Рішення № 77263797, 08.10.2018, Микільський районний суд Донецької області (до 25.04.2025 - Володарський районний суд Донецької області)

Справа № 222/846/18

Провадження № 2-о/222/117/2018

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 жовтня 2018 року Володарський районний суд Донецької області у складі:

Головуючого судді: Подліпенця Є.О.,

за участю секретаря Темір В.В.,

представника заявника ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Нікольське цивільну справу окремого провадження за заявою ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення,-

В С Т А Н О В И В :

Заявник ОСОБА_2 звернувся до суду з заявою в порядку окремого провадження вказуючи, що він є членом Громадської організації «Всеукраїнський рух «Сила права». Він був зареєстрований та проживав за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1. В червні 2014 року він був вимушений переміститися з місця свого постійного проживання в тимчасово окупованому м. Донецьку Донецької області до смт. Нікольське Нікольського району Донецької області, де зараз проживає. Зазначає, що як загальновідомо у кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті війська з Російської Федерації без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Хронологія військової агресії і її послідовність відображені у постанові Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21.04.2015 року. До початку всіх цих подій він був повноцінним громадянином своєї країни, мав налагоджений побут та улюблену роботу, мав можливість вільно спілкуватися з друзями та знайомими, висловлювати свою думку. На початку 2014 року в Донецькій області почалося неспокійне життя. Проросійсько налаштовані активісти в більшості містах Донецької області почали встановлювати намети з закликами до проведення референдуму про відокремлення Донецької області та її автономії у складі України. Навесні 2014 року ці заклики почали звучати вже в ефірах теле- та радіостанцій. Загалом ситуація в м. Донецьк почала змінюватися з весни 2014 року після так званого референдуму, який ні він, ні члени його родини не відвідували. Зі слів людей, які відвідали референдум, більшість з присутніх були озброєні і проросійські налаштовані. В зв’язку з цим, він боявся виражати свою проукраїнську позицію. Будучи постійно наляканим регулярною присутністю в місті озброєних осіб у військовій формі, він не переставав хвилюватися за своє життя та життя своїх близьких. Це підсилювалося великою вірогідністю потратити в полон до збройних формувань Російської Федерації через свої проукраїнські погляди. Також, місцеві органи влади у м. Донецьку також були повністю захоплені проросійськими бойовиками, на всіх адміністративних будівлях українські прапори були замінені на прапори Російської Федерації та «ДНР». Почались масові переслідування україномовних та проукраїнські налаштованих громадян. З метою недопущення поширення будь-якої інформації на території, що контролюється нелегітимними органами влади незаконно проголошеної «ДНР», бойовики вимикали українські телеканали і радіо,замість яких наповнювали ефір російськими програмами. В місті почали з’являтися блокпости на дорогах, де перевіряли документи, також окупанти запровадили комендантську годину в місті. З початком окупації проросійськими бойовиками почалися суттєві зміни на території Донецької області, зокрема було введено в обіг російський рубль, було зупинено трансляцію українських каналів, почалися перебої у наданні комунальних послуг. Вийти в магазин, аптеку, лікарня, навіть просто на вулицю було страшно, адже там всюди були люди зі зброєю в зеленій формі. Разом з тим, були проблеми з водопостачанням через те, що в Донецьке водосховище часто влучали бойові снаряди. У зв’язку з цим, воно часто знаходилось на ремонті. В магазинах води не вистачало, тому іноді доводилось брати воду навіть з болота. Погіршення гуманітарної ситуації, через захоплення району угрупуванням проросійських бойовиків, унеможливило доступ до медичних послуг місцевим жителям. Також, частина Донецької області зіштовхнулися з проблемою в придбанні харчів та засобів для існування, оскільки більшість магазинів були зачиненими або розграбованими. З кожним днем ставало все більше військової техніки на вулицях Донецька і вся вона була російська. Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в місті, а тому в червні 2014 року він вимушений був виїхати з Донецька. З собою майже нічого не можна було вивезти, окрім, найнеобхідніших речей. Після свого вимушеного виїзду з окупованої частини Донецької області він був змушений прилаштовуватись до нових життєвих умов, оскільки втратив роботу та можливість планувати своє життя. На даний час він не відчуває впевненості у завтрашньому дні. За один короткий період часу він залишився без житла, без підтримки, без надії на повернення додому. Вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Донецької області було порушено цілу низку його прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20 березня 1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16 вересня 1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу та повагу до честі і гідності, право на свободу і особисту недоторканість, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Отримана ним довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 26.09.2017 року № 4819, яка видана Управлінням соціального захисту населення Нікольської районної державної адміністрації Донецької області на його ім’я посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Донецька до смт. Нікольське, і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень. Встановлення юридичного факту необхідно з метою визначення його статусу, як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви потерпілої від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов’язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права. Просить встановити юридичний факт, що його вимушене переселення у червні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Ухвалою судді Володарського районного суду Донецької області від 29.05.2018 року відкрито провадження у справі та призначено судове засідання для розгляду справи по суті.

Заявник ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився. Про дату, місце та час розгляду справи повідомлявся належним чином.

Представник заявника ОСОБА_2 за довіреністю - ОСОБА_1 у судовому засіданні заяву по вищезазначеним підставам підтримав у повному обсязі та наполягав на її задоволенні.

Представники заінтересованих осіб: Міністерства соціальної політики України та Посольства Російської Федерації в Україні в судове засідання не з'явилися. Про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Визнаючи наявні матеріали про права та взаємини учасників процесу достатніми, суд розглянув справу у відсутність нез’явившихся заявника та заінтересованих осіб.

Вислухавши представника заявника, дослідивши матеріали справи, письмові докази, суд вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено судом заявник звернувся до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що його вимушене переселення в червні 2014 року з окупованої території Донецької області відбулося унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Також зазначив, що метою встановлення такого факту є визначення його статусу як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року, з відповідними правовими наслідками. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.

Так, судом встановлено, що заявник ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, був зареєстрований з 28.01.2014 року за адресою: м. Донецьк, вул. Артема, буд. 197 Б, кв. 26, що підтверджується відомостями паспорту громадянина України, серії ВЕ № 937570, який виданий Володарським РС ГУ ДМС України в Донецькій області (а.с. 30).

З дублікату довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 4819 від 26.09.2017 року вбачається, що ОСОБА_2 має фактичне місце проживання/перебування за адресою: Донецька область, Нікольський район, смт. Нікольське, вул. Зарічна, буд. 5 (а.с. 31).

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз вищевказаних положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України у тому числі може бути: збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Встановлена форма довідки не передбачає внесення відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» порядок підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України не передбачено, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення, якщо від цього юридичного факту у цієї особи виникають, змінюються або припиняються певні правовідносини.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому, відповідно до абзацу 6 преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», а саме: 20 лютого 2014 року.

Отже, вказаний Закон передбачає, які права можуть виникнути в особи, щодо якої встановлено юридичний факт, про який просить заявник.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

З урахуванням внесених змін до Конституції України Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», вказане Рішення Конституційного Суду України не втратило свого значення у контексті права на доступ до суду.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8?рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) вказано, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Частина четверта статті 10 ЦПК України і стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладає на суд обов'язок при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 313; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 129).

Навіть за виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ECHRу справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 333; рішення ECHR у справі «Catan та інші проти Молдови та Росії», § 109; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ECHR у справі «Ilaєcu та інші проти Молдови та Росії», § 335, § 339; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 131).

Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, §346; рішення ECHR у справі «Sargasyan v. Azerbaijan», § 132).

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 234 ЦПК України 2004 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Згідно з частиною другою статті 256 ЦПК України 2004 року у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію, як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

З огляду на вищенаведене, беручи до уваги вищевказані положення закону встановлення факту, що має для заявника юридичне значення можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв'язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації.

Зазначені висновки викладені в постанові Верховного суду від 14.03.2018 року (справа № 363/2981/16-ц, провадження № 61-4043 св 18), які в силу положень ч.4 ст. 263 та ч.2 ст. 416 ЦПК України обов’язково мають враховуватися судом.

Таким чином суд приходить до висновку, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Донецької області, покладено на Російську Федерацію, як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною четвертою статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення у червні 2014 року ОСОБА_2 з окупованої території Донецької області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупацією Російською Федерацією частини території Донецької області.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 3, 4, 13, 19, 76-80, 82, 258, 259, 263 - 265, 268, 293, 294, 315, 316, 354, 355, пп.15.5, п. 1 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Заяву ОСОБА_2, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні про встановлення факту, що має юридичне значення – задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, НОМЕР_1 серія ВЕ, в червні 2014 року з окупованої території Донецької області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Донецької області України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подачі апеляційної скарги до Донецького апеляційного суду через Володарський районний суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене 12.10.2018 року.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Суддя Є.О. Подліпенець.