Рішення № 77234281, 09.10.2018, Тячівський районний суд Закарпатської області

Справа № 307/624/17

Провадження № 2/307/81/18

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 жовтня 2018 року Тячівський районний суд Закарпатської області в особі головуючого

судді Гримут В.І.

при секретарях Панчишин В.І.

Белоцька О.М.

Ком'яті Н.А.

з участю: позивачки ОСОБА_3

представника позивачки ОСОБА_4

представника ОСОБА_5 ОСОБА_6

третьої особи ОСОБА_7

представника Тячівської держнотконтори Балабан А.М.

розглянувши в відкритому судовому засіданні, в залі суду, в м. Тячів, цивільні справи за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5 та Тячівської міської ради, треті особи Тячівська державна нотаріальна контора, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 про визнання права власності на спадкове майно та за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_10, терті особи: Тячівська районна державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Стойка Надія Михайлівна та Тячівська міська рада про визнання заповіту удаваним та недійсним, встановлення нікчемності довіреності, встановлення нікчемності правочину та застосування до нього наслідків нікчемності правочину, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом і скасування його державної реєстрації, визнання недійсним державного акту,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_5 та Тячівської міської ради про визнання права власності на спадкове майно. Посилається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_3 р. помер ОСОБА_12, який при житті заповів їй земельну ділянку площею 1.42 га. У визначений законом строк, 15.03.2006 р., вона подала заяву про прийняття спадщини. Однак після спливу шестимісячного строку нотаріус порадив їй звернутися до суду, помилково вважаючи що вона не подавала заяви про прийняття спадщини. Після того як судом їй було відмовлено у встановленні права власності вона знову звернулася до нотаріуса, однак нотаріус знову відмовив їй через те, що вона не мала оригіналу державного акта на право власності ОСОБА_12 на спірну земельну ділянку. Складений на її ім'я заповіт ні в якій мірі не порушує права ОСОБА_5, доньки заповідача, яка на час його смерті була неповнолітньою і мала право на обов'язкову долю у спадковому майні, так як крім земельної ділянки у спадкодавця було й інше майно. У свідоцтві про смерть спадкодавця вказано, що його ім'я ОСОБА_12, а в державному акті про право власності на земельну ділянку, частину якої він заповів їй, його ім'я вказано ОСОБА_13. Просить встановити, що державний акт серії НОМЕР_1 виданий на ім`я ОСОБА_13 є таким, що належить ОСОБА_12 та визнати за нею право власності на земельну ділянку площею 1.42 га., що належала ОСОБА_12 на підставі вище вказаного державного акту. Позовні вимоги ОСОБА_5 не визнає.

