Рішення № 77229703, 19.09.2018, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/28316/17

Провадження № 2/761/2549/2018

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 вересня 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді: Піхур О.В.

за участю :

секретаря судового засідання - Орел П.Ю.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача - ОСОБА_2,

розглянувши у судовому засіданні в приміщенні Шевченківського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», третя особа : ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги, -

в с т а н о в и в:

У серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - відповідач), третя особа : ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 26.08.2008 року між ОСОБА_4 та ЗАТ «ОТП Банк» було укладено кредитний договір №ML-002/159/2008, в забезпечення виконання ОСОБА_4, між ОСОБА_1 та банком було укладено договір поруки №SR-002/159/2008 від 26.08.2008 року. Із повістки до Дарницького районного суду м. Києва, яку позивач отримав в липні 2017 року, дізнався, що 19.05.2017 року між банком та ТОВ «ФК Довіра та гарантія» було укладено договір відступлення прав вимоги №19/05/17, за яким новим кредитором за кредитним договором та договором поруки стало ТОВ «ФК Довіра та гарантія». 25.05.2017 року між ТОВ «ФК Довіра та гарантія» та ОСОБА_3 було укладено договір відступлення прав вимоги №25-05, за яким новим кредитором за кредитним договором та договором поруки став ОСОБА_3. Позивач вважає укладений 25.05.2017 року договір відступлення прав вимоги №25-05 протиправним, незаконним, таким, що укладений з порушенням норм чинного законодавства, оскільки, умови даного договору мають ознаки договору факторингу, тому підлягає визнанню недійсним, крім того, зазначає, що позивача не було належним чином повідомлено про договори відступлення прав вимоги.

Тому, позивач просив суд визнати недійсним договір про відступлення права вимоги (факторингу) №25-05 від 25.05.2017 року, який укладено між ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» та ОСОБА_3.

Ухвалою судді від 18.09.2017 року було відкрито провадження у даній справі.

Ухвалою суду від 28.02.2018 року справу призначено до розгляду у порядку загального позовного провадження у підготовче судове засідання на 06.06.2018 року.

Ухвалою суду від 06.06.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в загальному позовному провадженні.

Суд повно та всебічно дослідивши матеріали справи, заслухавши позивача, представника позивача, дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як передбачає ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ч.1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Як вбачається з позовної заяви, наданих пояснень позивача і представника позивача, 26.08.2008 року між ОСОБА_4 та ЗАТ «ОТП Банк» було укладено кредитний договір №ML-002/159/2008, в забезпечення виконання ОСОБА_4 зобов'язань за кредитним договором, між ОСОБА_1 та банком було укладено договір поруки №SR-002/159/2008 від 26.08.2008 року.

Судом встановлено, що 19.05.2017 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ФК Довіра та гарантія» було укладено договір відступлення прав вимоги №19/05/17, за яким первісний кредитор передає у повному обсязі, а новий кредитор приймає на себе у повному обсязі право вимоги, що належить первісному кредитору за кредитними договорами, перелік яких міститься в у Реєстрі боржників, наведеному у додатку 1 до цього договору, в тому числі за кредитним договором №ML-002/159/2008 від 26.08.2008 року та договором поруки №SR-002/159/2008 від 26.08.2008 року (а.с. 17-26).

25.05.2017 року між ТОВ «ФК Довіра та гарантія» та ОСОБА_3 було укладено договір відступлення прав вимоги №25-05, згідно якого новим кредитором за кредитним договором №ML-002/159/2008 від 26.08.2008 року та договором поруки №SR-002/159/2008 від 26.08.2008 року став ОСОБА_3 (а.с. 27-34).

ПАТ «ОТП Банк» повідомило позивача про те, що передало ТОВ «ФК Довіра та гарантія» права щодо кредитного договору №ML-002/159/2008 від 26.08.2008 року та договору поруки №SR-002/159/2008 від 26.08.2008 року, що підтверджується листом №7373-3-1/1955 від 25.05.2017 року (а.с. 15).

ОСОБА_3 повідомив позивача про те, що ТОВ «ФК Довіра та гарантія» передало йому права щодо кредитного договору №ML-002/159/2008 від 26.08.2008 року та договору поруки №SR-002/159/2008 від 26.08.2008 року, що підтверджується листом від 31.05.2017 року (а.с. 16).

Позивач вважає, що ні ПАТ «ОТП Банк», ні ТОВ «ФК Довіра та гарантія» не мали правових підстав для укладення договору відступлення, який укладено з порушенням положень чинного законодавства та порушує його права як поручителя, оскільки договір відступлення містить ознаки договору факторингу.

30.11.2017 року третьою особою ОСОБА_3 надано письмові пояснення, відповідно яких просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі у зв'язку з їх необґрунтованістю та безпідставністю, зазначивши, що їх обґрунтування не відповідають дійсним обставинам справи та нормам чинного законодавства України, надавши на підтвердження відсутності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 докази.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст. 626 ЦК України).

