиль традиционно возлагает на правящее в анклаве исламистское движение ХАМАС. На ракетные пуски военные обычно отвечают ударами авиации или артиллерии по инфраструктуре боевиков», http://korrespondent.net/world/3875916-po-yzraylui- vypustyly-raketu-yz-sektora-haza від 08.08.2017, остання дата доступу 25.10.2017.

Як повідомляє Міжнародна Амністія у доповіді 2016/17«Права людини в сучасному світі, «палестинские вооружённые группировки в ОСОБА_7 время от времени неизбирательно стреляли ракетами и минами по Израилю, не причинив смертей и серьёзных увечий. Израильская армия отреагировала авиаударами и артиллерийским, огнём...». Международная Амнистия (Amnesty International), Доклад Amnesty International 2016/17: Права человека в современном мире, 22 февраля 2017, ISBN: 978-0-86210-496-2, доступ по следующему адресу: http://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html [последняя дата доступа 25 октября 2017];

Отже, у офіційних джерелах відсутня інформація про те, що на території ОСОБА_6 відбуваються відкриті військові дії.

Таким чином, незважаючи на наявність напруженої ситуації з безпекою, на території Держави ОСОБА_6, у тому числі в ОСОБА_7, на момент виникнення спірних правовідносин, не відбувається відкритий збройний конфлікт між ОСОБА_6 та Ізраїлем.

Крім того, колегія суддів зазначає, що БАПОР (Близькосхідне агентство ООН з надання допомоги палестинським біженцям та організації робіт) надає допомогу та захист зареєстрованим біженцям з ОСОБА_6 в Йорданії, Лівані, Сирії і на окупованих палестинських територіях та відстоює їх права. Агентство розпочало працювати 1 травня 1950 року. З моменту свого створення БАПОР надає допомогу і у часи відносного спокою, і під час бойових дій. Сьогодні БАПОР є постачальником основних послуг освіти, охорони здоров’я, соціальної допомоги для понад 5 мільйонів зареєстрованих палестинських біженців (джерела: Керівництво для роботи з заявами щодо надання притулку. Ізраїль, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 ріки Йордан. МВС Великої Британії Прикордонне Агентство Великої Британії. 2009 http://www.unhcr.org/refworld/pdfid/498abl642.pdf, остання дата доступу 25.10.2017); Генеральная Ассамблея, Доклад Комитета по осуществлению неотъемлемых прав палестинского народа, 6 октября 2015, А/70/35, доступ по следующему адресу: http://www.refworld.org.ru/docid/564051594.html [последняя дата доступа 25 октября 2017]).

Якщо особа підпадає під мандат БАПОР, який охоплює, по-перше, палестинських біженців, які жили в ОСОБА_6 до 1948 року і які втратили житло та засоби до існування внаслідок конфлікту 1948 року, по-друге, осіб, переміщених внаслідок бойових дій, які мали місце в 1967 році і пізніше (до цих груп включено також нащадки вищезгаданих осіб), то такі особи є палестинськими біженцями.

При зверненні до суду першої інстанції позивач зазначив, що його родина зареєстрована палестинськими біженцями.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі Ель-Котта (С-364/11), яке винесено в грудні 2012 року, зазначено, що добровільний виїзд із зони діяльності БАПОР має протиріччя цілі, яку переслідує Женевська конвенція. Сам по собі факт відсутності в такій зоні або добровільне рішення покинути її не можуть розглядатися як припинення допомоги БАПОР. Якщо особа вимушена залишити зону діяльності БАПОР з причин, які не пов’язані з його волею, то така ситуація може привести до висновку, що допомога БАПОР припинена.

Згідно рішення у справі Ель-Котта, палестинський біженець повинен вважатися таким, що вимушено залишив зону діяльності БАПОР, якщо його особиста безпека піддається серйозному ризику та БАПОР не може гарантувати, що умови його життя в цій зоні будуть співрозмірні місії, яка покладена на цю організацію (джерело: Mostafa Abed El Karem El Kott and Others v. Bevandorlasi es Allampolgarsagi Hivatal, C-364/11, European Union: Court of Justice of the European Union, 19 December 2012, available at: http://www.refworld.org/cases,ECJ,50d2d7b42.html [accessed 26 October 2017]).

Враховуючи те, що позивач прийняв добровільне рішення про виїзд з ОСОБА_6 до України на навчання, він не повідомляє про існування у ОСОБА_6 для нього серйозного ризику особистої небезпеки, прикордонний пункт пропуску «Рафах» періодично функціонує, БАПОР діє на території ОСОБА_7, у позивача відсутні об’єктивні причини, які унеможливлюють його повернення до ОСОБА_6 та отримання захисту і допомоги БАПОР (джерело: Коментар щодо тлумачення УВКБ ООН ст. 1 D Конвенції 1951р. про статус біженців і ст. 12(1) (а) Кваліфікаційної директиви ЕС відносно палестинських біженців, які шукають міжнародного захисту від 1 травня 2013, доступ за адресою: http://www.refworld.org.ru/docid/5294ace26.html [последняя дата доступа 26 октября 2017] .

Таким чином, у разі повернення до ОСОБА_7 позивач зможе отримувати допомогу та захист БАПОР.

Позивач не повідомляє про факти його особистого переслідування за конвенційними ознаками під час проживання в ОСОБА_6, утисків чи дискримінації на батьківщині за вищезазначеними ознаками не зазнавав. Він не висловлює побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в разі повернення до країни походження, а лише заявляє, що в ОСОБА_7 складно жити через відсутність роботи, світла та неможливість навчатися. Позивач ніколи не був членом політичних партій, військових формувань чи релігійних організацій.

Позивач за власним бажанням в’їхав на територію України з метою навчання у вищому навчальному закладі та має намір його закінчити. Відповідно до п. 62 Керівництва, «мигрант - это лицо, которое по причинам, отличающимся от содержащихся в определении, добровольно покидает свою страну, чтобы поселиться в другом месте. Он может быть движим желанием перемен или приключений, семейными или иными причинами личного характера. Если лицо переезжает исключительно по экономическим, соображениям, то оно является экономическим мигрантом, а не беженцем».

Відповідно до ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що підстави вважати, що в разі повернення до ОСОБА_6 буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території ОСОБА_6, відсутні.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Враховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що приймаючи рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач діяв на підставі, у спосіб та у межах повноважень, передбачених чинним законодавством, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Доводи апеляційної скарги з наведених вище підстав висновків суду не спростовують.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи те, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2018р. по справі № 820/2641/18 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для її скасування.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 ОСОБА_5 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2018р. по справі № 820/2641/18 – залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 04.07.2018р. по справі № 820/2641/18 за позовом ОСОБА_4 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про зобов’язання вчинити певні дії – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку і строки, визначені ст. ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя (підпис)ОСОБА_1Судді(підпис) (підпис) ОСОБА_9 ОСОБА_10

Повний текст постанови складений 23.10.2018 року.