Рішення № 77299850, 22.10.2018, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 жовтня 2018 р. № 814/718/18 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Мельника О.М., розглянувши в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1, АДРЕСА_1, Ізраїль до відповідача: Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, пр. Богоявленський, 55-е, м. Миколаїв, 54018

про:зобов’язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (далі – відповідач), в якому просив суд зобов’язати Інгульське об'єднане управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області призначити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з 16.08.2017 (з дати першого звернення за призначенням пенсії) у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, з проведенням індексації і компенсацією втрати частини доходів.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим що він є громадянином України, хоча з 16.07.201 року виїхав до Ізраїлю на постійне місце проживання. При цьому, маючи вік 70 років, страховий стаж понад 31 рік, враховуючи той факт, що при виїзді за кордон, та на час звернення до суду, позивачу відповідачем не була призначена та виплачена пенсія за віком, на яку він має право відповідно до ст.26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV від 07.10.2003 року (далі – Закон України № 1058). 07.10.2009 року Конституційним судом України було прийнято рішення яким визнано положення п. 2 ч. 1 ст. 49, друге речення ст. 51 Закону України № 1058 не конституційними, а від так пенсіонерові – громадянину України державні органи ПФУ повинні нараховувати та виплачувати пенсію не залежно де саме фактично проживає громадянин, який досяг пенсійного віку. Позивач просить суд зобов’язати відповідача призначити та виплачувати йому пенсію за віком починаючи з 16.08.2017 року.

Відповідач надав суду письмові заперечення проти позову, де зазначив, що у 2017 році Позивач звернувся через свого представника до УПФУ з заявою про призначення та виплату йому пенсії, але рішенням від 05.09.2017 року № 76/1 йому було відмовлено в призначенні пенсії, в зв’язку з тим, що заявником не надано документу що засвідчує місце проживання (реєстрації) в Україні. Відповідач зазначає, що особа, яка звертається за призначенням пенсії (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що посвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).

Дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи адміністративного позову, відзив на позовну заяву, суд дійшов такого.

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином України, що підтверджується паспортом громадянина України ЕО 523159.

16.07.2018 позивач виїхав на постійне місце проживання до країни Ізраїль, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділені посольства України в державі Ізраїль.

В матеріалах справи міститься рішення Інгульського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області від 05.09.2017 року № 76/1, яким позивачу відмовлено в призначенні пенсії. Через те, що останнім не надано відповідачеві документ, що засвідчував би місце проживання (реєстрації) в Україні.

Суд вважає, що така правова позиція відповідача є хибною, та доводи висловлені УПФУ у рішенні про відмову у призначенні пенсії протирічить діючому законодавству, в тому числі й рішенню Конституційного суду від 07.10.2009 року, на яке посилається відповідач у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до положень Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (№1382-15), зазначено, що особа має право на вільний вибір свого місця проживання, із збереженням усіх конституційних прав, зокрема права на отримання призначеної пенсії незалежно від місця.

Частина 2 ст. 2 цього Закону передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Статтею 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Приписами ст. 44, п. 2 ч. 1 ст. 49, ст. 51 Закону України «Про загальнообов'язкове пенсійне страхування» гарантовано закріплене у Конституції право на отримання пенсійного забезпечення громадянами України.

Виходячи з аналізу вище перелічених норм права суд приходить висновку, що право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання в Україні або відсутністю міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України та відповідно до Конституційних принципів держава повинна гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, що також передбачено ст. 46 Конституції України.

З дня набрання чинності рішенням Конституційного Суду України № 25-р/п/2009 щодо неконституційності положень виникли підстави для призначення конституційного права позивача на виплату пенсії особам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, на підставі положень Закону України “Про загальнообов'язкове пенсійне страхування”.

