Рішення № 77085134, 03.10.2018, Броварський міськрайонний суд Київської області

Справа № 361/747/18

Провадження № 2/361/1322/18

03.10.2018

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

03 жовтня 2018 року Броварський міськрайонний суд Київської області у складі: головуючого судді Селезньової Т.В., при секретарі Корніюк К.А., з участю представника позивача ОСОБА_1, представника відповідача ОСОБА_2, розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в місті Бровари цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Банк Фамільний» про визнання недійсним договору споживчого кредиту, -

встановив:

Позивач просить визнати недійсним кредитний договір № 1 від 30.01.2008 р., укладений між ПАТ «Банк Фамільний» і нею, з підстав, зазначених у ст. 215 ЦК України, мотивуючи тим, що відповідач, надавши їй кредит в іноземній валюті (доларах США), переклав всі ризики, пов’язані із знеціненням національної валюти України на позивача, тобто вніс у кредитний договір положення, які завідомо були невигідними для позивача. Також у кредитному договорі не передбачений порядок зміни і припинення договору, який би враховував інтереси позивача і умов, які б покладали на банк відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору. Тобто кредитний договір суперечить ст. 6 ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача, є несправедливим, тому договір має бути визнаний недійсним в цілому. До несправедливих умов також відносяться умови щодо права Банку збільшувати проценту ставку за кредитним договором та нараховувати комісію за надання супутніх послуг та за надання кредиту. Крім того, правочин був вчинений відповідачем без отримання індивідуальної ліцензії. Також відповідач не надав позивачу повну інформацію про детальний розклад загальної вартості кредиту, як того вимагає Постанова НБУ № 168 від 20.05.2007 року, отже позивач не мав достовірної та повної інформації про істотні умови кредитування про сукупну вартість кредиту.

Відповідач позов не визнав, подав відзив на позов, у відзиві зазначив, що вважає оспорюваний кредитний договір дійсним, чинним і таким, що повністю відповідає вимогам закону і волі обох сторін, укладений і підписаний позивачем свідомо, у повному розумінні всіх істотних умов договору, зокрема в договорі чітко визначено суму кредиту, відсоткову ставку, порядок повернення кредиту і сплати відсотків, інших платежів, можливість підвищення відсоткової ставки і наслідки невиконання та неналежного виконання умов договору сторонами; було складено відповідні графіки, надано всі необхідні роз’яснення, валюта кредиту обрана позичальником, позивач був також обізнаний про валютні ризики; договір кредиту був забезпечений договорами поруки і іпотеки, предметом іпотеки було нерухоме майно, придбане за кредиті кошти, видані за даним договором кредиту на дану мету. Договір укладений на взаємовигідних умовах, відповідав положенням діючого законодавства на момент укладення договору. На дійсність, законність договору і згоду на його умови позичальника вказує і те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 26.02.2009 р. з позивачки і поручителя ОСОБА_4 стягнута заборгованість за оспорюваним у даній справі кредитним договором, при цьому ОСОБА_3 позов визнала і зобов'язалась поступово погашати заборгованість. У 2017 році позивачка вже зверталась до суду із позовом про визнання кредитного договору недійсним, даний позов залишений без розгляду. Відповідач вважає, що звернення позивача до суду з даним позовом не є проявом дійсного нерозуміння позичальником даного договору чи сприйняття його як нечесного чи укладеного з порушеннями вимог закону, а є бажанням позичальника ухились від виконання грошових зобов’язань за кредитним договором. Також відповідач зазначив, що обставини, на які посилається позивач у позові, були відомі їй під час укладення кредитного договору 30.01.2008 р., і з цього часу розпочав свій перебіг трирічний строк позовної давності, позивач звернулась до суду з даним позовом у лютому 2018 року, тобто через сім років після спливу позовної давності 31.01.2011 р. Просив застосувати наслідки спливу строку позовної давності і відмовити у позові через сплив строку позовної давності і за необґрунтованістю.

Позивач подала відповідь на відзив, за змістом якого зазначила, що доводи відповідача про дійсність договору є безпідставними, оспорюваний договір суперечить вимогам ст. 525 ЦК України, ЗУ «Про захист прав споживачів», умови договору є несправедливими з підстав зазначених у позові, наполягала на задоволенні позову а з приводу позовної давності зазначила, що про порушення її права як споживача при укладенні договору кредиту. Вона дізналась лише в 2017 році, коли звернулась за правовою допомогою, тому саме з даної дати розпочав перебіг строк позовної давності.

Представник відповідача надав пояснення аналогічні викладеним у відзиві на позову, просив у позові відмовити, як у безпідставному і необґрунтованому, а також у зв'язку з пропуском позивачем строку позовної давності.

