Рішення № 77152382, 16.10.2018, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/13456/17

провадження 2/201/633/2018

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2018 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” про поновлення на роботі, скасування наказу про дисциплінарне стягнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та грошових коштів, моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 19 вересня 2017 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідача ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” про поновлення на роботі, скасування наказу про дисциплінарне стягнення, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та грошових коштів, моральної шкоди, позовні вимоги не змінювалися, але доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником в ході судового засідання посилалися на те, що позивач тривалий час працював на посаді водія 1 класу ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” в Новомосковському відділенні; наказом № 431 від 31 серпня 2017 року його було звільнено з роботи начебто за те, що до нього вже неодноразово застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення і не виконання ним належним чином своїх трудових обов’язків. Але про вказані заходи і догани він дізнався лише при звільненні, ніяких пояснень в нього не брали і засідань по ньому не було, саме звільнення було незаконним, оскільки в день звільнення він хворів і перебував на лікарняному, про що відповідачу було відомо. Вказані незаконні дії свідчить про упередженість відповідача, незаконність його дій. Звернувся до відповідача з питанням добровільного і самостійного скасування вказаного наказу про його звільнення та поновлення на роботі, але той відповів відмовою. Йому завдана моральна шкода. Вважаючи незаконним не тільки саму видачу наказу та звільнення з роботи, а і той порядок, який при цьому відповідачем був застосований, просив скасувати цей незаконний наказ про його звільнення, поновити на роботі, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу, грошові кошти за час тимчасової непрацездатності і моральну шкоду, задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Представники відповідача ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” в судовому засіданні позовні вимоги не визнали, пояснивши, що дійсно позивач працював в них на підприємстві водієм. Наказом від № 431 від 31 серпня 2017 року його було звільнено з роботи за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України – систематичне не виконання без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором, або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення. Звільнення було з 01 вересня 2017 року. Наказ законний і правильний, з цим наказом позивач ознайомлений. Наказ видано було з дотриманням всіх вимог закону згідно з чинним законодавством, вірно, ніякої шкоди не завдавали, порушень з їх боку допущено не було, їх дії були правомірними, всю належну позивачу інформацію надавали своєчасно і у відповідності до закону. Все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували і будь-якої шкоди не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Вислухавши пояснення позивача, представника позивача і представників відповідача, з’ясувавши думку сторін, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву обгрунтованою і підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов’язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 з 13 червня 2006 року тривалий час працював на посаді водія 1 класу ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” в Новомосковському відділенні; наказом № 431 від 31 серпня 2017 року його було звільнено з роботи за те, що до нього вже неодноразово застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення і не виконання ним належним чином своїх трудових обов’язків: 1) 21 липня 2015 року наказом № НО/К-00349 позивачу була оголошена догана за невиконання розпоряджень керівництва та безвідповідальне відношення до своїх службових обов’язків, догана не оскаржена, строк її дії пройшов, 2) наказом від 01 лютого 2017 року позивачу була оголошена догана за відсутність на роботі без поважних причин 30 січня 2017 року, догана не оскаржена і діє, 3) наказом № 431 від 31 серпня 2017 року застосовано дисциплінарне стягнення в вигляді звільнення. Але про вказані заходи і догани, як стверджує позивач, він дізнався лише при звільненні, ніяких пояснень в нього не брали і засідань по ньому не було, саме звільнення було незаконним, оскільки в день звільнення він хворів і перебував на лікарняному, про що відповідачу було відомо. Вказані, на думку позивача, незаконні дії свідчить про упередженість відповідача, незаконність його дій стосовно нього. Звернувся до відповідача з питанням добровільного і самостійного скасування вказаного наказу про його звільнення та поновлення на роботі, але той відповів відмовою. Позивач вважає, що вказаним йому завдана значна моральна шкода. Виник спір, який в добровільному порядку не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 з 13 червня 2006 року тривалий час працював на посаді водія 1 класу ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” в Новомосковському відділенні; наказом № 431 від 31 серпня 2017 року його було звільнено з роботи за те, що до нього вже неодноразово застосовувалися заходи дисциплінарного стягнення і не виконання ним належним чином своїх трудових обов’язків: 1) 21 липня 2015 року наказом № НО/К-00349 позивачу була оголошена догана за невиконання розпоряджень керівництва та безвідповідальне відношення до своїх службових обов’язків, догана не оскаржена, строк її дії пройшов, 2) наказом від 01 лютого 2017 року позивачу була оголошена догана за відсутність на роботі без поважних причин 30 січня 2017 року, догана не оскаржена і діє, 3) наказом № 431 від 31 серпня 2017 року застосовано дисциплінарне стягнення в вигляді звільнення. Але про вказані заходи і догани, як стверджує позивач, він дізнався лише при звільненні, ніяких пояснень в нього не брали і засідань по ньому не було, саме звільнення було незаконним, оскільки в день звільнення він хворів і перебував на лікарняному, про що відповідачу було відомо. Вказані, на думку позивача, незаконні дії свідчить про упередженість відповідача, незаконність його дій стосовно нього. Звернувся до відповідача з питанням добровільного і самостійного скасування вказаного наказу про його звільнення та поновлення на роботі, але той відповів відмовою.

Судова практика судів вищих інстанцій виходить з того, що працівник має знати підстави та мотиви свого звільнення, а роботодавець може розірвати укладений на невизначений строк трудовий договір та звільнити працівника з власної ініціативи включно з підстав визначених законом, і з дотриманням визначеного в законі порядку. Як зазначено судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 7 жовтня 2015 року в цій справі, видача наказів, а також визначення підстав, мотивів, обґрунтувань та виду дисциплінарного стягнення відноситься до виключної компетенції власника або уповноваженого ним органу, та відповідно у справі про поновлення на роботі має перевірятись законність обґрунтування відповідного наказу про звільнення особи з роботи.

Зазначені вимоги закону при звільненні позивача відповідачем не додержані, передбачених законом підстав, необхідних мотивів та обґрунтування його звільнення оскаржений наказ від 31 серпня 2017 року № 431 не містить. Вказане є самодостатньою складовою для скасування оскарженого наказу.

В судовому засіданні з’ясовано, що саме 31 серпня 2017 року відповідачем ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” винесено наказ № 431 про звільнення ОСОБА_1 з роботи за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України – систематичне не виконання без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором, або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Як пояснили сторони в судовому засіданні і про що свідчать обставини справи (отримання позивачем трудової книжки, розрахунку при звільненні позивачем та інш.) саме звільнення відбулося на підставі вказаного наказу саме 01 вересня 2017 року і саме ця дата є останнім днем роботи позивача у відповідача.

Проте, як встановлено судом, позивач з 01 вересня 2017 року хворів, мав листок непрацездатності, повідомив про це на підприємстві, а згодом і надав цей листок відповідачу (після його звільнення).

Згідно ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані його власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України – систематичне не виконання без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором, або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Не дивлячись на це, позивача було звільнено з роботи саме з 01 вересня 2017 року, як про це стверджують сторони.

Але судом встановлено, що у вказаному спірному наказі № 431 від 31 серпня 2017 року в п. 1 вказано, що до позивача застосовується дисциплінарне стягнення в вигляді звільнення з роботи за систематичне невиконання своїх трудових обов’язків за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, а в п. 2 цього наказу визначено як обов’язок інженеру з підготовки кадрів підготувати наказ про звільнення ОСОБА_1 01 вересня 2017 року; та 01 вересня 2017 року наказу про звільнення позивача з роботи не винесено, просто проведено розрахунок і видана трудова книжка. Отже наказ № 431 від 31 серпня 2017 року в частині видачі наказу про звільнення позивача не виконано і такого наказу не існує, а звільнення фактично відбулося за наказом від 31 серпня 2017 року, але в цьому наказі не вказано з якого часу, дати звільнено позивача і невідомо чому розрахунок проведено саме 01 вересня 2017 року, оскільки 01 вересня 2017 року позивача прийшов на роботу, був допущений до роботи (своєчасно зранку проведено його огляд медичним працівником), йому стало зле і він звернувся до лікаря і врешті отримав листок непрацездатності за цей і наступні дні.

Вищезазначене (незаконне звільнення та таке його оформлення) є грубим порушенням закону і права працівника: він має право відразу знати, коли саме та за що він звільнений і конкретна провина.

Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Судом встановлено, що з 01 по 05 вересня 2017 року ОСОБА_1 хворів, звернувся до лікарів, про що йому було 04 вересня 2017 року видано лист непрацездатності, який він і пред’явив на роботі після одужання і в суд. Вказану обставину не заперечували в судовому засіданні представники відповідача, а також те, що останні не повірили позивачу і намагалися перевірити правильність видачі вказаного листа непрацездатності.

Отже, на думку суду, незаконним є не тільки сама така видача наказу та звільнення з роботи, а і той порядок, який при цьому відповідачем був застосований. З наказами про дисциплінарні стягнення позивач належним чином ознайомлений не був, вони йому не вручені і він не мав змоги їх оскаржити в передбаченому законом порядку. Таким чином, наказ про застосування дисциплінарного стягнення в вигляді звільнення підлягає скасування, а позивач – поновленню на роботі.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Здійснення розрахунків середнього заробітку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, пунктом 2 якого визначено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана дана виплата. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо. Відповідно до п. 5 розділу IV цього Порядку нарахування виплату всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи із розміру середньоденної (годинної) заробітної плати. Пунктом 8 розділу IV Порядку передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні 2 місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 розділу IV Порядку).

За таких обставин, позивача і просив суд стягнути суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2017 року згідно довідки про середній заробіток, але в судовому засіданні позивач уточнив свої вимоги і просив стягнути вказану зарплату з моменту звільнення до його уточнення позовних вимог, а розрахунок заборгованості взяти з наданих відповідачем документів, в тому числі і про виплату зарплати перед звільненням.

У відповідності до ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Загальна середньоденна сума заробітку за останній календарний місяць роботи згідно довідки № 165 від 04 травня 2018 року з вирахуванням відповідних обов’язкових платежів складає 199 грн. 21 коп.. Загальна кількість вимушеного прогулу позивача від дня звільнення до 03 липня 2018 року становить 208 робочих дні, отже загальна сума втраченого заробітку за час вимушеного прогулу складає 41 435 грн. 68 коп. (199.21х208=41435.68).

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів … що випливають із трудових правовідносин.

У відповідності до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно зі ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Згідно ст. 43 Конституції України кожен громадянин має право на працю що включає можливість заробляти собі на життя працею яку він вільно обирає, або на яку він погоджується. Проте відповідач позбавив позивача гарантованого Конституцією України права на працю та можливість заробляти собі та своїй родині на життя.

Відповідно до ст. 1 КЗпП України законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

Відповідач є комунальним закладом, створеним за рахунок спільного майна територіальних громад, начальник якого підпорядковується Дніпровській міській раді як державному органу (орган місцевого самоврядування).

Європейський Суд з прав людини неодноразово вказував, що відповідно до усталеної практики Конвенційних органів, органи місцевого самоврядування є державними організаціями, у тому значенні, що вони керуються публічним правом та здійснюють публічні функції, покладені на них Конституцією та законами. Згідно з нормами міжнародного права термін «державні організації» не обмежується лише вентральними органами виконавчої влади. У тих випадках, коли державна влада є децентралізованою, він поширюється на будь-який національний орган, який здійснює публічні функції (див., наприклад, рішення від 8 грудня 2005 року у справі «Мікрюков проти Росії» (Mikryukov v. Russia), заява № 7363/04, п. 21, з подальшими посиланнями). З цього випливає, що відповідальність за дії та/або бездіяльність органів місцевого самоврядування несе держава-відповідач (див. рішення від 28 травня 2009 року у справі «Овчаров і Хомич проти України», заяви № 32910/06 та 50081/06, п. 29). Європейський суд також неодноразово приходив до висновків, що державна установа (не наділена владними повноваженнями) здійснює «державне управління» відповідно до законодавства України та контролюється державною владою, і, таким чином, вона може розцінюватись як «державна організація» в сенсі практики Суду (див. зяті монастирі проти Греції, рішення від 9 грудня 1994, серія А N 301 - А, § 49; ОСОБА_2 та інші проти ОСОБА_2 (ріш.) №53984/00, CEDH 2003-Х () (витяг), § 26; RENFE проти Іспанії, № 35216/97, рішення Комісії від 8 вересня 1997 рішення Михайленки та інші проти України, № 35091/02, 35196/02, 35201/02, 35204/02, 35945/02, 35949/02, 35953/02, З6800/02, 38296/02 и 42814/02, п. 45, рішення від 30 листопад 2004 року; цит.: рішення від 22 лютого 2005 року «Новоселецький проти України», № 47148/99, п. 82).

За таких умов відповідач є зобов’язаний додержуватися позитивних обов’язків, які покладаються на державу, як учасника Конвенції, у тому числі що стосується виконання ст. вказаної Конвенції.

Як вказав Європейський суд у рішенні від 9 січня 2013 року «ОСОБА_3 ти України», № 21722/11, п. п. 165, 166, приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру» (див. рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (C. v. Belgium), п. 25, Reports 1996-ІІІ). Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Нємець проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251-В). Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. рішення у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви №№ 55480/00 та 59330/00, п. 47, ECHR 2004-VIII, та «Бігаєва проти Греції» (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, пп. 22-25, від 28 травня 2009 року). Стаття 8 Конвенції охоплює питання захисту честі та репутації як частину захисту права на повагу до приватного життя (див. рішення у справах «Пфайфер проти Австрії» (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, п. 35, від 15 листопада 2007 року, та «А. проти Норвегії» (A. v. Norway), заява №28070/06, пп. 63 та 64, від 9 квітня 2009 року); впливає на широке коло стосунків заявника з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру, під впливом опиняється і професійна репутація заявника.

Вимогою в вересні 2017 року позивач звернувся до відповідача й наполягав на добровільному скасуванні наказу від 31 серпня 2017 року № 431 як об’єктивно незаконного, в чому йому було відмовлено, з часу звільнення на іншу роботу позивач тривалий час не працевлаштовувався, будь-яких доходів тривалий час взагалі не має. Необгрунтоване звільнення, тривале не поновлення його на роботі та фактичне залишення без засобів до існування завдає йому моральної шкоди, його гідність та честь як людини та працівника свідомо принижуються.

