Рішення № 77153791, 02.10.2018, Самарський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 206/4071/18

Провадження № 2/206/1195/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.10.2018 Самарський районний суд м. Дніпропетровська

у складі:

головуючий суддя Маштак К.С.

за участю:

секретаря судового засідання Стахів О.О.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Територіальної громади в особі Дніпровської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю, -

ОСОБА_4 виклад позиції позивача та заперечень відповідача.

22.11.2001 ВАТ «Дніпроенерго» Придніпровського КСБУ було надано ордер № 16 на житлову площу у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_1 (далі - кімната) на ім’я ОСОБА_5, який є рідним братом позивача. У травні 2007 року, після закінчення навчання у Дніпропетровській Державній фінансовій академії позивач переїхала мешкати до вказаної кімнати, де проживає по сьогоднішній день. У тому ж 2007 році ОСОБА_5 разом із своєю родиною виїхав з зазначеної кімнати і з того часу позивач почала мешкати у кімнаті одна, чим фактично заволоділа і продовжує, безперервно володіти кімнатою протягом останніх одинадцяти років. З 2007 року позивач добросовісно та відкрито володіє зазначеним приміщенням, ставиться до нього як до власного житла, робить в ньому поточний та капітальний ремонт, сплачує комунальні платежі, підтримує кімнату в належному стані та використовує її як основне житло. В той же час, згідно відповіді ДБТІ кімната зареєстрована за Територіальною громадою в особі Дніпровської міської ради. При цьому, відповідач жодного разу не звертався до позивача з проханням або вимогою звільнити зазначене приміщення, жодного спору щодо права користування кімнатою між позивачем та відповідачем не виникало, чим відповідач фактично відмовився від зазначеного приміщення. Інших осіб, які претендують на вказану кімнату немає. Враховуючи вищевикладене, а також, керуючись ст. 344 ЦК України, позивач просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на вказану вище кімнату (а.с. 2-6).

Представник позивача позов підтримав просив задовольнити.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позову, вважав, що вказана кімната є комунальною власністю, а відтак може бути лише приватизована.

ІІ. Заяви, клопотання. Інші процесуальні дії у справі.

31.07.2018 у даній справі відкрито провадження.

Під час розгляду справи судом заслухано пояснення та заперечення представників сторін, допитано свідків, досліджено письмові докази, що містяться в матеріалах справи. 02.10.2018 складено вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

22.11.2001 на ім’я ОСОБА_5 було видано ордер № 16 ВАТ «Дніпроенерго» Придніпровський КСБУ, на житлову площу в гуртожитку, а саме: на право зайняття кімнати № 1, по вул. Космонавта Волкова, 12, сім’єю, яка складається із ОСОБА_5 (на якого було видано ордер) та ОСОБА_6 (його дружини) (а.с. 10).

Згідно копії паспорту ОСОБА_5, адреса місця проживання останнього з 26.08.2002 до 27.12.2011 була зареєстрована у гуртожитку по вул. Космонавта Волкова, 12 у м. Дніпропетровську (а.с. 11-13).

Між тим, станом на 11.09.2018 у кімнаті зареєстровані особи відсутні, що підтверджується відповіддю третьої особи № 5/5-131 від 12.09.2018 (а.с. 111).

Водночас, ОСОБА_5 та ОСОБА_3 (ОСОБА_5 – дівоче прізвище) є рідними братом та сестрою, що вбачається із копій відповідних свідоцтв про народження та копії свідоцтва про шлюб (а.с. 14, 15, 17).

Згідно відповіді КП «ДМБТІ» ДОР № 9981 від 12.07.2018 – станом на 31.12.2012 житлове приміщення № 1 по вул. Космонавта Волкова, 12 у м. Дніпрі зареєстровано за Територіальною громадою міста Дніпропетровська, в особі Дніпропетровської міської ради на підставі свідоцтва про право власності від 13.10.2011, видане Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради. Будівля гуртожитку за адресою: м. Дніпро, вул. Космонавта Волкова, буд. 12, літ. А-2 балансовою належністю зареєстрована за Комунальним виробничим житловим ремонтно – експлуатаційним підприємством Самарського району на підставі рішень виконавчого комітету, Дніпропетровської міської ради (а.с. 18).

Згідно акту від 20.07.2018, підписаного мешканцями кімнат № № 4 та 8 – ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, фактично ОСОБА_3 проживає у кімнаті з травня 2007 року (а.с. 40).

Як вбачається із наданих суду квитанцій про сплату вартості наданих комунальних послуг, у період з 2012 року по місяць та рік звернення позивача до суду, перерахунок відповідних коштів здійснювався як від імені позивача так і ОСОБА_5, про що є відповідні відмітки у графах квитанцій (а.с. 46-87).

Також, у судовому засіданні було встановлено із показів свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9, що останні не можуть чітко підтвердити рік з якого позивач почала проживати у спірній кімнаті, і рік з якого ОСОБА_5 разом із своєю сім’єю переїхав проживати в інше місце, тобто обставини викладені у позовній заяві.

ІV. Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.

За нормами ЦК України підставами виникнення (набуття) права власності є різні правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

Відповідно до частини першої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (частина четверта статті 344 ЦК України).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 просила на підставі статті 344 ЦК України, визнати за нею право власності на спірну кімнату, посилаючись на те, що вона заволоділа і продовжує, безперервно відкрито володіти кімнатою протягом останніх одинадцяти років, ставиться до неї як до власного житла, робить в ньому поточний та капітальний ремонт, сплачує комунальні платежі, підтримує кімнату в належному стані та використовує її як основне житло.

Так, у пункті 9 постанови пленуму Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 роз'яснено, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Отже, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати по відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Із змісту ст. 344 ЦК України випливає, що позивач як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випаду при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити із того, що задоволення таких вимог можливе лише за умов добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.

В той же час, суд звертає увагу, що відповідно до ст. 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.

За змістом ст. 65 ЖК УРСР наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1985 № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України», вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Отже, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов’язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (ч. ч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.

Саме такі висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду України від 11.07.2012, справа № 6-60цс12.

Окрім того, як встановлено статтею 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у гуртожитках та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Згідно ч. 3 ст. 41 Закону України «Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності» рішення щодо передачі об’єктів житлового фонду, гуртожитків та інших об’єктів соціальної інфраструктури у комунальну власність приймаються органами, уповноваженими управляти державним майном, самоврядними організаціями за згодою відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст - за згодою районних або обласних рад.

Виходячи з вищевикладеного, а також враховуючи те, що позивач без будь-яких правових підстав (відсутні докази надання письмової згоди всіх членів сім’ї наймача - дружини) вселилась у спірну кімнату, ордер на вселення в яку був виданий на ім’я брата позивача – ОСОБА_5, а також те, що весь час, від дня видання ордеру до звернення позивача з даним позовом, у даного майна були і є титульні власники, в тому числі, відповідач з 2011 року, представник якого заперечував у судовому засіданні проти задоволення даної позовної заяви, оскільки відповідач як власник від права власності на спірне майно не відмовлявся, докази про наявність рішення або іншого документу про відмову відповідачу у витребуванні вказаного нерухомого майна також відсутні, суд вважає, що позивачем не доведено підстав для застосування ст. 344 ЦК України.

Даного висновку, суд виходить також із того, що докази, які позивач надала суду для підтвердження своїх вимог мають суперечливий характер, оскільки частина свідків (ОСОБА_7, ОСОБА_8М.) на стороні позивача підтвердила факт проживання та користування вказаною кімнатою позивачем з 2006 – 2007 років, інший свідок - ОСОБА_9, зазначила про проживання у спірній кімнаті наймача ОСОБА_5 до 2016 року, що дає підстави для спростування законності заволодіння позивачем вказаною кімнатою та продовження володіння нею останні 10 років, як того вимагає ст. 344 ЦК України.

Про спірність володіння та користування вказаною кімнатою позивачем, в тому числі, свідчать і квитанції про сплату комунальних послуг, де до 2017 року у квитанціях, в тому числі, зазначений відправником коштів як позивач так і ОСОБА_5 – наймач кімнати.

Також, судом не може бути розцінений, як належний доказ обставин, викладених у позовній заяві, акт, підписаний мешканцями кімнат № № 4 та 8 (ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9М.) про фактичне проживання позивача у кімнаті з травня 2007 року, оскільки такий доказ не підтверджує факт саме володіння позивачем нерухомим майном, у розумінні ст. 344 ЦК України, та не є доказом фактичного не проживання наймача у кімнаті, який був знятий з реєстрації за адресою спірної кімнати лише у 2011 році.

Крім того, мешканці, які підписали вказаний вище акт, будучи допитаними в судовому засіданні в якості свідків, обставин зазначених у такому акті не підтвердили, та навпаки надали суперечливі відомості щодо часу проживання відповідача та її брата у спірній кімнаті.

Як витікає із змісту статей 4 та 5 ЦПК України цивільний позов - це звернення до суду за захистом порушених прав.

Між тим, як встановлено судом підстави для застосування у спірних правовідносинах ст. 344 ЦК України відсутні, доказів порушення прав позивача під час судового розгляду не виявлено, при цьому, задоволення відповідної позовної заяви, буде порушити право основного наймача кімнати – ОСОБА_5, на ім’я якого було виписано ордер, однак, який не був залучений позивачем в якості співвідповідача, як особи, яка в першу чергу має право на приватизацію вказаної кімнати, тощо.

Отже, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так, згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно положень ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За змістом ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищевикладені норми чинного законодавства, дослідивши матеріали справи, вислухавши позивачів та відповідача, допитавши свідків, оцінивши наявні в ній докази, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню повністю.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі викладеного та керуючись ст. 344 ЦК України, ст.ст. 1-4, 10, 12, 13, 76-89, 95, 141, 258, 259, 264, 265, п. 15, п.п. 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України,

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_3 (місце проживання: 49112, АДРЕСА_2, РНОКПП НОМЕР_1) до Територіальної громади в особі Дніпровської міської ради (місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, пр. Дмитра Яворницького, буд. 75, ідентифікаційний код юридичної особи 26510514) про визнання права власності за набувальною давністю відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції, що відповідає приписам пункту 15, підпункту 15.5 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 12.10.2018.

Головуючий суддя: К.С. Маштак