Рішення № 77169563, 12.10.2018, Казанківський районний суд Миколаївської області

Справа № 478/1024/18 Провадження № 2/478/386/2018

Р і ш е н н я

І м е н е м У к р а ї н и

12 жовтня 2018 року Казанківський районний суд Миколаївської області

в складі: головуючої судді Сябренко І.П.

з участю: секретаря Поліщук С.П.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідача ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду смт. Казанка в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя,

В с т а н о в и в:

03.07.2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що з 05 вересня 2009 року перебувала у шлюбі з ОСОБА_3, який розірвано рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 31 липня 2017 року. В період шлюбу ними за спільні кошти було придбано автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску. Враховуючи те, що в позасудовому порядку вирішити питання про поділ спільного майна неможливо, просила визнати автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску спільною сумісною власністю подружжя; виділити у її власність автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску компенсувавши відповідачу за відступлення від рівності часток вартість 1/2 частки вказаного вище автомобіля; припинити право спільної сумісної власності подружжя на автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску та стягнути з відповідача на її користь судові витрати.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_2 підтримали заявлені вимоги і просили їх задовольнити. Пояснили, що спірний транспортний засіб був придбаний для потреб сім'ї, правовстановлюючий документ на авто був оформлений на неї, вважають, що автомобіль повинен залишитися у її власності, а відповідач має право на отримання грошової компенсації у розмірі 1/2 частки вартості спірного автомобіля. Крім того, зазначили, що джерелом придбання спірного автомобіля були особисті заощадження сім’ї та їхні спільні доходи, зокрема заробітна плата, розмір якої у них обох був достатній для придбання майна.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник ОСОБА_4 у судовому засіданні позовні вимоги не визнали і пояснили, що дійсно в період шлюбу з позивачем було придбано автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, який було зареєстровано за останньою. Вважають, що спірний автомобіль повинен залишитися в його користуванні, оскільки 2 тис. доларів США на його придбання були йому особисто подаровані батьками, на отримання грошової компенсації у розмірі 1/2 частки вартості спірного автомобіля не згоден. Крім того, зазначили, що автомобіль йому потрібен більше чим позивачу, оскільки на даний час він проживає разом з матір’ю, яка має тяжке захворювання та потребує регулярного відвідування обласної лікарні в м. Миколаєві, а тому автомобіль використовується для поїздок до лікарні.

Вислухавши доводи сторін, допитавши свідків, дослідивши письмові докази, суд приходить такого висновку.

За змістом п.1 ст.6, ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, ст.1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст.ст.1, 3 ЦК України, ст.ст.2, 4-5, 12-13 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом.

При цьому, в порядку цивільного судочинства, виходячи із його загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, перш за все регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.

Частина 1 ст.15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (ч.2 ст.15 ЦК України).

Так, за ст.11 ЦК України, цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки.

Згідно з приписами ст.5 ЦК України та п.4 Прикінцевих та перехідних положень цього Кодексу, норм розділу VІІ Прикінцеві положення СК України, правовий статус майна щодо якого виник спір, визначається нормами матеріального права, яке діяло на час його придбання (утворення).

В силу ст.ст.60-72 СК України та постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року за №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» - основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст.60 СК України).

Об’єктами права спільної сумісної власності подружжя, що підлягає поділу (ст.ст.61, 69 СК України, ч.3 ст.368 ЦК України), відповідно до ч.ч.2, 3 ст.325 ЦК України можуть бути будь - які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім’я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом, зокрема, об’єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, а також ним можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

В той же час, за змістом ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму ст.60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя, мету придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя.

Норма ст.60 СК України вважається застосованою правильно, якщо доведено, що набуття майна відбулося за час шлюбу і за кошти подружжя.

У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Проте, слід мати на увазі, що у разі встановлення того, що майно набуте за час шлюбу, за чинним сімейним законодавством презюмується його належність подружжю. Той з подружжя, хто вважає майно своїм особистим, повинен належними та допустимими доказами це довести.

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об’єктом права його спільної сумісної власності повинно беззастережно дотримуватися подружжям.

Згідно ст.63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог статті 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (частина друга статті 364 ЦК України). При цьому, відповідно до частини третьої статті 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 05 вересня 2009 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 31 липня 2017 року було розірвано (а.с.8-9).

Від шлюбу дітей не мають.

Під час перебування сторін у шлюбі ними було придбано автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, державний номер НОМЕР_1, 2006 року випуску, за ціною 57300 гривень, який був зареєстрований за позивачем (а.с.10).

Згідно звіту про оцінку транспортного засобу №18/06/2018/001 від 18 червня 2018 року ринкова вартість автомобіля марки Chevrolet, моделі Lacetti, державний номер НОМЕР_1 на дату оцінки складає 80388 грн. (а.с.12-18).

Свідок ОСОБА_5, яка являється рідною тіткою відповідача, та свідок ОСОБА_6, який являється чоловіком свідка ОСОБА_5, у судовому засіданні засвідчили, що перебуваючи в гостях у своїх родичів ОСОБА_7 та ОСОБА_8, який помер 17.12.2016 року, були свідками того, як померлий ОСОБА_8 дав відповідачу ОСОБА_3 на придбання автомобіля грошові кошти в сумі 2000 доларів США, зазначений факт також був підтверджений і свідком ОСОБА_7, але покази зазначених вище свідків суд оцінює критично оскільки останні перебувають із відповідачем у родинних та дружніх відносинах.

Кожна сторона, відповідно до приписів ст.81 ЦПК України, повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вважаючи автомобіль об'єктом права особистої власності відповідач в той же час не довів, що джерелом його набуття були виключно його особисті кошти, які були отримані ним в дарунок від батьків, які становлять більше половини вартості автомобіля.

Отже, надавши оцінку наведеним обставинам, суд приходить висновку, що дійсно, вищевказане рухоме майно було об’єктом спільної сумісної власності сторін, оскільки було придбано в період шлюбу (протилежного суду не надано) за спільні кошти подружжя. Разом з тим, вирішуючи питання в частині поділу зазначеного майна між сторонами, суд виходить з наступного.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України (ч.4 ст.71 СК України).

Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України.

Положеннями цієї статті передбачено підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Така умова дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.

Отже, процедура внесення суми для відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.

Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Якщо жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Саме таку правову позицію навів Верховний Суд України в постанові № 62565 цс 16 від 18.01.2017 р. у справі щодо вирішення спору про поділ спільного сумісного майна подружжя, коли сторонами не досягнуто згоди про порядок його поділу.

Згідно квитанції №57 від 11 вересня 2018 року, ОСОБА_1 11 вересня 2018 року на депозитний рахунок Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, внесено вартість 1/2 частини автомобіля марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, в сумі 40194 гривень (а.с.71).

Враховуючи те, що сторони не погодили порядок поділу автомобіля, а частки в цьому об'єкті права спільної сумісної власності подружжя є рівними та не можуть бути визнані незначними, згоди на присудження грошової компенсації, відповідно до приписів ч.4 ст.71 СК України відповідач не давав, суд вважає за доцільне визнати за кожним з подружжя по 1/2 частці у праві власності на автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску без його реального поділу.

При цьому, як позивач так і відповідач не втратили права на поділ автомобіля, який є неподільним майном, таким способом, який передбачає передачу автомобіля у власність виключно одному з подружжя.

У відповідності до ст.141 ЦПК України суд стягує з відповідача ОСОБА_3 на користь позивача витрати, пов’язані зі сплатою судового збору, в розмірі 704 грн. 80 коп.

Керуючись ст.ст.12, 13, 259, 264, 265, 268, 279 ЦПК України, суд

В и р і ш и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, - задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1та ОСОБА_3 право власності на автомобіль марки Chevrolet, моделі Lacetti, номерний знак НОМЕР_1, 2006 року випуску, який є спільною сумісною власністю подружжя, по 1/2 частці за кожним.

В останній частині позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3,ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця ІНФОРМАЦІЯ_3, громадянина України, ідентифікаційний номер НОМЕР_2, проживаючого ІНФОРМАЦІЯ_4, на користь ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженки ІНФОРМАЦІЯ_3, громадянки України, ідентифікаційний номер НОМЕР_3, проживаючої ІНФОРМАЦІЯ_5, судові витрати, пов’язані зі сплатою судового збору, в розмірі 704 грн. 80 коп.

Повернути ОСОБА_140194 (сорок тисяч сто дев’яносто чотири) гривні з депозитного рахунку Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, внесені нею 11 вересня 2018 року, згідно з квитанцією №57.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Уразі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

На рішення може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя