Рішення № 77119348, 16.10.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/3437/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2018 року м.Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: Головуючого - судді Єфіменка К.С., розглянувши у приміщенні суду в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Мохамада (АДРЕСА_1, 65049) до Державної міграційної служби України (вул.Володимирська,9, м.Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №77-18 від 06.03.2018 року, яким відмовлено у визнанні ОСОБА_1 Мохамад біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 Мохамад біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-

ВСТАНОВИВ:

З позовом до суду звернулась ОСОБА_1 Мохамад (АДРЕСА_1, 65049) до Державної міграційної служби України (вул.Володимирська,9, м.Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №77-18 від 06.03.2018 року, яким відмовлено у визнанні ОСОБА_1 Мохамад біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов’язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 Мохамад біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В судовому засіданні 04.10.2018 року представник позивача подав клопотання про розгляд справи за його відсутності та просив суд розглянути справу в порядку письмового провадження. Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог, але не заявив будь-яких клопотань про витребування додаткових письмових доказів, допиту свідків або експертів по цій справі, а тому суд, на підставі положень ч.9 ст.205 КАС України, ухвалив рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження 16.10.2018 року за наявними в справі письмовими доказами та запереченнями.

Дослідивши наявні в справі письмові докази суд доходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог з наступних підстав:

Відповідач на підставі ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є центральним органом державної виконавчої влади та згідно ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.1 ч.2 ст.17, ст.104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.

Позивач ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянинкою Сирії, уродженкою ІНФОРМАЦІЯ_2. В ході співбесіди на прохання пояснити чому в 2015 році, коли позивачка вже мала паспортний документ, вона не виїхала за межі Сирії, шукач захисту зазначила, що на той період ще не було загострення військової ситуації в районі її постійного проживання, однак, під час додаткового протоколу співбесіди від 21.08.2017 позивач повідомила, що з 2013 року вже розпочалися військові дії на території району, в якому вона проживала в 2015 році на території Сирії ситуація була значно краща, ніж наразі стосовно військового конфлікту, суттєве загострення ситуації на території Сирійської Арабської Республіки саме в 2015 році являється загальновідомим фактом.

Слід зазначити, що особа виїхала з країни громадянської належності в кінці 2016 року та перетнула державний кордон України не легально з боку РФ та потрапила до м.Харків, а звідки до м.Одеси, де перебував її чоловік з 2001 року.

Вже під час перебування у м.Одесі позивачем була подана заява до органу міграційної служби 13.07.2017 року №105 (а.с.58-61), в якій позивач зазначив, що він побоюється повертатись на Батьківщину через проведення бойових дій на території країни та особливо жорстоких боїв в її рідному місті Алеппо, в зв’язку із чтим, є реальна загрозі її життю та здоров’ю.

06.03.2018 року рішенням Державної міграційної служби України №77-18 ОСОБА_2 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз.4 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону, відсутні. У висновку, зокрема, зазначено, що військові дії у країні громадянської належності не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також міграційний орган зазначив, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або тверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Суд вважає вказане рішення таким, що не відповідає законові з наступних підстав.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 ОСОБА_3 з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

При цьому “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, ОСОБА_4 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Як встановлено в ході розгляду справи, Алі ОСОБА_5 звернувся до органів міграційної служби, мотивуючи свою заяву неможливістю повернення на батьківщину через громадянську війну в Сирії. При цьому, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що він є військовозобов'язаним, проте воювати проти свого народу позивач не бажає.

Відповідно до ОСОБА_3 УВКБ ООН із процедур та критеріїв визначення статусу біженців згідно Конвенції 1951 року и протоколу 1967 року (п. 171): “ якщо тип військової акції, в якій особа не бажає брати участь, засуджується міжнародним співтовариством як така що суперечить елементарним правилам людської поведінки, покарання, передбачене за дезертирство або ухилення від призову, може з урахуванням всіх інших вимог визначення бути розцінено як переслідування”.

Крім того, як вбачається з інформації по країні походження про ставлення до дезертирів у Сирії на даний момент: Оперативне ОСОБА_3 0ffїсе Великобританії по Сирії від 15.01.2013 року (http://www.unhcr.org/refworld/docid/50f55с8d2.html): “...сирійський уряд є жорстоко репресивним до інакомислення і свободи совісті які не є офіційно визнані в країні. Рівень смертей з вини влади з березня 2011 року неухильно зростає. Велика кількість солдатів було вбито за спробу втечі або за відмову відкривати вогонь по мирних жителях. У ході нинішнього конфлікту сирійська влада, ймовірно, потребує все більше призовників, щоб підтримати президента ОСОБА_1. З урахуванням ситуації в Сирії, коли заявник є дезертиром з Сирійської армії, або може підлягати призову на військову службу після повернення, буде доречно надавати таким особам притулок, тому що сирійська влада буде розглядати їх як противників режиму”.

