Ухвала суду № 77238714, 11.10.2018, Апеляційний суд Одеської області

Номер провадження: 11-кп/785/898/18

Номер справи місцевого суду: 522/20883/15-к Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1

Доповідач Котелевський Р. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.10.2018 року м. Одеса

Апеляційний суд Одеської області в складі:

головуючого – судді Котелевського Р.І.

суддів: Кадегроб А.І., Прібилова В.М.

за участю:

секретаря судового засідання – Стоянової Л.І.

прокурора –Котормуса С.П.

захисника – ОСОБА_2

обвинуваченої – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги прокурора Котовської місцевої прокуратури Одеської області ОСОБА_4, захисника ОСОБА_2 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_3 на вирок Котовського міськрайонного суду Одеської області від 28.03.2018 року по кримінальному провадженню №42015160000000248 від 28.04.2015 року,

встановив:

оскаржуваним вироком:

ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженка м. Балта, Одеської області, громадянка України, ІНФОРМАЦІЯ_2, заміжня, інвалід 2 групи, завідуюча Балтським районним сектором ГУ ДМС України в Одеській області,

яка проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3, раніше не судима,

визнана винною та засуджена за скоєння кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України до покарання у виді штрафу у розмірі 50 (п’ятдесяти) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 850 (вісімсот п’ятдесят) гривень та звільнено від відбування призначеного покарання на підставі п. «г» ст.1 Закону України «Про амністію у 2016 році».

Вироком суду запобіжний захід обвинуваченій ОСОБА_3 до набрання вироком законної сили не обирався, а застава, внесена 30.07.2015 року ОСОБА_5 у розмірі 100000 грн. повернута останньому. Оскаржуваним вироком суду вирішено питання про долю речових доказів та скасування арешту, накладеного в рамках кримінального провадження.

Згідно з вироком районного суду обвинувачену ОСОБА_3, за результатами розгляду обвинувального акта за її обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України, визнано винуватою у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, за наступних обставин.

Обвинувачена ОСОБА_3, 24.04.2012 року, наказом Головного управління Державної міграційної служби №241-к, була призначена на посаду завідуючої Балтського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області. До службових обов’язків ОСОБА_3, передбачених п. 9.1, 9.12-9.14 Положення про Балтський районний сектор Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, затвердженого наказом Голови управління ДМС в Одеській області 04.02.2013 №26, входить здійснення керівництва діяльністю Балтського районного сектору, несення персональної відповідальності за виконання покладених на сектор завдань, за зберігання печаток, штампів та бланків суворої звітності, а також організація, регулювання та контроль за своєчасним та якісним розглядом працівниками сектору звернень, розгляд справ про адміністративні правопорушення та накладення адміністративних стягнень, у тому числі організація роботи з документами, контроль за станом трудової та виконавчої дисциплін.

В квітні 2015 року, більш точної дати встановити не надалося можливим, ОСОБА_3 перебуваючи на посаді завідуючої Балтського районного сектору Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, не маючи повноважень, згідно Закону України «Про громадянство» і Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого указом Президента України «Про питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» №215/2001 від 27.03.2001 року, на оформлення та видачу довідки про реєстрацію особи громадянином України, перебуваючи в своєму службовому кабінеті за адресою: Одеська область, м. Балта, вул. Любомирська (Котовського), 294, з корисливих мотивів, з метою заволодіння грошовими коштами ОСОБА_6, яка тривалий час намагалася отримати паспорт громадянина України, ввела останню в оману, повідомивши неправдиві відомості про можливе притягнення її до адміністративної відповідальності по ст. ст. 203, 206 КУпАП. При цьому, ОСОБА_3 достовірно знаючи, що строк притягнення ОСОБА_6 до адміністративної відповідальності давно скінчився, запевнила останню, що їй необхідно сплатити штраф у розмірі 8850 грн. В результаті неправдивих відомостей у ОСОБА_6, склалося хибне уявлення, що сплата штрафу є обов’язковою законною умовою для отримання паспорту громадянина України. В подальшому, 24.07.2015 року, близько 11:00 год., ОСОБА_3, перебуваючи у своєму службовому кабінеті, реалізуючи свій злочинний намір на заволодіння грішми ОСОБА_6, з корисливих мотивів, шляхом обману, тобто створення хибного уявлення наявності у неї повноважень на оформлення та видачу довідки про реєстрацію особи громадянином України та можливості притягнення ОСОБА_6 до адміністративної відповідальності отримала від останньої грошові кошти в розмірі 4000 грн.

Не погоджуючись з вироком районного суду прокурор Котовської місцевої прокуратури Одеської області ОСОБА_4 та захисник ОСОБА_2 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_3 подали апеляційні скарги, в яких:

- прокурор, посилаючись на незаконність та необґрунтованість вироку в частині перекваліфікації дій обвинуваченої, а також безпідставне визнання судом недопустимими доказами протоколів НСРД, просить вирок районного суду скасувати та постановити новий вирок, яким визнати ОСОБА_3 винною у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.358 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі строком на 7 (сім) років з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, пов’язаних з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій строком на 3 (три) роки, з конфіскацією майна, а також на підставі ст. 54 КК України, позбавити ОСОБА_3 9 рангу державної служби;

- захисник ОСОБА_2, який діє в інтересах обвинуваченої ОСОБА_3, в апеляційній скарзі просить вирок районного суду скасувати та закрити кримінальне провадження у зв’язку з відсутністю в діях ОСОБА_3 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України. Захисник зазначає, що районний суд обґрунтовано прийшов до висновку про відсутність в діях обвинуваченої складу злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України, але без достатніх для цього підстав дійшов висновку про наявність в діях ОСОБА_3 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.1ст.190 КК України, а тому невірно застосував закон про кримінальну відповідальність. Захисник зазначає, що за таких підстав оскаржуваний вирок підлягає скасуванню, а провадження закриттю в зв’язку з відсутністю в діях обвинуваченої складу вказаного злочину.

Заслухавши суддю-доповідача; прокурора Котормуса С.П., який підтримав апеляційну скаргу прокурора та заперечував проти задоволення апеляційної скарги захисника, частково підтримав клопотання прокурора, який подавав апеляційну скаргу, щодо повторного дослідження доказів в порядку ч.3 ст.404 КПК України та просив повторно дослідити тільки докази зазначені в його письмовому клопотанні; обвинувачену та її захисника, які підтримали подану захисником апеляційну скаргу, просили її задовольнити, заперечували проти задоволення апеляційної скарги прокурора та не заперечували проти повторного дослідження доказів зазначених в письмовому клопотанні прокурора Котормуса С.П.; перевіривши матеріали кримінального провадження; допитавши обвинувачену; повторно дослідивши докази про дослідження яких подано письмове клопотання прокурором; провівши судові дебати та надавши останнє слово обвинуваченій; апеляційний суд приходить до висновку про таке.

Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК України, вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом в межах апеляційної скарги.

Згідно з положеннями ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Відповідно до вимог ч.1 ст.337 КПК України, судовий розгляд проводиться стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта та на підставі доказів, наданих суду сторонами кримінального провадження.

Стаття 17 КПК України встановлює, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь такої особи.

Згідно правового змісту норм ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Стаття 62 Конституції України гарантує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи трактуються на його користь, саме у цьому полягає основоположний принцип презумпції невинуватості.

Відповідно до ч.1 ст.92 КПК України обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, покладається на слідчого та прокурора.

Як зазначив Конституційний Суд України в рішенні №1-31/2011 від 20.10.2011 року, визнаватися допустимими і використовуватися як докази в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, отримані відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та постанови законного і справедливого рішення у справі.

Відповідно до роз’яснень Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду справ при винесенні вироків» №5 від 29.06.1990 року, в основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені в судовому засіданні, а всі сумніви у справі, в тому числі що стосуються достатності зібраних фактичних даних, якщо вичерпані всі можливості їх доповнення та усунення, повинні тлумачитися і вирішуватися на користь підсудних.

