Рішення № 77262785, 16.07.2018, Ленінський районний суд м. Дніпропетровська

16.07.2018 Єдиний унікальний номер 205/9126/16-ц

Справа №2/205/1147/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2018 року м.Дніпро

Ленінський районний суд м. Дніпропетровська у складі:

головуючого судді Шавули В.С.

при секретарі Попович Х.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відновлення становища, що існувало до порушеного права, усунення перешкод у реалізації права власності, визначення порядку користування спільною частковою власністю, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Ленінського районного суду м. Дніпропетровська з вказаною позовною заявою, у якій, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд відновити становище, що існувало до порушеного права, вселити його в будинок № 9 по вулиці Степовій в м. Дніпро; встановити порядок користування вказаним домоволодінням, а саме надати ОСОБА_1 у користування житлову кімнату «1-3» площею 12.1 кв.м.; ОСОБА_2 житлову кімнату «2-3» площею 22,6 кв.м.; у загальному користуванні залишити кухню «2-2» площею 9,2, коридор «1-2» площею 9,4 кв.м., коридор «1-1» площею 7,3 кв.м., коридор «2-1» площею 3,7 кв.м. Позовна заява мотивована тим, що позивач є співвласником спірного домоволодіння, проте не має туди доступу, не може дійти згоди із відповідачем щодо порядку вселення в будинок, користування його частиною, оскільки відповідач протягом тривалого часу чинить йому перешкоди у вільному користуванні майном.

Позивач, будучи присутнім у судовому засіданні 09 лютого 2018 року пояснив, що наприкінці 2016 на території подвір’я спірного домоволодіння між відповідачем, членами його родини та колишньою власницею і одночасно його бабусею ОСОБА_3 виник черговий конфлікт з приводу її доступу до будинку та господарювання в ньому. Тому, у зв’язку із неприпустимими, на його думку, діями відповідача, який, за його власним переконанням, систематично несправедливо поводився із бабусею – не впускав її до власного двору, обмежував в праві обробляти присадибну ділянку тощо, він й вимушений був як співвласник будинку, вимагати від відповідача не перешкоджати йому користуватися своєю власністю. Припускаючи, що відокремлена кімната йому й самому знадобиться для проживання у майбутньому позовні вимоги підтримав у повному обсязі. Крім того, позивач пояснив,що з часу набуття права на спадщину й до від’їзду в Крим на початку 2017 року він у спірному будинку ніколи проживав, а постійно мешкав за місцем своєї реєстрації із своєю тіткою ОСОБА_4 за адресою вул.Михайла Грушевського, буд.1 у квартирі №9. У зв’язку із хворобою разом з ними також проживала і бабуся ОСОБА_3, у якої склалися недоброзичливі стосунки із своєю старшою донькою ОСОБА_5 - матір’ю обдарованого відповідача ОСОБА_5 В подальшому позивач на судовий розгляд не з’явився, його представник діючий за договором адвокат ОСОБА_6, позовні вимоги підтримав з підстав наведених у позові та просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2, його представник за довіреністю ОСОБА_5 у судовому засіданні, посилаючись на безпідставність доводів, відсутність будь-яких створених позивачу перешкод у володінні власністю, заперечували проти позовних вимог та просили суд відмовити у задоволенні позову.

Вибір громадянами способу захисту своїх прав і свобод від порушень та протиправних посягань гарантовано ч.4 ст.55, ст.124 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань та закріплено статтями 7, 12 Загальної декларації про права людини, ст.13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, що згідно зі статтею 9 Конституції України є складовою національного законодавства.

Підставою звернення до суду позивача є захист майнових прав та інтересів, пов’язаних із реалізацією права спільної часткової власності.

Для встановлення правовідносин між сторонами та при вирішенні спору щодо спірних правовідносин суд застосовує положення Конституції України, Цивільного кодексу України в редакції 2003 року, інших законів України, практику Верховного суду України.

Заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи по суті, суд встановив наступне.

Учасники по справі позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_7 є двоюрідними братами та співвласниками будинку № 9 по вулиці Степовій в м. Дніпро.

Згідно даних технічної інвентаризації станом на 02.12.2005 року (а.с.9-11), спірне домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 1,424 кв.м. і складається із житлового будинку А-1 загальною площею 64, 3 кв.м. жилою площею 34,7 кв.м., що має дві житлові кімнати відповідно площею 12, 1кв.м. та 22,6 кв.м., кухню, коридор, а також будівлі і споруди : літня кухня Б, сараї Д,Е, Ж,З, вбиральня Г, колодязь К споруди №1-3.

Позивач ОСОБА_1 набув право спільної часткової власності на 16/36 частини спірного будинку із господарчими будівлями та спорудами на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, посвідченого 11.10.1991р. державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 зареєстрованого в реєстрі за № 900, після смерті діда ОСОБА_9, померлого 21.06.1990 року (а.с. 5,6).

А відповідачу ОСОБА_2 належить право на 20/30 частини домоволодіння на підставі договору дарування 17.01.2006р. посвідченого державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори ОСОБА_10 за реєстровим номером 1-4753, укладеного із бабкою ОСОБА_3 (а.с.84-85).

