Постанова № 77231477, 11.10.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 152/34/17

Провадження № 22-ц/772/1742/2018

Категорія: 44

Головуючий у суді 1-ї інстанції Заярний А. М.

Доповідач:Береговий О. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2018 рокуСправа № 152/34/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

судді-доповідача Берегового О.Ю.,

суддів Ковальчука О.В., Денишенко Т.О.,

за участі секретаря судового засідання Торбасюк О.І., представника відповідача ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4, розглянувши апеляційні скарги ОСОБА_5 та його представника адвоката ОСОБА_6 на рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2018 року ухваленого в залі судових засідань місцевого суду під головуванням судді Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області Заярного А.М., у цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору виконавчого комітету Шаргородської міської ради Вінницької області, про виселення,

встановив:

Представник ОСОБА_5 - ОСОБА_8 звернувся до суду з вищезазначеним позовом.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_5 належить на праві власності квартира АДРЕСА_1.

15 серпня 1991 року між ним та ОСОБА_3 був укладений договір оренди зазначеної квартири строком на 5 років.

В 2011 році право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_3

В подальшому, рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року право власності ОСОБА_3 та рішення від 23 лютого 2011 року про його державну реєстрацію було скасовано.

На даний час єдиним власником квартири є ОСОБА_5

Відповідачі продовжують проживати в спірній квартирі, на звернення ОСОБА_5 щодо її звільнення не реагують, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_7 про виселення відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_3, разом зі своїми членами сім'ї є титульним володільцем спірної квартири, тобто користується нею на підставі договору найму, який був пролонгований на невизначений строк у відповідності до вимог статті 260 ЦК Української РСР, законність якого під сумнів ніким не ставилась. Поряд з цим питання щодо розірвання договору оренди у судовому порядку не вирішувалось, а тому заявлені ОСОБА_5 позовні вимоги про виселення наразі є передчасними.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_5 та його представник - адвокат ОСОБА_6 подали апеляційні скарги в яких, посилаючись на невірне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, просили оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Апеляційні скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції невірно встановлено, що договір оренди квартири від 15 серпня 1991 року пролонговано на підставі ст. 260 ЦК України, оскільки спірні правовідносини регулюються спеціальними нормами ЖК УРСР, відповідно до яких продовження договору найму жилого приміщення можливе лише шляхом укладання між наймачем та наймодавцем відповідної угоди, а відтак відповідачі втратили право користування нею та підлягають виселенню.

У відзиві на апеляційні скарги відповідач ОСОБА_3 заперечила проти їх задоволення.

Відповідно до абз. 3 п. 3 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.

Згідно п. 8 ч. 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України передбачено, що до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду Апеляційним судом Вінницької області.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши докази в їх сукупності, перевіривши законність та обґрунтованість рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2018 року, дійшла до висновку, що апеляційні скарги підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає цим вимогам.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_5, будучи членом житлово-будівельного кооперативу № 4, повністю внісши 12 серпня 1991 року свій пайовий внесок за квартиру АДРЕСА_1, на підставі чинного на момент набуття права власності Закону Української РСР «Про власність» від 07 лютого 1991 року № 697-ХІІ, став її власником, що зокрема встановлено також рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року, яке набрало законної сили (т. 1 а.с. 83-89).

15 серпня 1991 року державним нотаріусом Томашпільської нотаріальної контори ОСОБА_9 був посвідчений договір найму, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3, яка у договорі помилково зазначена як «ОСОБА_3».

Згідно з укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 договором найму, ОСОБА_5 здав ОСОБА_3 у найм житлове приміщення площею 76 кв. м на першому поверсі кооперативного будинку № 4 в м. Шаргород, належне на праві особистої власності у зв'язку з тим, що він повністю його викупив за адресою: АДРЕСА_4. Договором також було встановлено плату за використання житлового приміщення у розмірі п'ятсот карбованців на рік зі строком здачі її у найм для проживання терміном п'ять років з 01 вересня 1991 року по 01 вересня 1996 року.

Із посвідчувального надпису на договорі найму вбачається, що останній сторони підписали у присутності нотаріуса, яка встановила особи та перевірила їх дієздатність.