Як зазначено в Рішенні № 25-рп/2009, оспорюваними нормами Закону України № 1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ доходить висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Таким чином, з дня набрання чинності Рішенням № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» № 1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена. З цього часу орган ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон. Слід зазначити, що конституційно охороняємі права людини (у даному випадку на соціальний захист) не мають бути залежні від наявності або відсутності законодавства (міжнародних договорів), яким би був врегульований механізм реалізації конституційних прав особи. А від так, суд критично оцінює посилання відповідача на відсутність відповідних міжнародних договорів між країнами України та Ізраїль, як підставу для позбавлення позивача на отримання пенсійних виплат, що належать їй по праву та їх захист здійснюється Конституцією України.

Частиною 2 ст. 9 КАС України передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 12 та 19 травня 2015 року (справи №№ 21-180а15, 21-168а15 відповідно), а також від 8 червня 2016 року (справи № 21-174а16).

Стосовно позовної вимоги щодо призначення та виплати пенсії за віком позивачу у розмірі не меншому за прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність, суд не знаходить підстав для задоволення позовних вимог, оскільки такі дії утворюють дискреційні повноваження відповідача.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень. Суб'єкти владних повноважень застосовують надані їм в межах закону повноваження на власний розсуд, без необхідності узгодження у будь-якій формі своїх дій з іншими суб'єктами (дискреційні повноваження). Втручання в дискреційні повноваження суб'єкта влади виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

За результатами розгляду заяви позивача про призначення йому пенсії, відповідач прийняв рішення, яким відмовив у призначенні пенсії, чим фактично реалізував свої дискреційні повноваження. Проте, суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність критеріям, закріпленим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не може втручатися у ці повноваження виконавчих органів та перебирати на себе їх функції.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Таким чином, позовні вимоги щодо зобов'язання надати статус інваліда війни та видачі посвідчення, розцінюються судом саме як вимога про втручання в дискреційні повноваження відповідача, що виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. При вирішенні справи суд керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи спірні дії відповідача, суд виходить з критеріїв оцінки рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, встановлених ч. 3 ст. 2 КАС України, до яких, зокрема, відносяться вчинення дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дії.

Оскільки, позивачем у позовних вимогах непоставлене питання про визнання протиправним та скасування Рішення УПФУ про відмову у призначенні пенсії ОСОБА_1, але саме це Рішення є рішенням суб’єкта владних повноважень в розумінні Кодексу адміністративного судочинства та існування цього Рішення як чинного може стати на заваді виконання рішення суду по цій справі, суд вважає за необхідне скористатися правом, наданим положеннями ч. 2 ст. 9 та ч. 2 ст. 5 КАС України, та вийти за межі позовних вимог з метою повного захисту порушеного права позивача.

В даному випадку суд вважає, що правильним способом захисту порушених прав позивача є зобов’язання відповідача скасувати рішення Інгульського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_1 від 05.09.2017 року за №76/1 та зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 на призначення пенсії, відповідно до чинного законодавства та прийняти рішення з урахуванням висновків суду, зроблених по цій справі.

Згідно ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб’єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241, 244, 242-246, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, Мігдаль Аемєк, Ізраїль ідентифікаційний номер НОМЕР_1) до Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський ,55-е, м. Миколаїв, 54018 ідентифікаційний код 41250638) задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати Рішення Інгульського об’єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області про відмову в призначенні пенсії ОСОБА_2 від 05.09.2017 року за № 76/1.

3. Зобов’язати Інгульське об’єднане управління пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 04.05.2017 на призначення пенсії, відповідно до чинного законодавства та прийняти рішення з урахуванням висновків суду, зроблених по цій справі

4. В решті позову відмовити.

5. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Інгульського об'єднаного управління Пенсійного фонду України м. Миколаєва Миколаївської області (пр. Богоявленський ,55-е, м. Миколаїв, 54018 ідентифікаційний код 41250638) на користь ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, Мігдаль Аемєк, Ізраїль ідентифікаційний номер НОМЕР_1) судові витрати в розмірі 352,40 грн. ( триста п'ятдесят дві гривні 40 копійок).

Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.М. Мельник