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, дійшов наступних висновків:

З кредитного договору № 1 встановлено, що 30.01.2008 р. між ОСОБА_3 і ТОВ «Банк Фамільний», правонаступником якого є ПАТ «Банк Фамільний», був укладений кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав позивачу кредиту в розмірі 73500 доларів США, що станом на 30.01.2008 р. еквівалентно 371175,00 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом 14 % річних на строк 80 місяців з 30.01.2008 р. по 29.01.2023 р. Також п.1.1 передбачено, що позичальник в день отримання кредиту повинен сплатити одноразово комісійну винагороду за надання кредиту у розмірі 0,5 % від суми наданого кредиту.

Пунктом 2.6 передбачено, що у випадку зміни відсоткових ставок на кредитному ринку України, в тому числі внаслідок прийняття компетентними державними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан кредитного ринку України, банк має право змінити розмір відсоткової ставки за користування кредитом, яка визначена умовами договору; п.4.2.1 - банк має право встановлювати новий розмір відсоткової ставки по наданому кредиту; п. 2.6 - про зміну відсоткової ставки по наданому кредиту, банк зобов'язаний повідомити позичальника не пізніше ніж за десять днів до дати початку їх введення; п.2.7 - у випадку, якщо позичальник не погодився з новим розміром відсоткової ставки, термін використання кредиту вважається достроково припиненим, відповідно позичальник зобов'язаний повернути банку існуючу заборгованість за кредитом, нараховані відсотки та можливі штрафні санкції, у повному обсязі на протязі 20 календарних днів з дати повідомлення; п. 2.8 - у разі якщо позичальник не поверне існуючу заборгованість, то з 21 дня нараховуються відсотки, у розмірі встановленому в направленій позичальнику додатковій угоді; п.5.3 – у випадку порушення позичальником вимог п.4.3.3, 4.3.7, 4.3.8 позичальник зобов'язаний сплатити банку підвищену відсоткову ставку на одну одиницю без укладення додаткової угоди.

Кредит був наданий для придбання нерухомості (п.1.2).

Виконання вимог позичальника за кредитним договором забезпечені іпотекою (п.3.1 кредитного договору).

Згідно п.6.1 договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами всіх зобов'язань за цим договором.

Згідно п. 8.5 договір складений у трьох примірних, один з яких отриманий позивачем у день підписання. Даний факт позивачем не оспорювався.

Відповідно до п.8.1 усі додатки, зміни до цього договору (крім змін щодо встановлення нового розміру відсоткової ставки) мають бути вчинені в письмовій формі та підписані сторонами, з обов'язковим посиланням на цей договір.

З рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 26.02.2009р. встановлено, що солідарно з ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 на користь ТОВ «Банк Фамільний» за кредитним договором № 1 від 30.01.2008 р. стягнута заборгованість за тілом кредиту, несплачені відсотки, штраф, всього 667619,77 грн. У рішенні суду зазначено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_6 позов визнали, зобов'язались поступово погашати заборгованість. Рішення набрало законної сили.

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 10.11.2017 р. позов ОСОБА_3 до ПАТ «Банк Фамільний» про визнання кредитного договору № 1 від 30.01.2008 р. недійсним залишений без розгляду з підстав повторної неявки.

За ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.

Відповідно до статей 203, 215 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом і має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках у відповідності до ст. 215 цього Кодексу робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, а саме, коли: зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин не має необхідного обсягу цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі; недотримано встановленої законом форми правочину; правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Відповідно до ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб'єктів.

Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначати умови договору, структуру і вид договірного зв'язку.

За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим, ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов'язкової сили для сторін.

Договір є підставою виникнення договірного зобов'язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом ст. 1054 ЦК України та ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» істотними умовами кредитного договору є сума кредиту, умови надання, обов'язки сторін, умови повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитними коштами.

За змістом положень статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на 30.10.2008 року) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі, зокрема, про орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо. У договорі про надання споживчого кредиту зазначається у тому числі детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача.

Тобто, вимоги статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» на дату укладення оспорюваного договору не передбачали обов'язку банку надати детальний розпис сукупної вартості кредиту в окремому документі.

Правила надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджені постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, зобов'язують банки надавати детальний розпис сукупної вартості

кредиту або в кредитному договорі, або додатку до нього. Тобто, детальний розпис сукупної

вартості кредиту не обов'язково повинен бути викладений лише як окремий документ.

Спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; умови кредитного договору містять повну інформацію щодо умов кредитування: періоду надання кредиту, розміру процентної ставки, порядку її нарахування, розміру і бази розрахунку неустойки; періоду внесення платежів, відповідальності за порушення умов договору.