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч.1 ст. 627 ЦК України).

У відповідності до положень статті 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч.1 ст. 638 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 215 ЦК України визначає, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У відповідності до частин 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до п.7 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Як роз'яснено в пункті 8 зазначеної Постанови, відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Позивач у позовній заяві та додаткових поясненнях посилається та те, що під час підписання оспорюваного договору було порушено підпункт «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА та п.1 Положення Держфінпослуг № 231 від 03.04.2009 року, яке на момент укладення договору було чинним.

Частиною 1 ст. 512 ЦК України визначено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі ст. 514 ЦК України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України, за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, зокрема, щодо статусу боржника, право відступної вимоги до якого є предметом таких договорів.

Відповідно до підпункту «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг визначено, що «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Для особистого, сімейного або домашнього використання товари можуть придбавати лише фізичні особи.

Зазначена Конвенція УНІДРУА про міжнародний факторинг поширюється на випадки, коли грошові вимоги, відступлені згідно з договором факторингу, випливають з договору купівлі-продажу товарів між постачальником та боржником, які здійснюють господарську діяльність на території різних держав. ЦК України не містить заборони відступлення кредитором права вимоги за кредитним договором іншій особі до фізичної особи, що не є суб'єктом підприємницької діяльності.

Позивач не довів, що договір відступлення прав вимоги від 25.05.2017 року є таким, що порушує публічний порядок, тобто був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним (ст. 228 ЦК України).

Посилання ж позивача на те, що при укладанні оспорюваних договорів було порушено п.1 Положення Держфінпослуг № 231 від 03.04.2009 року, яке на момент укладення договору було чинним, суд вважає безпідставними, з огляду на наступне.

Глава 73 розділу ІІІ книги п'ятої ЦК України не обмежує передачу прав кредитора у зобов'язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за цим договором.

Відповідно до положень статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено право на здійснення операцій з надання фінансових послуг. Виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюється законами про діяльність відповідно фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг.

Статтею 23 цього Закону передбачено, що держане регулювання ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Відповідно до п. 1 Положення про державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.02.2010 року № 157, Держфінпослуг є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.

Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» (далі - Розпорядження № 231), на недотримання якого посилався позивач, як на підставу недійсності договорів факторингу, прийнято у відповідності з пунктом 6 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за яким Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг.

Тобто, підпунктом 2 пункту 1 Розпорядження № 231 операцію щодо набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб'єктів господарювання віднесено до фінансової послуги факторингу (набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб'єктів господарювання є фінансовою послугою факторингу, а не будь-якою іншою фінансовою послугою).

Поняття «факторингу» не обмежується, а доповнюється вчиненням операцій з фінансовими активами, що визначені пунктом 1 вказаного розпорядження.

Враховуючи викладене, Розпорядження № 231 не встановлює вимог, які мали бути додержані сторонами спірних договорів факторингу при їх вчиненні.

Крім того, пункт 1 Розпорядження № 231 виключено на підставі розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

Натомість договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Дана позиція підтверджується Постановою Верховного Суду України від 06.07.2015 року по справі №6-301цс15 .

Судом не встановлено підстав недійсності правочину, укладеному між сторонами під час його вчинення.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч. 1 ст. 15 ЦК України).

Частино 1 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (ст. 4 ЦПК України).

Частиною 2 ст. 16 ЦК України встановлено способи захисту цивільних прав та інтересів судом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Разом з тим перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ч. 2 ст. 16 ЦК України, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. (ст. 81 ЦПК України).

Отже, в силу вимог ст.ст. 2, 4, 12, 76-81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести належними та допустимими доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Даючи юридичну оцінку поясненням та наданим по справі доказам, оцінивши належність, допустимість та достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд вважає, що відповідачем під час укладення оспорюваного договору було дотримано вимог цивільного законодавства щодо змісту та форми вчиненого правочину, їх воля була спрямована на реальне настання правових наслідків, що обумовлені договором, а доводи позивача про визнання оспорюваного правочину недійсним не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, тому суд дійшов до висновку, що в задоволенні позовних вимог необхідно відмовити в повному обсязі.

Керуючись ст.ст. 7, 10, 76, 81,133 141, 244-245, 259, 263-265, 354-3555 ЦПК України, ст.ст. 202, 203, 204, 215, 512, 514, 516, 626, 627, 628, 638, 1077, 1079 ЦК України, суд,

в и р і ш и в:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія», третя особа : ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про відступлення прав вимоги - відмовити.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Апеляційного суду м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Відповідно до п. 15.5 Перехідних положень ЦПК України (в редакції від 03.10.2017 року) : до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи: апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, а саме, відповідно до ч.1 ст. 296 ЦПК України : апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Дата складення повного судового рішення 15.10.2018 року.

Суддя