На підставі рішення № 33 від 16 лютого 2011 року виконавчого комітету Шаргородської міської ради Вінницької області, 21 лютого 2011 року ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на житловий об'єкт нерухомого майна квартиру АДРЕСА_1

Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 16 лютого 2016 року залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 12 травня 2016 року (т. 1 а.с. 77-82) та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 серпня 2016 року (т. 1 а.с. 74-76), визнано незаконним та скасовано рішення виконавчого комітету Шаргородської міської ради Вінницької області № 33 від 16 лютого 2011 року в частині оформлення за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1, визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності від 21 лютого 2011 року, скасовано рішення від 23 лютого 2011 року про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу квартири укладеним відмовлено (т. 1, а.с.83-92).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта майна 369813742 від 05 жовтня 2016 року, позивачу ОСОБА_5 на праві власності належить квартира АДРЕСА_5 (т. 1 а.с. 9).

Згідно листа виконавчого комітету Шаргородської міської ради № 02-15/730 від 25 листопада 2016 року за адресою АДРЕСА_6 зареєстровані ОСОБА_3 та ОСОБА_7 (т. 1 а.с.10).

Представник позивача 23 жовтня 2017 року звертався з листом до начальника Шаргородського КП «Комунсеріс» та міського голови Шаргородської міської ради, з приводу того, що ОСОБА_3 та ОСОБА_7 чинять перешкоди в доступу до квартири № 7, внаслідок чого просив прийняти міри для ліквідації аварійної ситуації із затопленням підвальних приміщень у будинку АДРЕСА_1 (т. 2, а.с.9, 14).

Голова кооперативу та мешканці будинку по АДРЕСА_1 зверталися з листом до начальника Шаргородського КП «Комунсеріс» з приводу того, що ОСОБА_3 чинить перешкоди в доступу до квартири № 7 та просили прийняти міри для ліквідації аварійної ситуації із затопленням нечистотами підвальних приміщень у будинку АДРЕСА_1 (т. 2. а.с.15).

Згідно листа Шаргородського КП «Комунсеріс» №176 від 24 жовтня 2017 року, будинок №6 по вул. Будівельників являється власністю фізичних осіб, тому всі ремонтні та відновлювальні роботи в мережах водопостачання та водовідведення квартир виконуються коштом власників квартир (т. 2, а.с.10).

Згідно листа виконавчого комітету Шаргородської міської ради №02-15/941 від 31 жовтня 2017 року, ОСОБА_3 та її син запевнили заступника міського голови, що нададуть сприяння в усуненні підтоплення підвальних приміщень, однак після цього по даний час в квартирі не з'являються та уникають телефонних розмов. Оскільки вказаний будинок не перебуває у комунальній власності міста, голові кооперативу було рекомендовано звернутись в суд з позовом до ОСОБА_3 (т. 2 а.с.12).

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову виходив з того, що договір найму укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 15 серпня 1991 року поновлений на невизначений строк, при цьому посилався на положення Глави 25 ЦК УРСР «Майновий найом», яка діяла на момент укладення зазначеного договору.

Так, відповідно до ст. 256 ЦК Української РСР за договором найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату.

Відповідно до статті 260 ЦК Української РСР, в разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на невизначений строк і кожна з сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць.

Зважаючи на відсутність з боку ОСОБА_5 після закінчення договору найму 01 вересня 1996 року заперечень щодо продовження користування ОСОБА_3 спірною квартирою, суд першої інстанції дійшов до висновку, що він був поновлений на невизначений строк.

Однак, правовідносини щодо найму житлового приміщення, станом на момент укладання вищезазначеного договору найму, регулювалися главою 26 ЦК УРСР «Найом жилого приміщення» та ЖК УРСР.

Так, відповідно до ст. 277 ЦК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення, який укладається між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер. Договір найму жилого приміщення в будинках, що належать

громадянам на праві особистої власності, укладається наймачем з

власником будинку. Договір найму жилого приміщення укладається, змінюється і розривається на умовах і в порядку, які визначаються

законодавством Союзу РСР і Української РСР.

Відповідно до ст. 168 ЖК УРСР укладений на визначений строк договір найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, припиняється після закінчення цього строку, і його може бути продовжено лише за угодою між наймачем і наймодавцем.

Як встановлено судами, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1.

Згідно з укладеним договором найму, зазначена квартира була здана ОСОБА_5 у найм ОСОБА_3 Договором передбачалося, що квартира здавалась у найм для проживання строком на п'ять років з 01 вересня 1991 року по 01 вересня 1996 року.

Відповідної угоди щодо його продовження між сторонами договору найму укладено не було.

На зазначене суд першої інстанції уваги не звернув та, зважаючи на викладене, дійшов помилкового висновку щодо пролонгації зазначеного договору найму.

Разом з тим, Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до закону № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до положень ч. 1 та ч. 2 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

У ст. 321 ЦК України закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Позбавлення цього права чи обмеження у його здійсненні можливе лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч.1 ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ст. 169 ЖК УРСР, у разі припинення договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач і особи, які проживають разом з ним, зобов'язані звільнити жиле приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_7 зареєстровані за адресою АДРЕСА_1.

Як слідує із вимог про виселення від 18 жовтня 2016 року та від 09 грудня 2016 року позивач ОСОБА_5 через представника ОСОБА_8 письмово повідомив відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_7 про виселення та звільнення спірної квартири від речей протягом місяця. Не дивлячись на зазначене, відповідачі в добровільному порядку займане приміщення не звільнили.

Таким чином, оскільки відповідачі займають спірну квартиру на підставі договору найму строк якого закінчився, не маючи будь-яких прав на неї, чим порушують права власника на володіння, користування та розпорядження своїм майном та відмовляються виселитись із спірного житла у добровільному порядку, порушене право позивача підлягає захисту, в зв'язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом виселення відповідачів із спірного житла без надання іншого житлового приміщення.

Проживання в спірній квартирі тривалий час також не впливає на вирішення спору, оскільки таке проживання є тимчасовим і не породжує прав на житло незалежно від тривалості проживання.

Доводи відповідача ОСОБА_3 та її представника ОСОБА_4 щодо відсутності доказів проживання на даний час відповідачів у спірній квартирі, не свідчать про наявність створення ними перешкод власнику квартири в користуванні належним йому майном - спірною квартирою, оскільки він позбавлений доступу до неї.

Разом з тим, як в суді першої інстанції так і в апеляційному суді представником відповідачів порушувалось питання щодо застосування до спірних правовідносин строків позовної давності в зв'язку з їх пропуском позивачем.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Як встановлено судами, ОСОБА_5 є власником квартири АДРЕСА_1

У висновках Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц зазначається, що позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

За таких обставин, незважаючи на те, що по закінченню договору найму укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 власник житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення договору найму не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

З огляду на викладене строки позовної давності позивачем не пропущені, відповідно клопотання про їх застосування у даній справі на увагу не заслуговує.

Крім того, позиція представника відповідачів - ОСОБА_4 про закриття апеляційного провадження в зв'язку з тим, що апеляційні скарги подані особами, які не мали права їх підписувати, зважаючи на те, що ОСОБА_5 з серпня 1991 року постійно проживає в державі Ізраїль та жодного разу не приїздив в Україну, що виключає можливість підписанням ним апеляційної скарги, колегією суддів до уваги не приймається, оскільки зазначені обставини не підтвердженні відповідними доказами у розумінні ст. 81 ЦПК України та не свідчать про наявність підстав для закриття апеляційного провадження у справі.

Враховуючи викладене, апеляційні скарги ОСОБА_5 та його представника адвоката ОСОБА_6 підлягають задоволенню, рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2018 року скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Керуючись ст. ст. 259, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційні скарги ОСОБА_5 та його представника адвоката ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 25 травня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_5 до ОСОБА_3, ОСОБА_7, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору виконавчого комітету Шаргородської міської ради Вінницької області, про виселення задовольнити.

Виселити ОСОБА_3 та ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 18 жовтня 2018 року.

Суддя-доповідач: /підпис/

Судді: /підпис/ /підпис/

Згідно з оригіналом: О.Ю. Береговий