Рішення № 77150715, 16.10.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/2922/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 жовтня 2018 року о 14 год. 54 хв. м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді: Юхтенко Л.Р.,

за участю секретаря судового засідання Закуріної А.М.,

за участю

від позивача: не з’явився

від відповідача: ОСОБА_1 – за довіреністю

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 ОСОБА_3 Алхамід (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська,44) про визнання неправомірним та скасування наказу №108 від 08 червня 2018 року та зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, -

ВСТАНОВИВ:

До суду 18 червня 2018 року надійшла позовна заява ОСОБА_2 ОСОБА_3 Алхамід (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська,44) про визнання неправомірним та скасування наказу №108 від 08 червня 2018 року та зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №108 від 08 червня 2018 року, яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання по визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, оскільки ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об’єктивного рішення щодо статусу біженця або особи, яка потребує додатково або тимчасового захисту з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Так, позивач зазначив, що є громадянином ОСОБА_4 та має реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності – до ОСОБА_2.

Ухвалою суду від 22 червня 2018 року прийнято до розгляду позовну заяву, відкрито загальне позовне провадження.

У встановлений судом строк, відповідач надав відзив на позовну заяву (вхід. №19798/18 від 10.07.2018р.) та матеріали особової справи позивача.

Відповідно до відзиву на позовну заяву, відповідач проти задоволення позову заперечував та просив відмовити в задоволенні позову повністю, зазначивши, що при розгляді заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених у заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку суду про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

Окрім того, відповідач зазначив, що висловлені причини неможливості повернення позивача до країни громадянської належності не є належним чином обґрунтованими та не викликають на довіру. Разом з тим, позивач надає суперечливу інформацію, що істотно зменшує рівень довіри до клопотання шукача захисту та вказує на його необґрунтованість. Також під час проведення анкетування, позивач надає суперечливі факти, позивач не надав жодних документальних підтверджень загрози життю, здоров’ю або свободі у разі добровільного повернення до країни громадянської належності

Таким чином, відповідач вважає, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_2 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами. Заявник не зазначив жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до вимог п.1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань з ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ухвалою, занесеною до протоколу судового засідання 16 серпня 2018 року закрито підготовче засідання по справі та призначено справу до розгляду по суті на 18 вересня 2018 року.

Судове засідання призначене на 18 вересня 2018 року у зв’язку з перебуванням судді Юхтенко Л.Р. у відрядженні перенесено на 20 вересня 2018 року

За клопотанням представника позивача, судове засідання призначене на 20 вересня 2018 року відкладено на 21 вересня 2018 року.

Судове засідання, призначене на 21 вересня 2018 року, у зв’язку з неявкою позивача відкладено на 05 жовтня 2018 року.

До суду 02 жовтня 2018 року (вхід. №ЕП/5489/18) від позивача надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності позивача.

На відкритому судовому засіданні представник відповідача позовні вимоги не визнав у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у відзиві на позовну заяву та просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Вивчивши матеріали справи, а також обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, заслухавши пояснення представника відповідача, судом у справі встановлені такі факти та обставини.

ОСОБА_2 ОСОБА_3 Алхамід, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином ОСОБА_4, уродженець країни Кувейт, м. Ель-Кувейт йорданець, за етнічною належністю – араб, атеїст

Матеріалами справи підтверджено, що позивач виїхав на територію України 23.03.2016 року авіарейсом Амман (ОСОБА_2) – Одеса (Україна) на підставі паспортного документу серії М 621999 та одноразової візи типу У серії 03217261, в’їзд в Україну здійснив з метою подальшого постійного проживання на території нашої держави.

21.05.2018 року заявник звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебуваючи в категорії нелегального мігранта з 07.05.2018 року та не маючи бажання щодо добровільного повернення до країни громадянської належності. (а.с.39-43).

08 червня 2018 року Управлінням складений Висновок щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем та особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до якого зазначено, що за результатами розгляду заяви громадянина ОСОБА_4 на установчі дані ОСОБА_2 ОСОБА_3 Алхамід ІНФОРМАЦІЯ_3 є очевидно необґрунтованою, за відсутністю умов, зазначених пунктами 1,13 частини першої статті 1 Закону України „Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийнято рішення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.82-88).

Відповідно до наказу Управління №108 від 08.06.2018 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» громадянину ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_3 Алхамід відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно п.п.4,6 ст. 8 закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.91).

13.06.2018 року позивач отримав повідомлення від 08 червня 2018 року вих. 5/1-534 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту (а.с.92-94).

Судом досліджена міграційна справа позивача № 2018OD0065 (а.с. 25-111) та встановлено, що відповідно до анкети, позивач зазначив, що приблизно в 20-числах грудня 2015 року відбулось ДТП за його участю, де заявник був за кермом автомобіля, коли пішохід перейходив дорогу на червоне світло, в результаті ДТП пішохід на ім’я ОСОБА_5 Сакер загинув у віці приблизно 22-23 років, заявника було затримано правоохоронними органами на час проведення розслідування (3-4 доби) та рішенням суду повністю виправдано. Позивач також показав, що після його виправдання, сім’я загиблого позивача почала йому погрожувати та двічі здійснила замах на його життя, не прийнявши рішення суду, тому, турбуючись за власне життя, шукач захисту покинув території ОСОБА_2.