Положення ст.ст. 370, 373 КПК України регламентують, що вирок суду повинен бути законним і обґрунтованим на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст.94 цього кодексу. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення в ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Таким чином, у правовій державі при ухваленні судового рішення не допускається обвинувальний ухил, по суті якого кожен, хто постав перед судом повинен бути визнаний винним, а навпроти гарантується та усіляко забезпечується презумпція невинуватості особи. Доведення вини особи поза розумним сумнівом є стандартом доведення, необхідним для визнання особи винною із застосуванням принципу змагальності судового процесу. При цьому, саме сторона обвинувачення несе тягар доведення вини і зобов’язана доводити свою версію подій за цим стандартом. Це означає, що позиція, яка представлена обвинуваченням, має бути доведена в тій мірі, що у «розумної (розсудливої) людини» не може лишатися «розумного сумніву», що обвинувачений винен у вчиненні злочину.

Апеляційним судом встановлено, що ухвалюючи оскаржуваний вирок, районний суд під час розгляду провадження, відповідно до вимог кримінального процесуального закону, забезпечивши принцип змагальності сторін та свободи в поданні ними суду своїх доказів, передбачений ч.2 ст.22 КПК України, згідно якої сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом, ретельно перевірив представлені сторонами докази, у тому числі й ті, на підставі яких було пред’явлено обвинувачення, навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і дав належну оцінку кожному з них з точки зору належності, допустимості та достовірності.

Оцінивши всі досліджені в судовому засіданні докази, які були надані стороною обвинувачення на підтвердження доведеності вини обвинуваченої ОСОБА_3 відповідно до пред’явленого обвинувачення за ч.3 ст.368 КК України, суд першої інстанції, зазначивши у вироку відповідні мотиви прийнятого рішення, визнав недоведеною вину обвинуваченої за пред’явленим обвинуваченням за ч.3 ст.368 КК України та давши оцінку допустимим доказам визнав останню винною у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, а саме у вчиненні заволодіння чужим майном шляхом обману.

Перевіривши доводи апеляційних скарг та матеріали кримінального провадження в межах заявленого в порядку ч.3 ст.404 КПК України клопотання прокурора Котормуса С.П., апеляційний суд вважає, що висновки суду першої інстанції про доведеність винуватості ОСОБА_3 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, як заволодіння чужим майном шляхом обману, за обставин, викладених у вироку, є обґрунтованими, відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються наявними в ній доказами, які є належними, допустимими та достатніми для визнання особи винною в інкримінованому обвинуваченій злочині.

Так, на підтвердження встановлених обставин щодо доведеності факту вчинення ОСОБА_3 злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, суд першої інстанції обґрунтовано послався на показання самої обвинуваченої, свідка ОСОБА_6 та письмові докази, надані стороною обвинувачення, які були визнані судом допустимими та зазначені у вироку.

Під час апеляційного перегляду оскаржуваного вироку суду першої інстанції сторона захисту не заявляла клопотання про повторне дослідження доказів, які поклав в основу вироку районний суд, а тому апеляційний суд, з урахуванням вимог ч.3 ст.404 КПК України, не має повноважень, що надання іншої оцінки доказам в частині доведеності вчинення обвинуваченою злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України.

Вирішуючи питання про доведеність вчинення обвинуваченою ОСОБА_3 злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України, апеляційний суд враховує той факт, що допитана апеляційним судом обвинувачена пояснила суду, що саме за наведених у вироку обставин, в зазначені дату, час та місці, вона отримала від ОСОБА_6 грошові кошти у сумі 4000 гривень, категорично заперечувала отримання вказаних коштів в якості неправомірної вигоди. Обвинувачена також підтвердила апеляційному суду, що їй було достовірно відомо, що ОСОБА_6 не могла бути притягнута до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень, передбачених ст.ст. 203, 206 КУпАП, в зв’язку з закінченням строків, передбачених ст.38 КУпАП, але не надала суду раціонального пояснення тому, за що вона отримала вказані кошти, чому ОСОБА_6 передала обвинуваченій грошові кошти і чому вона їх отримала.

За таких підстав висновок районного суду, що обвинувачена ОСОБА_3, за обставин та умов, які склалися у її відносинах з ОСОБА_6, скориставшись ситуацією, шахрайським шляхом заволоділа грошовими коштами ОСОБА_6, апеляційний суд вважає доведеним та не спростованим стороною захисту.

Що стосується доводів апеляційної скарги прокурора, то вони не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

Перевіривши зміст вироку районного суду та повторно дослідивши в межах заявленого клопотання прокурором доказів, колегія суддів приходить до висновку, що районний суд дав вірну оцінку недопустимості доказів на підтвердження доведеності вини ОСОБА_3 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України.

При цьому апеляційний суд виходить з того, що в судовому засіданні апеляційного суду прокурор не просив суд повторно дослідити докази, які відповідно за вироком суду визнані недопустимими, в тому числі і матеріали отримані в результаті проведених на стадії досудового розслідування негласних слідчих (розшукових) дій (далі- НСРД), які на думку сторони обвинувачення доводять наявність в діях ОСОБА_3 складу злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України, що у відповідності до вимог ч.3 ст.404 КПК України, позбавляє апеляційний суд дати іншу оцінку вказаним доказам.

Крім того, апеляційний суд враховує повідомлення прокурора про те, що ухвали слідчий суддів апеляційного суду про надання дозволів на проведення НСРД в даному кримінальному провадженні прокурором стороні захисту не відкривалися та районному суду під час судового розгляду не надавалися. Не було надано цих доказів і апеляційному суду.

Посилання прокурора на те, що матеріали НСРД, крім ухвал апеляційного суду, були відкриті стороні захисту в порядку ч.11 ст.290 КПК України, не спростовують висновків районного суду щодо недопустимості цих доказів з урахуванням ненадання стороні захисту та суду стороною обвинувачення ухвал на підставі яких були проведені вказані негласні слідчі (розшукові) дії, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, висловленою в Постанові по справі №5-364кв16 від 16.03.2017 року, про що вірно зазначено в оскаржуваному вироку.

Твердження прокурора про безпідставне врахування районним судом правової позиції Верховного Суду України, висловленої в Постанові по справі №5-364кв16 від 16.03.2017 року, з посиланням на те, що ст.458 КПК України виключена на підставі Закону України №2147-VІІІ від 03.10.2017 року, є безпідставними, оскільки суперечать вимогам ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», відповідно до яких висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в Постанові від 12.04.2018 року по справі №748/3070/15-к.

Вирішуючи питання про обґрунтованість рішення районного суду щодо недопустимості як доказів результатів проведених НСРД, апеляційний суд також враховує повідомлення прокурора, що автентичність аудіо-відеозаписів матеріалів НСРД, зокрема відсутність в них ознак монтажу та їх відповідності фактичним обставинам справи, як під час досудового розслідування по даному кримінальному провадженню, так і на стадії судового розгляду, шляхом проведення судових експертиз, встановлена не була.

Відповідно до положень ст. 92 КПК України, обов’язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, покладається на слідчого, прокурора, які, як сторона обвинувачення, здійснюють збирання доказів, у тому числі і шляхом проведення слідчих дій ( ч.2 ст. 93 КПК України).

За правилами ОСОБА_1 20 КПК України до слідчих дій відносяться питання проведення експертизи (ст. 242 КПК України).

Таким чином, матеріали кримінального провадження, зміст оскаржуваного вироку та пояснення прокурора в апеляційному суді, свідчать про те, що ухвали про надання дозволу на проведення НСРД стороні захисту та суду не надавалися, а аудіо-відеозаписи отримані в результаті проведених НСРД, як в процесі досудового розслідування, так і в процесі судового розгляду в районному суді не були предметом судово-експертного дослідження на предмет їх автентичності, що давало законні підстави районному суду прийти до висновку про недопустимість як доказів матеріалів здобутих в результаті проведення НСРД.

За таких умов, з урахуванням положень ст. 62 Конституції України та вимог ст.ст. 84-89 КПК України, посилання сторони обвинувачення на невірну оцінку доказів, а саме протоколів за результатами проведених НСРД та аудіо-відеозаписи отримані в результаті проведених НСРД, є неспроможними.

Таким чином, приймаючи до уваги доводи апеляційних скарг прокурора та захисника щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження з мотивів невірної оцінки районним судом доказів по справі, враховуючи надання апеляційним судом реалізації сторонам провадження положень ст.26 КПК України, якими прокурор та захисник не скористалися в порядку ч.3 ст.404 КПК України в частині заявлення клопотань про повторне дослідження доказів по справі, апеляційний суд позбавлений права повторно дослідити докази по справі, які покладені в основу оскаржуваного вироку.

За таких умов колегія суддів констатує, що апеляційний суд вичерпав всі визначені законом можливості для з’ясування обставин справи, зокрема перевірки доводів апеляційних скарг щодо невірної оцінки районним судом доказів по справі та не невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, а тому з урахуванням положень ст.ст. 2, 7, 22, 26 КПК України, у відповідності до яких на суд не може бути покладена функція збирання доказів, а також ініціювання, за умови відсутності клопотань сторін кримінального процесу щодо повторного дослідження доказів на стадії апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції, оскільки таким чином буде порушено принцип змагальності та диспозитивності, апеляційний суд не надає оцінку зазначеним доказам.

При цьому, апеляційний суд враховує практику Європейського суду з прав людини, зокрема позицію суду у справах «Малофєєва проти Росії» («Malofeyevav. Russia», рішення від 30.05.2013 року, заява № 36673/04) та «Карелін проти Росії» («Karelin v. Russia», заява №926/08, рішення від 20.09.2016 року), в яких серед іншого, ЄСПЛ зазначив, що «…суд не може відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист (особа не може належним чином підготуватися до захисту) та принципу рівності сторін процесу (оскільки особа має захищатися від обвинувачення, яке підтримується не стороною обвинувачення, а фактично судом)».

Що стосується частини доказів, які були досліджені апеляційним судом повторно в межах письмового клопотання прокурора в порядку ч.3 ст.404 КПК України, а саме: положення про Балтський районний сектор ГУ ДМС України в Одеській області, затвердженого Наказом ГУ ДМС України в Одеській області №26 від 04.02.2013 року та наказ ГУ ДМС України №241-к про призначення ОСОБА_3 на посаду завідуючою Балтський районний сектор ГУ ДМС України в Одеській області, то вказані докази на думку апеляційного суду жодним чином не впливають на обгрунтованність висновків районного суду щодо відсутності в діях обвинуваченої складу злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України та наявності в її діях складу злочину, передбаченого ч.1 ст.190 КК України.

За таких обставин, з урахуванням вимог ст.ст. 2, 7, 22, 26 КПК України, апеляційний суд приходить до висновку про те, що доводи сторони захисту про невірну кваліфікацію дій обвинуваченої за ч.1 ст.190 КК України та необхідність закриття провадження у зв’язку з відсутністю в її діях складу кримінального правопорушення, а також доводи прокурора про необґрунтоване рішення районного суду щодо недоведеності вини обвинуваченої у вчинені злочину, передбаченого за ч.3 ст.368 КК України, є непереконливими та такими, що спростовуються встановленими обставинами справи та дослідженими доказами.

У відповідності до вимог ч.1 ст.407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право: 1) залишити вирок або ухвалу без змін; 2) змінити вирок або ухвалу; 3) скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок; 4) скасувати ухвалу повністю чи частково та ухвалити нову ухвалу; 5) скасувати вирок або ухвалу і закрити кримінальне провадження; 6) скасувати вирок або ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

Оскільки апеляційні скарги прокурора та захисника в інтересах обвинуваченої не містять у собі достатніх доказів про існування підстав для зміни або скасування оскаржуваного вироку, та судом апеляційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного вироку суду не встановлено будь-яких нових обставин, які не були враховані судом першої інстанції при ухвалені вироку, апеляційні скарги прокурора та захисника задоволенню не підлягають.

Істотних порушень вимог КПК України, які б слугували підставами для скасування вироку, апеляційним судом не встановлено.

Керуючись ст.ст. 376, 404, 405, 407, 419, 424, 426, 532 КПК України, апеляційний суд, -

постановив:

Апеляційні скарги прокурора Котовської місцевої прокуратури Одеської області ОСОБА_4 та захисника ОСОБА_2 в інтересах обвинуваченої ОСОБА_3 – залишити без задоволення, а вирок Котовського міськрайонного суду Одеської області від 28.03.2018 року по кримінальному провадженню №42015160000000248 від 28.04.2015 року відносно ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, – залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.

Судді апеляційного суду Одеської області

Р.І. ОСОБА_7 ОСОБА_8 Прібилов