За таких умов згідно Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дії відповідача можливо оцінювати як дискримінаційні щодо позивача, він зазнає утиск, обмеження у реалізації та користуванні своїми правами як працівника, відносно якого роботодавцем вчиняються умисні дії з наміром його звільнення, штучно створюється напружена, ворожа, образлива та зневажлива атмосфера. З огляду на дійсні обставини справи, заявлені підставу та предмет позову, об’єктивно та суб’єктивно незаконними діями у сфері професійної діяльності відповідач порушив права позивача і на повагу до приватного життя.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

У відповідності до ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно зі ст. 238 КЗпП України при розгляді трудових спорів у питаннях про грошові вимоги, крім вимог про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи (стаття 235), орган, який розглядає спір, має право винести рішення про виплату працівникові належних сум без обмеження будь-яким строком.

Частина 1 статті 2371 КЗпП України передбачає, що відшкодування власником або уповноваженим їм органом моральної шкоди працівникові проводиться у випадку, якщо порушення його законних прав привело до моральних страждань, втраті нормальних життєвих зв'язків і жадають від його додаткових зусиль для організації свого життя.

Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем було надано належні докази наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачем моральних страждань.

Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного зв’язку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).

Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати у справі покладаються на сторону, проти якої постановлене рішення. Враховуючи результат вирішення даної справи судові витрати повинні бути покладені на відповідача.

Згідно приписів п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» - «Від сплати судового збору звільняються позивачі - за подання позовів … що випливають із трудових правовідносин». Враховуючи, що даний спір стосується трудових відносин, позивач звільняється від сплати судового збору.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об’єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-які домовленості і зобов’язання стосовно відповідача по незаконним (з точки зору відповідача) діям відносно нього, предмета спору, а відповідач цього не довів, твердження відповідача про наявність будь-яких інших зобов’язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Тобто, відповідач або інші особи повинні довести, що їх дiями не було порушено їх права або права позивача. Однак, жодних доказiв зазначеними особами до суду не надано.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідача стосовно не погодження з певними положеннями позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується. Суд вважає правомірними позовні вимоги про порядок, який відповідачем був застосований при видачі вказаного незаконного наказу та інш., оскільки вони знайшли своє підтвердження в судовому засіданні: порушення законодавства з боку відповідача неправомірність дій по відношенню до позивача судом встановлено.

При таких обставинах суд вважає можливим позовні вимоги задовольнити частково і визнати незаконним та скасувати наказ № 431-но/к ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” від 31 серпня 2017 року та поновити ОСОБА_1 на роботі водієм 1 класу в ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз”, стягнути з ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 41 435 грн. 68 коп. та моральну шкоду в сумі 3 000 грн., зобов’язати ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” виплатити ОСОБА_1 допомогу по тимчасовій непрацездатності з 01 серпня 2017 року по 06 серпня 2017 року та з 01 вересня по 05 вересня 2017 року, стягнути ПАТ по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” на користь держави судовий збір в сумі 2 114 грн. 40 коп., допустити негайне виконання рішення про поновлення на роботі та стягнення зарплати в межах місячного платежу, в задоволенні решти позовних вимог про стягнення моральної шкоди відмовити.

Таким чином суд вважає, що обставини позовних вимог знайшли своє об’єктивного підтвердження в ході судового засідання, позовні вимоги про визнання наказу незаконним та скасування його, стягнення середнього заробітку, коштів та моральної шкоди в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону і підлягають задоволенню частково.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 1, 21, 23, 147, 149, 221, 232, 233, 235, 237-1, 238 КЗпП України, ст. 8, 13 Конвенції з захисту прав людини та основоположних свобод, ст. 27 Закону України «Про оплату праці», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити частково.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 431-но/к Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” від 31 серпня 2017 року та поновити ОСОБА_1 на роботі водієм 1 класу в Публічному акціонерному товаристві по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз”.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 41 435 грн. 68 коп. та моральну шкоду в сумі 3 000 грн..

Зобов’язати Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” виплатити ОСОБА_1 допомогу по тимчасовій непрацездатності з 01 серпня 2017 року по 06 серпня 2017 року та з 01 вересня по 05 вересня 2017 року.

Стягнути Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації “Дніпропетровськгаз” на користь держави судовий збір в сумі 2 114 грн. 40 коп.

Допустити негайне виконання рішення про поновлення на роботі та стягнення зарплати в межах місячного платежу.

В задоволенні решти позовних вимог про стягнення моральної шкоди відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення складено 16 жовтня 2018 року.

Суддя -