ОСОБА_5 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_10, терті особи: Тячівська районна державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Стойка Надія Михайлівна та Тячівська міська рада про визнання заповіту удаваним та недійсним, встановлення нікчемності довіреності, встановлення нікчемності правочину та застосування до нього наслідків нікчемності правочину, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом і скасування його державної реєстрації, визнання недійсним державних актів. Посилається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_4 р померла її мати, ОСОБА_14, після чого вона почала збирати документи для оформлення спадщини, так як її батько, ОСОБА_12 (ОСОБА_15) помер ІНФОРМАЦІЯ_3 р. Під час підготовки документів вона дізналася, що батько мав у власності земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва в урочищі «Сурдик» на території Тячівської міської ради, площею 3.36 га. Оригінал даного державного акту знаходився за місцем її проживання. Однак, на частину цієї ділянки, площею 2.84 га., існує заповіт від імені батька на користь гр. ОСОБА_10 та ОСОБА_3, згідно якого вказаним особам заповідалось по 1.42 га. цієї ділянки. ОСОБА_10 отримав у нотаріальній конторі свідоцтво про спадщину за цим заповітом, а ОСОБА_3 стала власником земельної ділянки на підставі рішення суду, яке пізніше було скасовано. У зв`язку з тим, що ОСОБА_12 склав заповіт на ОСОБА_10 та ОСОБА_3 тому що вони позичали йому гроші вважає його удаваним та незаконним. Просить визнати цей заповіт недійсним, а також визнати недійсним свідоцтво про спадщину на ім`я ОСОБА_10, видане на підставі цього заповіту, та визнати недійсними державні акти про право власності на земельні ділянки на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_10 Позика надавалась відповідачами ОСОБА_12 для лікування, проведення ремонтів, одруження доньки, на короткий період, непрацездатній особі похилого віку, пенсіонеру та інваліду, у якої не було і не могло бути доходів або будь-яких інших можливостей, необхідних для повернення витраченої позики. Між ОСОБА_12 з однієї сторони та ОСОБА_10 і ОСОБА_3 з іншої сторони існували відносини позики (основне зобов'язання), зобов'язання за якими було формально забезпечено одностороннім правочином - заповітом (удаваний правочин), а фактично правочином, який насправді вчинено - незаконним договором (щодо відчуження) застави земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва. ОСОБА_3, ОСОБА_16 і ОСОБА_10 мали намір незаконно одержати у свою власність дані земельні ділянки, але у зв'язку з незаконністю будь - яких договорів купівлі-продажу, інших договорів щодо відчуження земельних ділянок для товарного сільськогосподарського виробництва, крім передачі у спадщину, вирішили все оформити і провести розрахунок у майбутньому, а на період дії мораторію вирішили отримати у ОСОБА_12 заповіт, як забезпечення майбутнього оформлення. Ані під час останніх років життя заповідача, ані після його смерті, коштів, крім його пенсії і соціальних виплат, в сім`ї не було, отже він фактично не міг отримувати тих величезних на той час сум позик, про які йдеться в матеріалах кримінального провадження, а міг отримати значно менші суми, одержання яких через їх мізерність і не відобразилося на матеріальному становищі сім'ї. Для забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_12 за позикою ним і було надано заповіт, що аж ніяк не є особистим розпорядженням на випадок своєї смерті, волевиявлення заповідача не відповідало його волі і не було вільним, а було вимушеним у зв'язку з нав'язаними відносинами позики. Насправді, даний заповіт є удаваним правочином, під яким ОСОБА_10 і ОСОБА_3 фактично приховали інший правочин - незаконний договір, що передбачав відчуження та перехід права власності (договір застави або купівлі-продажу) земельної ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва, відчуження якої заборонено законом. Угоди (у тому числі довіреності), укладені під час дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), встановленої абзацом першим цього пункту, в частині відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв), а так само в частині передачі прав на відчуження зазначених ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення посвідчення. Згідно ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1, 2, 3, 5, 6 статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Позовні вимоги ОСОБА_3 не визнає.

Ухвалою суду від 30.05.2017 р. справи були об`єднані в одне провадження.

Розглянувши матеріали справи суд приходить до висновку, що позови ОСОБА_5 та ОСОБА_3 слід задовольнити частково виходячи з наступного.

Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним та припинення правовідношення.

За ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 12 частин 1-4 цього ж Кодексу цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 13 ч.ч. 1, 2 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Статтею 42 ч. 1 п. 2 цього ж Кодексу визначено, що учасники справи мають право подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам.

