Рішення № 77223206, 24.09.2018, Біловодський районний суд Луганської області

Справа № 408/2301/18-ц

2/408/439/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 вересня 2018 року смт. Біловодськ

Біловодський районний суд Луганської області у складі:

головуючого Соболєва Є.О.,

при секретареві Негоді В.Е.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, в якій заявник просить встановити факт, що його вимушене переселення у червні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області,

ВСТАНОВИВ:

Обґрунтовуючи свою заяву ОСОБА_1 вказав, що він народився ІНФОРМАЦІЯ_2 року в смт. Біловодськ Луганської області та проживав за адресою: АДРЕСА_1. У червні 2014 року він був вимушений переміститись з м. Луганська до смт. Біловодськ Луганської області, де він зараз постійно проживає і взятий на облік як ВПО за адресою: АДРЕСА_2, що підтверджується відповідною довідкою ВПО. Дане переміщення відбулось у зв'язку зі збройною агресією Російської Федерації, внаслідок чого проукраїнське населення стало покидати місто Луганськ, де зросла загроза життю після постійних обстрілів з важкої артилерії російських військових. В смт. Біловодськ йому довелось пристосовуватись до нових життєвих умов, фактично усе починати спочатку, оскільки усе майно залишилось на тимчасово окупованій території. Метою звернення з цією заявою до суду заявник зазначив - визначення статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни, що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією.

В судовому засіданні заявник та його представник, а також представники заінтересованих осіб, участі не брали. Від представника заявника ОСОБА_2 надійшла заява про розгляд справи за її відсутності. Заінтересовані особи своїх представників до суду не направили, про час і місце розгляду справи повідомлялась належним чином, причин неявки представників не повідомили, тому суд вважав можливим розглянути справу за відсутності представників заінтересованих осіб за наявними у справі матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, суд вважає заяву такою, що підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією його паспорта.

З 27 листопада 2012 року він був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3

Відповідно до довідки від 04 вересня 2017 року № НОМЕР_1 заявник перебуває на обліку внутрішньо переміщених осіб та має фактичне місце проживання: АДРЕСА_4

Встановлення такого факту є необхідним для визначення статусу заявника як особи, що перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, ратифікованої Україною 03 липня 1954 року. Іншого порядку встановлення такого юридичного факту законодавством України не передбачено.

Згідно зі статтею 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Аналіз наведених положень закону свідчить про те, що підставами внутрішнього переміщення осіб на території України може бути, зокрема, збройний конфлікт, тимчасова окупація, повсюдні прояви насильства та надзвичайні ситуації природного чи техногенного характеру.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» передбачено, що факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону. Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» затверджено порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. За змістом встановленої форми довідки не передбачається внесення до неї відомостей про причину переміщення особи з місця свого постійного проживання.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не передбачено порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту або тимчасової окупації території України, проте не виключається можливість звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

У статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) визначено, що частину другу статті 124 Конституції України необхідно розуміти так, що юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

З урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції України), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян.

Зміни до Конституції України, запроваджені Законом України від 02 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», не призводять до втрати значення наведеного Рішення Конституційного Суду України.

У Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) зазначено, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до частини другої статті 55 Конституції України. Право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя. Відсутність такої можливості обмежує це право. А за змістом частини другої статті 64 Конституції України право на судовий захист не може бути обмежено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.

У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

За змістом статті 1 Конвенції існує презумпція, що юрисдикція здійснюється на всій території Договірної держави. Зобов'язання, взяті на себе Договірною державою за статтею 1, включають два аспекти, а саме: з одного боку - негативне зобов'язання утримуватися від втручання у здійснення гарантованих прав і свобод, а з іншого боку - позитивні зобов'язання вживати належних заходів для забезпечення дотримання таких прав і свобод на своїй території (рішення ЄСПЛ у справі «Ilascu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 313; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 129).

У разі наявності виняткових обставин, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території через військову окупацію збройними силами іншої держави, воєнні дії чи повстання, або внаслідок створення сепаратистського режиму на її території, вона не втрачає своєї юрисдикції за змістом статті 1 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справі «Ilascu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 333; рішення ЄСПЛ у справі «Catan and Others v. the Republic of Moldova and Russia» від 19 жовтня 2012 року №№ 43370/04, 8252/05 and 18454/06, § 109; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 130).

У випадках, коли держава позбавлена можливості здійснювати владу на частині своєї території, її відповідальність за Конвенцією обмежується виконанням позитивних зобов'язань. Такі зобов'язання стосуються як заходів, необхідних для відновлення контролю (як вираження своєї юрисдикції) над відповідною територією, так і заходів із забезпечення поваги до особистих прав заявника (рішення ЄСПЛ у справі Ilascu and Others v. Moldova and Russia» від 08 липня 2004 року № 48787/99, § 335, § 339; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 131). Таким чином, перша частина цих зобов'язань вимагає від держави відстояти або відновити свій суверенітет над територією та утриматися від будь-яких дій з підтримки сепаратистського режиму (див. там само, §§ 340-345). Згідно з другою частиною зобов'язань держава повинна вжити судових, політичних або адміністративних заходів для забезпечення особистих прав заявника (див. там само, §§ 340-345, § 346; рішення ЄСПЛ у справі «Sargasyan v. Azerbaijan» від 16 червня 2015 року № 40167/06, § 132).