Підписавши оспорюваний кредитний договір, отримавши кредити та використавши їх за цільовим призначенням, позивачка тим самим не висунула ніяких заперечень проти умов договору, що свідчить про погодження сторонами усіх умов договору.

Як на підставу для визнання кредитного договору недійсним позивачка посилалась на те, що при укладенні кредитного договору банк не мав ліцензії на видачу кредиту у іноземній валюті, при видачі кредиту в іноземній валюті банк не надав їй повної інформації про умови кредитування, не попередив про валютні ризики у зв’язку із коливанням валютного курсу.

З письмового дозволу НБУ № 145-1 від 04.01.2001 р. і додатку до нього встановлено, що ТОВ Донецький комерційний біржовий банк «Донбіржбанк» був наданий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, зокрема неторгівельних операцій з валютними цінностями; ведення рахунків клієнтів (резидентів та нерезидентів) в іноземній валюті та клієнтів – нерезидентів у грошовій одиниці України; ведення кореспондентських рахунків банку (резидентів і нерезидентів) в іноземній валюті; ведення кореспондентських рахунків банків (нерезидентів) у грошовій одиниці України; відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках України в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; відкриття кореспондентських рахунків у банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними; залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України; залучення та розміщення іноземної валюти на міжнародних ринках; інші операції з валютними цінностями на міжнародних ринках.

З статуту Публічного акціонерного товариства «Банк Фамільний» встановлено, що Рішенням Загальних зборів учасників (протокол № 87 від 16.08.2001 р.) Донецький комерційний біржовий банк «Донбіржбанк» перейменований у Товариство з обмеженою відповідальністю Донецький комерційний біржовий банк «Донбіржбанк»; Рішенням Загальних зборів учасників (протокол № 122 від 14.06.2004 р.) Товариство з обмеженою відповідальністю Донецький комерційний біржовий банк «Донбіржбанк» перейменовано у Товариство з обмеженою відповідальністю «Банк Фамільний». Публічне акціонерне товариство «Банк Фамільний» є правонаступником щодо всіх прав та зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю «Банк Фамільний», Товариства з обмеженою відповідальністю Донецький комерційний біржовий банк «Донбіржбанк», Донецького комерційного біржового банку «Донбіржбанк».

З додатку 2 до кредитного договору № 1 від 30.01.2008 р. «Інформація про умови кредитування за програмою «Кредитування на придбання нерухомості» вбачається, що позичальника ОСОБА_3 повідомлено про можливість обрання валюти кредиту (гривня, долар, євро) при цьому, зазначено, що валютні ризики, пов'язані з кредитуванням у валюті несе клієнт; повідомлено про строк кредитування, про форму забезпечення кредиту, про розмір відсоткової ставки, про розмір комісії банку за видачу кредиту, про страхування придбаної нерухомості протягом всього строку дії кредитного договору, про вартість нотаріального посвідчення застави, про розмір реальної переплати за кредитом з урахуванням всіх платежів, про варіанти погашення кредиту. У додатковій угоді міститься підпис ОСОБА_3

Таким чином встановлено, що на момент укладення оспорюваного договору кредиту банк мав відповідну ліцензію на здійснення операцій з валютою, в тому числи видавати кредити, позивач добровільно виявив бажання скористатися послугами банку та отримати кредит саме у іноземній валюті.

Відповідно до п. 16 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин», зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору, оскільки зазначене стосується обох сторін договору, і позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют з моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити при укладенні договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, і можливість отримання кредиту в національній валюті.

Виходячи з викладеного, слід зазначити, що зростання курсу валюти по відношенню до гривні не може бути підставою для визнання договору недійсним, чи нечесною практикою. Тому доводи позивача про те, що банк ввів його в оману, надаючи йому споживчий кредит в іноземній валюті, та не роз’яснивши валютні ризики у зв’язку із коливанням курсу валют, суд вважає безпідставними, і це не є підставою для визнання кредитного договору недійсним.

Той факт, що позивач був належним чином ознайомлений з програмою кредитування, а також з можливими валютними ризиками, пов’язаними з кредитуванням у валюті підтверджується її підписом в додатку № 2 до кредитного договору «Інформація про умови кредитування за програмою «Кредитування на придбання нерухомості» підписанням даного додатку до договору, позичальник засвідчив, що всі умови кредитування йому цілком зрозумілі і він вважає їх справедливими по відношенню до себе.

Не заслуговують на увагу також і посилання позивача на ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо заборони укладення кредитних договорів в іноземній валюті.