З приписів ст. 76, ст. 77 ч.ч. 1, 2, ст. 78, 79, 80 ч. 2, ст. 81 ч.ч. 1, 5, 6, ст. 83 ч. 1 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Відповідно до ст. 95 ч. 1 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Суд встановив такі обставини справи. ОСОБА_12, мешканець АДРЕСА_1, від першого шлюбу мав двох доньок, ОСОБА_7 та ОСОБА_9 У фактичному шлюбі з ОСОБА_17 у нього народилася донька ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_5 р. ОСОБА_12 та ОСОБА_17 зареєстрували шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_3 р. ОСОБА_12 помер. Після його смерті залишилося спадкове майно до якого входила земельна ділянка площею 3.36 га., розташована на території Тячівської міської ради та житловий будинок АДРЕСА_2. У державному акті серії НОМЕР_1, яким посвідчувалося його право власності на землю, було вказано, що прізвище власника - ОСОБА_13. 16.05.2005 р. ОСОБА_12 склав заповіт яким заповів ОСОБА_10 земельну ділянку площею 1.42 га. та ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1.42 га., що розташовані на території Тячівської міської ради і передані йому для ведення товарного сільськогосподарського виробництва згідно державного акта серії НОМЕР_1. 12.02.2007 р. На підставі вище вказаного заповіту ОСОБА_10 було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на земельну ділянку площею 1.42 га., що належала померлому ОСОБА_12 на підставі державного акту НОМЕР_1. Вартість спадкового майна складає 8211.21 грв. Згідно довідки про визначення грошової нормативної оцінки земельної ділянки від 23.11.2006 р. 06.09.2006 р., мати позивачки ОСОБА_5. ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_14, звернулася до приватного нотаріуса Стойка Н.М. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_12 У цій заяві зазначено, що спадкове майно складається із житлового будинку АДРЕСА_2, спадкоємців передбачених ст. 1261 ЦК України немає. Того ж дня ОСОБА_14 отримала свідоцтво про право на спадщину на житловий будинок. У цьому свідоцтві зазначено, що вартість спадкового майна складає 44199 грв., згідно довідки-характеристики райдержтехінвентарбюро. Рішенням Тячівського районного суду від 04.05.2007 р. ОСОБА_3 було визнано власником земельної ділянки площею 1.42 га., яка належала ОСОБА_12 згідно державного акту НОМЕР_1. На підставі цього рішення ОСОБА_3 було видано державний акт про право приватної власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2. За апеляційною скаргою ОСОБА_5 це рішення було скасовано рішенням апеляційного суду Закарпатської області, а в задоволенні позову відмовлено через хибні висновки суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для задоволення позову та у зв`язку з невірно визначеним колом відповідачів. Державний акт про право приватної власності ОСОБА_3 на земельну ділянку до цього часу не скасовано. 04.03.2016 року ОСОБА_3 подала документи до Тячівської державної нотаріальної контори для отримання свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_12 08.04.2016 р. нотаріус цієї нотаріальної контори винесла постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом оскільки у спадкоємця відсутні правовстановлюючі документи, які підтверджують право власності ОСОБА_12 на спадкове майно. Згідно позовної заяви ОСОБА_5, державний акт серії НОМЕР_1, знаходиться у неї.

Мотивуючи свої вимоги про визнання заповіту на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_3 удаваним, нікчемним та недійсним, визнання свідоцтва про право на спадщину на ім'я ОСОБА_10 недійсним та визнання недійсними державних актів про право приватної власності на землю на ім'я ОСОБА_10 та ОСОБА_3 недійсними позивачка ОСОБА_5 посилається на те, що у ОСОБА_12 не було ніяких правових та законних підстав для складання заповіту на користь ОСОБА_10 та ОСОБА_3, так як вони не були родичами, а взагалі малознайомими людьми, що є свідченням того що насправді між ними мав місце інший правочин, який передбачав відчуження земельної ділянки та перехід права власності на неї. У підтвердження її доводів представник позивачки посилається на матеріали кримінального провадження у якому є пояснення ОСОБА_3, ОСОБА_16 і ОСОБА_10 у яких вони визнали факт позики ОСОБА_12 грошей та матеріали особистого розслідування, які складаються із аудіозапису його розмови із ними, який він зробив таємно від них прихованим технічним засобом.

Ці твердження та посилання суд не приймає до уваги як підставу для визнання нікчемним, удаваним та недійсним заповіту складеного ОСОБА_12

По своїй правовій природі заповіт є одностороннім правочином і не може бути визнаний нікчемним, якщо він відповідає вимогам ст. 203 ЦК України та вимогам викладеним у главі 85 цього ж кодексу.

Зокрема, згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ст.ст. 1233, 1234, 1235, 1236 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

За правилами статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Наведені правові норми не містять при складанні заповіту обов'язкової наявності у спадкодавця сімейних чи родинних відносин із спадкоємцями. Також законом не передбачено у зв'язку з якими обставинами (наявність боргу, дружні відносини, особиста приязнь, симпатія, бажання надати матеріальну допомогу) спадкодавець може або не може складати заповіт у користь якоїсь особи. Основною ознакою такого правочину як заповіт, є та обставина, що право власності на майно переходить до іншої особи лише після смерті спадкодавця, який за життя має право змінити або скасувати заповіт.

Не можуть бути взяті до уваги і твердження позивачки ОСОБА_5 про необхідність визнати недійсним свідоцтво про спадщину у зв`язку з тим, що при його видачі нотаріусом не було враховано, що вона на час смерті спадкодавця була неповнолітньою, отже мала право на обов`язкову частку у спадщині, що не було враховано.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Як встановлено під час судового розгляду справи після смерті ОСОБА_12 залишилося четверо спадкоємців за законом - дружина, ОСОБА_17, донька ОСОБА_5 (на даний час ОСОБА_5.), та дві доньки від першого шлюбу, ОСОБА_7 і ОСОБА_9

Оскільки ОСОБА_5 у 2006 році була неповнолітньою, вона, у відповідності до ст. 1241 мала право на обов`язкову долю у спадщині, яка повинна була становити 1/8 спадкового майна.

Однак, згідно ч. 3 ст. 1241 ЦК, будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Із свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого на ім`я ОСОБА_10 убачається, що згідно довідки про визначення грошової нормативної оцінки земельної ділянки від 23.11.2006 р., вартість спадкового майна складає 8211.21 грв. Таку ж вартість повинна мати і земельна ділянка яку ОСОБА_12 заповів ОСОБА_3, так як вона має таку саму площу.

У свідоцтві про право ОСОБА_14 на спадщину за законом після смерті ОСОБА_12 зазначено, що згідно довідки-характеристики інвентарбюро, вартість спадкового майна, тобто будинку АДРЕСА_2, складає 44199 грв.

Отже вартість спадкової маси після смерті ОСОБА_12, не рахуючи предметів домашнього вжитку та с/г тварин, які залишилися ОСОБА_14 та ОСОБА_5, складала (8211+8211+44199=) 60621 грв., а ? від цієї суми становить 15155.25 грв. Половина цієї частки становить 7577.62 грв. Крім того із земельної ділянки полощею 3.36 га., яка належала спадкодавцю залишилося (3.36 - 1.42 - 1.42 =) 0.92 га., так як за заповітом ОСОБА_10 та ОСОБА_3 успадкували тільки 2.84 га.

Оскільки доньки спадкодавця, ОСОБА_7 та ОСОБА_9, заяви про прийняття спадщини не подавали, будинок у цілому успадкувала ОСОБА_14, а після її смерті право власності на нього перейшло до ОСОБА_5 Прийнявши спадщину на будинок ОСОБА_14 прийняла спадщину і на земельну ділянку площею 0.92 га., хоча і не оформила його. Це право після її смерті перейшло до ОСОБА_5, яка також вважається такою що прийняла спадщину на земельну ділянку площею 0.92 га., так як на момент смерті власника була неповнолітньою і проживала з ним.

За таких обставин підстави стверджувати, що ОСОБА_5 будучи неповнолітньою, заповітом складеним спадкодавцем була позбавлена обов'язкової долі у спадщині відсутні.

Разом з тим суд вважає, що наявні підстави для задоволення позову ОСОБА_5 в частині визнання недійсним державного акту про право приватної власності на землю серії НОМЕР_2 виданого на ім'я ОСОБА_3, так як він був виданий на підставі рішення Тячівського районного суду від 04.05.2007 р., яке рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 11.02.2016 р. було скасовано, тобто відпала правова підстава для видачі державного акту.

Підстави для визнання нікчемною довіреності посвідченої приватним нотаріусом 16.05.2006 р., якою ОСОБА_12 уповноважив ОСОБА_3 розпоряджатися земельною ділянкою площею 1.42 га. відсутні, так як відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 248 ЦК України, представництво за цією довіреністю припинилося у день смерті ОСОБА_12 Крім того, незалежно від цього, ОСОБА_3 не вчинила ніяких дій по розпорядженню майном ОСОБА_12 на підставі вказаної довіреності.