Також, під час проведення протоколу співбесіди заявник розповів, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця відповідно до п.1 ст. 1 Закону України « Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Заявник стверджує, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, по відношенню до заявника не застосовувалось фізичне насильство або утиски в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Позивач зазначає, що інформація по країні походження підтверджує обґрунтованість зазначених побоювань та є підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

Дослідивши матеріали справи, міграційну справу позивача, оцінивши доводи позивача та заперечення відповідача, застосувавши норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог повністю, з огляду на таке.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закону України), біженцем визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Відповідно до ч. 6 ст.8 Закону України, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, у відповідача наявний обов’язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання. (п. 32 постанови Верховного Суду від 26.06.2018 року, справа № 808/2817/16).

Матеріалами справи підтверджено, що позивач не видає себе за іншу особу, звернувся із заявою про захист в Україні вперше, що підтверджено відповідями інших територіальних огранів міграційної служби.

Тому, правомірність оскаржуваного рішення має бути перевірена на відповідність ознак чи має подана позивачем заява ознаки заяви, яка є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:

а) расової належності;

б) релігії;

в) національності (громадянства);

г) належності до певної соціальної групи;

д) політичних поглядів.

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.

Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.

Це підтверджено правовою позицією Верховного Суду, викладеною в п. 23 постанови від 04 жовтня 2018 року, справа №826/1407/16.

Перевіряючи законність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на відповідність цих критеріїв, суд дійшов висновку, що відповідач не допустив порушення зазначених норм права та оскаржуване рішення є законними та обґрунтованим.

Так, позивач перебуває за межами своєї країни.

Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.

Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.

Відповідно до роз’яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.

Так, згідно інформації, розміщеної у мережі Інтернет, ОСОБА_4 (араб. ЗбГСПдэ, Аль-Урдун), офіційна назва - Йорданське Хашимімтське Королівство - країна на південному-заході Азії, межує на півночі із Сирією, північному сході - з Іраком, на сході і південному-сході - з Саудівською Аравією, на заході - з Ізраїлем. На півдні ОСОБА_2 омиває Акабська затока. Площа - 89206 км.

ОСОБА_4 поділяється на 12 мухафаз (провінцій). Усі, крім Ель-Балка, мають однойменні адміністративні центри. На чолі мухафаз знаходяться губернатори, призначувані королем ОСОБА_2 і котрі перебувають у підпорядкуванні міністерства внутрішніх справ. Провінції розділені на 52 району.

Незважаючи на те, що ОСОБА_2 межує з Сирією, Іраком, Ізраїлем– країна тиха і дуже мирна. Тут безпечно гуляти вуличками в любий час дня і ночі. Тим не менше, жінкам не рекомендується одним виходити ввечері у відкритому одязі.

Таким чином, з офіційних джерел про країну походження позивача вбачається, що регіон, з якого походить позивач, на теперішній час характеризується спокійною сприятливою ситуацією.

Оцінюючи побоювання позивача з суб’єктивної сторони, слід зазначити, що такі побоювання мають бути за переслідуваннями тільки за ознаками а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.

У свою чергу, щодо переслідування родини померлого, суд звертає увагу, що позивач може скористатись захистом своєї країни.

Також, виходячи із поняття особи, яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні таки ознаки.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що на теперішній час в країні громадянського походження Позивача – ОСОБА_2, спокійна ситуація без будь-яких збройних конфліктів, тобто відсутні обставини, які б свідчили про порушення прав людини або вказували на загрозу життю позивача, а також не обґрунтування та не надання позивачем будь-яких доказів того, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до регіону постійного проживання, а також те, що позивач приїхав на територію України з метою залишитись на постійне проживання, суд вважає, що при розгляді заяви позивача про оформлення документів щодо надання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу, а тому наказ №108 від 08 червня 2018 року є законним та обґрунтованим та позовні вимоги про визнання його протиправним та скасування не належать задоволенню.

З огляду на те, що суд дійшов висновку щодо законності та обґрунтованості прийнятого наказу, відсутні правові підстави й для задоволення позовної вимоги про зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Згідно з ч.1 ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ч.1,3 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Враховуючи вищевикладене та оцінюючи встановлені у судовому засіданні факти, суд вважає, що відповідач, відмовляючи в оформленні документів щодо надання позивачу у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а тому позовні вимоги ОСОБА_2 ОСОБА_3 Алхамід не належать задоволенню повністю.

З огляду на те, що позивач звільнений від оплати судового збору та відсутні втрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України.

Керуючись ст.ст. 6, 12, 72, 77,90, 139, 246, 255,295,297 КАС України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволені позовної заяви ОСОБА_2 ОСОБА_3 Алхамід (місце проживання: ІНФОРМАЦІЯ_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ 37811384, місцезнаходження: 65014, м. Одеса, вул. Преображенська,44) про визнання неправомірним та скасування наказу №108 від 08 червня 2018 року та зобов’язання прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст.ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням п.15.5 п. 15 ч. 1 Перехідних положень КАС України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний « 16» жовтня 2018 року.

Суддя Л.Р. Юхтенко

.