Відповідно до частин першої, третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

16 жовтня 2011 року набрав законної сили Закон України № 3795-VI від 22 вересня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», згідно з яким частину першу статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

Тобто на час укладення оспорюваного кредитного договору Закон України «Про захист прав споживачів» не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті. А даний закон не має зворотної сили. При цьому суд враховує, що обставини, через які правочин може бути визнаний недійсним, мають існувати станом на час, пов'язаний безпосередньо з укладенням правочину, а не виникнути після його укладення.

Також судом враховуються наявні судові рішення у спорі між сторонами з приводу даного договору кредиту, коли позичальник не оспорював сам договір при розгляді вказаної справи про стягнення заборгованості; крім того, позивач не порушував питання щодо недійсності договору до звернення кредитора до суду з позовом про стягнення заборгованості за даним договором.

Розглядаючи доводи позивача про несправедливі умови кредитного договору в частині нарахування банком комісії за надання супутніх послуг та за надання кредиту, суд дійшов наступних висновків:

За положеннями частини п'ятої статті 11, частин першої, другої, п'ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

У рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Крім того, на зазначені правовідносини поширюється і дія статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема частиною четвертою цієї статті передбачено права споживача, які за своїм змістом можливо реалізувати, зокрема і на стадії виконання договору споживчого кредиту, а саме: право не бути примушеним під час виконання кредитного договору сплачувати платежі, встановлені на незаконних засадах.

Кредитним договором, зокрема другим реченням п.1.1 договору передбачено, що позичальник в день отримання кредиту повинен сплатити одноразово комісійну винагороду за надання кредиту у розмірі 0,5 % від суми наданого кредиту.

Тобто, в даній частині умови кредитного договору є несправедливими, банк в даній частині не дотримався пункту 3.6 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, оскільки банк не має права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь або що їх вчиняє банк або споживач із метою встановлення, зміни або припинення правовідносин.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів ОСОБА_3 про несправедливість другого речення п.1.1 кредитного договору щодо сплати комісійної винагороди. Разом з тим, одна лише вказана умова договору не тягне за собою недійсності всього договору.

Розглядаючи дане питання, суд враховує, що до ухвалення рішення відповідачем заявлено клопотання про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.

Вирішуючи питання про дотримання позивачем строку позовної давності для оспорювання даної частини умов договору суд виходить з наступного:

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність обчислюється за загальними правилами обчислення цивільно-правових строків. Позовна давність установлюється в закон із метою упорядкування цивільного обороту за допомогою стимулювання суб'єктів, права чи законні інтереси яких порушені, до реалізації права на їх позовний захист протягом установленого строку.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і право відповідача вимагати відмови позивачу у задоволенні його вимоги виключно з даної підстави, незалежно від обґрунтованості вимоги по суті) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, необхідно дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Зазначений трирічний строк діє після порушення суб'єктивного матеріального цивільного права (регулятивного), тобто після виникнення права на захист (охоронного).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється відповідно до частини першої статті 261 ЦК України- від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція), яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Як встановлено судом, позивач обізнаний про умови кредитного договору з моменту його укладення - з 30.01.2008 року, саме тоді позивачем сплачена вказана сума комісії, і саме з дати укладення договору (його підписання і відповідно ознайомлення з його умовами) , розпочав перебіг позовної давності для вимоги про визнання даного договору недійсним. З позовом до суду позивач звернулась 09.02.2018 р., тобто з пропуском строку позовної давності більш ніж на шість років.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивачки в частині визнання несправедливими умов договору щодо сплати комісійної винагороди за видачу кредиту (друге речення п.1.1), проте, враховуючи, що позивач пропустив строк позовної давності, у позові в цій частині також необхідно відмовити у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Посилання позивачки на те, що вона через юридичну необізнаність не знала раніше про порушення її прав споживача, не є тою об’єктивною причиною пропуску строку, яка може судом бути визнана поважною.

Таким чином, в межах заявлених позовних вимог відсутні підстави для визнання кредитного договору недійсним. Позов є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 203, 215, 216, 627, 638, 1054 ЦК України, ст.11, 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст. 11, 213, 214, 218 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У позові ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Банк Фамільний» про визнання недійсним кредитного договору №1 від 30 січня 2008 року, укладеного між ПАТ «Банк Фамільний» і ОСОБА_3, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо такої не буде подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного рішення. Якщо повне рішення не буде вручене в день його складення, учасник справи має право на поновлення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу буде подано протягом 30 днів з дня отримання копії повного рішення. Апеляційна скарга подається до Київського апеляційного суду безпосередньо або через Броварський міськрайонний суд Київської області відповідно до п.15.5 Перехідних положень ЦПК України.

Повне рішення складене 12 жовтня 2018 року.

Суддя Т.В. Селезньова