У заявленому позові ОСОБА_3 просить визнати за нею право власності на частину земельної ділянки, площею 1.42 га., що розташована на території Тячівської міськради і належала ОСОБА_12, у порядку спадкування.

Відповідно до статей 1216-1218 та 1220 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

З приписів статті 1222 ЦК України убачається, що спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

За змістом ст. 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

Як вбачається з вище наведеного ОСОБА_12 заповів ОСОБА_3 земельну ділянку площею 1.42 га., розташовану на території Тячівської міської ради, яка належала йому згідно державного акту на право приватної власності на землю (серії НОМЕР_1), виданого Тячівською міською радою народних депутатів 25.06.1999 р.

В судовому засіданні встановлено. що даний заповіт не відмінений та не скасований.

Згідно положень статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Після смерті ОСОБА_12 позивачка у межах шестимісячного строку - 15.03.2006 р. - звернулася у Тячівську держнотконтору про прийняття спадщини за заповітом

При зверненні у Тячівську держнотконтору із заявою про прийняття спадщини їй було відмовлено через відсутність у спадкоємця оригіналів правовстановлюючих документів, які підтверджують право власності ОСОБА_20, померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 р.

Відповідно до пункту 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30.05.2008 р. свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

У рішенні від 30.11. 2004 року у справі "Case of Oneryildis v. Turkey" (справа відкрита за заявою № 48939/99 та розглянута Великою палатою) Європейський суд визнав, що поняття "майно" охоплює не лише річ, яка реально існує (матеріальна складова), але також стосується засобів праводомагання (юридична складова), включаючи право вимоги, відповідно до якого особа може стверджувати, що вона має принаймні "законне сподівання" стосовно ефективного здійснення права власності.

Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Відповідно до ст. 328 ч. 2 ЦК України, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Виходячи з наведеного суд встановив, що позивачка позбавлена можливості отримати свідоцтво про право на спадщину на земельну ділянку у нотаріальному порядку.

За таких обставин, враховуючи вищенаведене суд вважає за можливе задовольнити позов у цій частині та визнати за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку.

Також суд вважає, що не підлягає задоволенню позов ОСОБА_3 в частині встановлення факту, що державний акт серії НОМЕР_3 виданий на ім'я ОСОБА_13 належить ОСОБА_12, так як є загальновідомим і не потребує доказування та обставина, що на території Закарпатської області імена ОСОБА_19, а також ОСОБА_21 та ОСОБА_14 використовуються як тотожні. Крім того, у заповіті складеному спадкодавцем ОСОБА_12 зазначено номер державного акту на підставі якого йому належала земля відносно якої він робив заповідальне розпорядження, що виключає будь-які сумніви що його права власності на неї.

За таких обставин, керуючись ст.ст. 258, 259, 264, 265 ЦПК України, ст.ст. 16, 203, 215, 328, 1216-1218, 1220, 1222, 1223, 1233, 1234, 1235, 1236, 1241, 1297 ЦК України суд,

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_5 задовольнити частково. Визнати недійсним державний акт НОМЕР_4 від 25.12.2008 р. виданий на ім'я ОСОБА_3.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_5 відмовити.

Позов ОСОБА_3 задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2, мешканкою АДРЕСА_3, право власності на частину земельної ділянки площею 1.42 га., що розташована на території Тячівської міської ради і належала ОСОБА_12 на підставі державного акту НОМЕР_1.

Ухвалу суду від 22.05.2017 р. про накладення арешту на земельну ділянку в урочищі «Сурдик» площею 1.42 га., право власності на яку оформлено на ОСОБА_10 та земельну ділянку в урочищі «Сурдик» площею 1.42 га., право власності на яку було оформлено за ОСОБА_3, після набрання рішенням законної сили - скасувати.

У зв'язку із взаємозаліком судових витрат стягнення із сторін не проводити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Закарпатського апеляційного суду через Тячівський районний суд.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Повне рішення складено 19.10.2018 року.

Головуючий: Гримут В.І.