У справі № 2-423/09рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 30.01.2009р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09.07.2009р., ОСОБА_3 було відмовлено у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2, треті особи – КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», Шоста Дніпропетровська державна нотаріальна контора, ОСОБА_1 про визнання договору недійсним.

Рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 15.01.2013 року у справі 2-520/11 за позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_11, третя особа Ленінський РВ в м.Дніпропетровську ГУ ДМС України в Дніпропетровській області про розподіл домоволодіння в натурі, визначення порядку користування земельною ділянкою, вселення, усунення перешкод в користуванні домоволодінням шляхом виселення та зняття з реєстрації, зобов’язання вчинити дії, від 10.02.2010 року, ОСОБА_1 в задоволенні вимог відмовлено.

Також рішенням Ленінського районного суду м.Дніпропетровська від 15.05.2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 28.07.2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05.11.2014 року позивачу ОСОБА_1 було відмовлено в задоволенні його позову до ОСОБА_7, виконавчого комітету Ленінської районної у м.Дніпропетровську ради, Комунального підприємства «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради, Реєстраційної служби Дніпропетровського управління юстиції, третя особа Шоста Дніпропетровська державна нотаріальна контора про визнання рішення недійсним та його скасування, визнання договору дарування частково недійсним, визнання дій незаконними, зобов’язання вчинити дії (справа 205/6499/13-ц).

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено і в статті 41 Конституції України, в якій гарантовано право кожному володіти, користуватись та розпоряджатись своєю приватною власністю, набутою у порядку, визначеному законом.

За змістом права власності, визначеного ст.317 ЦК України, право власності - це право володіння, користування і розпорядження майном.

У відповідності до ч.1 ст.356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частини першої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Відповідно до змісту частини четвертої цієї статті якщо порядок володіння та користування спільним майном відповідно до часток співвласників у праві спільної часткової власності визначений рішенням суду, він є обов'язковим і для особи, яка згодом придбає у праві спільної часткової власності на це майно.

Відповідно до ст. 150 ЖК, ч.1 ст. 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб, розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Тлумачення вказаних норм дозволяє зробити висновок, що для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права або інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав чи інтересів позивач звернувся до суду.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути відновлення становища, яке існувало до порушення. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням певних заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто, для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усунення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходити свій прояв у вимогах про усунення перешкод у здійсненні права спільної власності між співвласниками.

Окрім цього, ч. 2 ст.16 ЦК України встановлює, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Ст.20 ЦК України визначає, що право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що він як співвласник, не має доступу до будинку та не може дійти згоди із відповідачем щодо порядку вселення і користування частиною будинку, оскільки відповідач ОСОБА_2 не дає йому можливості користуватися ним.

Як вбачається із обставин, встановлених судовими рішеннями, так і пояснень учасників справи та досліджених доказів під час розгляду даного спору, технічна можливість поділу будинку і спільне користування сторонами спірним будинком є неможливим. Із пояснень сторін встановлено, що учасники, будучи членами однієї родини впродовж тривалого часу дійсно перебувають у вкрай неприязнених стосунках,а зі слів самого позивача у судовому засіданні, йому особисто ніколи не потребувалися а ні ключі від домоволодіння а ні проживання в ньому, оскільки з часу свого народження він постійно мешкав за іншою адресою, та із 2017 року постійно проживає в АР Крим, де й має в подальшому намір залишитись проживати зі своєю сім’єю. Також із пояснень позивача в судовому засіданні судом встановлено, що не його особисті майнові або житлові інтереси, а саме черговий конфлікт, що виник восени 2016 року між його бабусею ОСОБА_3, як колишньою власницею домоволодіння та відповідачем з приводу користування будинком, й стали підставою для його звернення із заявою до поліції та в подальшому із позовом до суду. Відповідно до ч. 2 ст.386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Таким чином, в контексті даного спору позивач вправі вимагати аналогічного захисту свого права на проживання у будинку саме бабусі, як члена своєї сім’ї, у разі якщо це право не визнається або оспорюється відповідачем.

Згідно з ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Отже, враховуючи обставини, встановлені судом, оцінюючи здобуті по справі докази за своїм внутрішнім переконанням щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також достатності і взаємності зв’язку у сукупності, суд першої інстанції, розглянувши спір в межах заявлених вимог, вважає обставини, на які посилався позивач в обґрунтування вимог такими, що не ґрунтуються на доказах, а позовні вимоги незаконними.

Вирішуючи питання щодо судових витрат, суд враховує, що позовні вимоги не належать до задоволення, тому понесені позивачем і документально підтверджені судові витрати в сумі 551грн.21 коп. відшкодуванню за рахунок відповідача також не підлягають.

Керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 року), ст.41 ч.4 ст.55, ст.124 Конституції України ч. 2 ст.16, 20, 317, ч.1 ст.356, 358ч.1 ст. 383 ЦК України ст. 150 ЖК України, ст.ст.4, 6, 10, 12, 13, 80, 81-83, 141, 247, 263-264 268, Цивільно-процесуального кодексу України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відновлення становища, що існувало до порушеного права, усунення перешкод у реалізації права власності, визначення порядку користування спільною частковою власністю, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо скаргу про апеляційне оскарження не було подано.

Повний текст рішення складено 03 серпня 2018 року

Суддя В.С. Шавула