Таким чином, позивач, який підлягає призову на військову службу як військовозобов'язаний, але не бажає брати участь у військовому конфлікті, у разі повернення на батьківщину буде розглядатися сирійською владою як противник режиму, тобто зазнаватиме переслідувань.

Згідно інформації компетентних інформаційних джерел: "Великобританія: Home Office, “Інформація по країні і ОСОБА_3 - Сирія: Безпека й гуманітарна сітуація”, грудень 2014", рівень насильства в основних містах і районах бойових дій в Сирії перебуває на такому рівні, що існують серйозні підстави вважати, що особа, тільки своєю присутністю там протягом будь-якого відрізка часу, стикається з реальним ризиком шкоди, що загрожує їх життю, або особистої недоторканності. Внутрішнє переміщення в межах Сирії, з метою уникнути ризику невибіркового насильства занадто малоймовірно, щоб відповідати вимогам "можливості" і розумності через дуже обмежену можливість переміщатися і безпечно пересуватися з однієї частини Сирії в іншу, а також непередбачуваність ситуації насильства в області пропонованого переміщення в поєднанні з гуманітарною ситуацією для внутрішньо-переміщених осіб (http://www.refworld.org/docid/5492925f4.html).

Крім того, з аналізу останніх інформаційних матеріалів ЗМІ вбачається, що територія м. Алеппо, звідки походить позивач, знаходиться під перехресним вогнем силовиків, в тому числі, часто піддається ракетним та мінометним обстрілам, що призводить до масової загибелі людей.

По даним ООН, в Сирії з березня 2011 року збройний конфлікт, що забрав життя більш ніж 150 тисяч людей (http://ria.ru/world/20140602/1010352568.html). Згідно інформації, станом на 07.02.2015 року, в м. Алеппо за результатами мінометних обстрілів бойовиків постраждали 26 осіб (http://www.rg-ru/2015/02/07alepo-anons.html). По даним міжнародної правозахисної компанії Amnesty International від 05.03.2015 року, урядові війська Сирії продовжують використовувати так звані “бочкові бомби” проти цивільного населення. В доповіді у першу йдеться про ситуацію у м. Алеппо, де тільки в квітні місяці було застосовано 85 “бочкових бомб”, які розірвались в школах, лікарнях, мечетях та ринках. Також, за даними Amnesty International, в результаті таких бомбардувань в м. Алеппо у 2014 році загибли 3000 осіб, а по всій Сирії з 2012 року – більш 11 тисяч людей (http://world.lb.ua/news/2015/05/06/304123_amnesty_international_osudila.html).

З карти конфлікту в Сирії станом на 31.05.2015 року, м. Алеппо є перехрестям найбільш активної зони конфлікту між урядовою армією Сирії, опозиційними військами та курдським ополченням, крім того в декількох десятках кілометрів на північному сході знаходиться велика територія, яка підконтрольна терористичній організації “Ісламська держава”.

Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини, яка відображена в рішенні від 28.06.2011 року №8319/07 та 11449/07 у справі Суфі і Ельмі проти Сполученого Королівства – повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання (п.п.217-241).

Доводи відповідача, що рішення Європейського суду з прав людини не стосується біженців з Сирії, а тому не має відношення до позивача, суд не бере до уваги, оскільки в країні походження позивача іде громиадянська війна, і тому наведений вище висновок Європейського суду з прав людини підлягає застосуванню до осіб, що покидають Сирію.

Окрім того, згідно офіційної позиції УВКБ ООН від жовтня 2014 року, на даний момент майже всі райони країни (Сирії) охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного; ця ситуація посилюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. Паралельно угрупування “Ісламська держава Іраку і аль-Шама” зміцнила контроль над значними територіями півночі і північного сходу Сирії і часто вступає у збройні сутички з антиурядовими збройними групами, курдськими силами (“Загонами народної самооборони”, ОНБ), а також з урядовими силами. Нанесення авіаційних ударів по цілях в угрупування “Ісламська держава Іраку і аль-Шама” 23.09.2014 року привнесло в конфлікт додатковий ступінь складності. Оскільки міжнародні зусилля по знаходженню політичного вирішення ситуації в Сирії успіху досі не принесли, конфлікт і раніше призводить до подальших жертв серед цивільного населення, переміщенню людей і руйнування інфраструктури країни.(ч.2 Рекомендацій з питань міжнародного захисту щодо осіб, які залишають САР УВКБ ООН від жовтня 2014 року).

Відповідно до ч.4 Рекомендацій УВКБ ООН від жовтня 2014 року, за наявними даними, до квітня 2014 кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту, перевищила 191 тисяч осіб. Найбільше число документально зафіксованих випадків смерті було зареєстровано в провінції ОСОБА_6, далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дераа і ОСОБА_5. Повідомляється, що погіршення стану сирійської системи охорони здоров'я призвело до тисяч смертей від хронічних захворювань, яким можна було запобігти в звичайних умовах, а також до передчасних смертей від звичайно несмертельних інфекційних захворювань, захворювань, що виникають у новонароджених, і недоїдання. Крім того, в результаті конфлікту сотні тисяч людей отримали поранення, які часто призводять до тривалої непрацездатності, а ще більше людей страждають від наслідків психологічних травм, викликаних тим, що вони стали свідками насильства, втрати членів сім'ї.

Згідно ч.31 Рекомендацій УВКБ ООН від жовтня 2014 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обгрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці “на місці” (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.

Викладене спростовує твердження відповідача щодо відсутності у позивача підстав для надання йому захисту в Україні через те, що він виїхав з Сирії на навчання, а не через переслідування чи загрозу його життю, - оскільки підстави для надання позивачу захисту в Україні виникли вже під час його перебування в Україні, тобто є біженцем “на місці”.

Відповідно до ч.34 Рекомендацій УВКБ ООН від жовтня 2014 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності.

Згідно ч.36 Рекомендацій УВКБ ООН від жовтня 2014 року, солідарність може і повинна виражатися за допомогою забезпечення належного звернення та захисту відносно малих груп сирійців, які прибувають безпосередньо з Сирії, через країни регіону або морем в більш віддалені країни, а також за допомогою надання їм доступу на територію і до оперативних і справедливим процедурам розгляду клопотань про надання притулку. Необхідні великодушні підходи до захисту, що виражаються в незастосування санкцій до тих, хто прибуває без документів, що засвідчують особу (або іншим неправомірним чином), і в високому рівні позитивних рішень за клопотаннями про статус біженця поряд з наданням супутніх прав.

Отже, існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт.

За викладених обставин, суд вважає абсолютно необгрунтованим посилання органу міграційної служби у висновку стосовно позивача на те, що військові дії у країні громадянської належності не є підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також на те, що заявник не надав жодних переконливих пояснень або підтверджень реального ризику бути підданим смертній карі, виконанню вироку про смертну кару, тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, оскільки вищенаведена інформація по країні походження навпаки, підтверджує реальність такого ризику.

Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачем та з урахуванням вищенаведеної інформації по країні походження, суд вбачає підстави для надання позивачу захисту в Україні відповідно до умов, передбачених Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, оскільки позивач має обґрунтовані побоювання у випадку повернення до Сирії стати жертвою переслідування з боку влади, як особа, що ухиляється від військової служби, і тим самим, розглядатись як особа, що є противником сирійської влади. Також існує реальна загроза для позивача у разі повернення на батьківщину бути підданим тортурам, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Враховуючи висновки УВКБ ООН щодо ситуації в Сирії, які викладені у Рекомендаціях з питань міжнародного захисту стосовно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку за жовтень 2014 року, а також враховуючи те, що позивача, у разі повернення на батьківщину, буде покликано до загальної мобілізації до армії Сірії, яка приймає участь у громадянській війні в цій країні, твердження позивача про наявність в Сирії небезпеки його життю не можна вважати очевидно необґрунтованими.

За таких обставин, суд вважає, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, призвело до прийняття протиправного рішення щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладаються на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Таким чином, суд вважає, що відповідач не довів суду правомірність прийнятого рішення відносно позивача, а тому позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України №77-18 від 06.03.2018 року про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - підлягає задоволенню на підставі положень ч.2 ст.245 КАС України.

Разом з тим, суд вважає, що оскільки відповідачем не прийнято рішення щодо можливості надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту, суд на підставі положень ч.1, ч.2 ст.245 КАС України вважає за необхідне у цій частині задовольнити позовні вимоги частково та зобов’язати відповідача повторно розглянути заяву позивача в частині визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

Судові витрати розподілити у відповідності до ст.139 КАС України.

Керуючись ст.ст.139,158-163 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати частково протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №77-18 від 06.03.2018 року щодо відмови позивачу у визнанні його особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Зобов’язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Мохамад від 13.07.2017 року про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

4. В задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до П’ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.

Суддя Єфіменко К.С.

.