Згідно з частиною першою та пунктом п'ятим частини другої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини другої статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, встановлення юридичного факту за рішенням суду безпосередньо породжує певні юридичні наслідки, тобто від встановлення факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих прав громадян.

Частиною третьою статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» передбачено, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права.

Усе наведене свідчить, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо вимушеного переселення заявника з окупованої території Луганської області, відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, встановлення такого факту можливе лише у судовому порядку. Крім того, від встановлення такого факту, як зазначалось вище, залежить виникнення та реалізація особистих та майнових прав саме ОСОБА_1 При цьому відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявника.

Таким чином, суд на підставі аналізу зазначених положень Закону, встановив підстави для висновку про те, що як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати судовий захист прав і свобод людини і громадянина, тобто саме держава бере на себе такий обов'язок відповідно до конституційних норм, право на судовий захист передбачає і конкретні гарантії ефективного поновлення в правах шляхом здійснення правосуддя.

Стосовно обставин, що зумовили вимушене переселення ОСОБА_1 з частини окупованої Російською Федерацією території - м. Луганськ, Україна, то суд виходить з такого. ОСОБА_1 є громадянином України, що був зареєстрований у м. Луганську. До початку окупації м. Луганська в 2014 році, заявник, як повноправний громадянин своєї країни, мав власне майно, налагоджений побут та можливість вести повноцінне життя. Проте наведені обставини призвели до неможливості подальшого проживання в м. Луганську, а тому в червні 2014 року внаслідок воєнних дій Російської Федерації проти України ОСОБА_1 змушений був переїхати до смт. Біловодськ Луганської області, залишивши житло у м. Луганську, змінивши власний побут та спосіб життя.

ОСОБА_1 переселився з території окупованої Луганської області задля уникнення загрози життю, здоров'ю, свободи, насильницькій втраті громадянства, особистих прав на свободу пересування, вираження думки, майнових прав вільного володіння, розпорядження та користування майном, прав на працю та захист у результаті збройної агресії Російської Федерації. Встановити такий юридичний факт заявнику потрібно для визначення його статусу як особи, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, нормами національного законодавства, іншими нормами міжнародного права.

Факт збройної агресії Російської Федерації та певній території України та тимчасової її окупації встановлений законодавством та є загальновідомим, тому заява ОСОБА_1 є обґрунтованою та підлягає задоволенню, оскільки заявник довів, що від встановлення у цьому випадку факту вимушеного переселення залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких він через дії Російської Федерації вимушено бере участь.

Суд вважає, що незважаючи на те, що як одну із заінтересованих осіб у цій справі визначено іноземну державу, правило про застосування щодо неї судового імунітету, передбачене частиною першою статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року, не порушено.

Так, по-перше, зазначена норма визначає імунітет від пред'явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи. Однак, у цьому випадку Російська Федерація бере участь як заінтересована особа у справі окремого провадження, а не виступає із вимогами як сторона чи третя особа у справі позовного провадження.

По-друге, підставою подання громадянами України заяви про встановлення відповідного факту є тимчасова окупація Російською Федерацією частини території України. Як зазначено в абзаці 15 преамбули Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, Автономної Республіки Крим та міста Севастополя грубо порушують принципи та норми міжнародного права. У частині четвертій статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» наведено випадки, коли Україна може застосувати реторсію - правомірні обмежувальні заходи у відповідь на аналогічні заходи іншої держави. Так, якщо в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права. На необхідності врахування цих приписів закону наголошується у пункті 19 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2014 року № 13 «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя».

Необхідною передумовою справедливого судового розгляду, дотримання принципу процесуальної рівноправності є належне повідомлення про судовий процес осіб, які беруть участь у справі.

На адресу представництва Російської Федерації вчасно направлялися листи-повідомлення про розгляд справи, копія ухвали про відкриття провадження з копією заяви та до датками до неї, проте Російська Федерація у судовому засіданні участі не брала, жодних заяв, у тому числі щодо невизнання юрисдикції українських судів на вирішення цієї справи, не заявляла.

За таких обставини судом не виявлено жодної підстави для відмови ОСОБА_1 у задоволенні його заяви, тому слід встановити у судовому порядку факт, що вимушене переселення заявника у червні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 13, 258, 259, 264, 265, 294, 315-317, 319 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Заяву ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, задовольнити.

Встановити факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 (адреса реєстрації та проживання: АДРЕСА_2, іпн. НОМЕР_2) у червні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та у зв'язку з окупацією Російською Федерацією частини території Луганської області.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому статтею 273 Цивільного процесуального кодексу України, яке може бути оскаржене безпосередньо до апеляційного суду Луганської області протягом тридцяти днів з дня складання та підписання повного тексту рішення.

Повний текст рішення складений та підписаний 28 вересня 2018 року.

Головуючий: