Рішення № 77081992, 09.10.2018, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

09.10.2018р. справа №820/5089/18

Харківський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Сліденка А.В.,

за участі:

секретаря - Стрєлка О.В.,

представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом

Саліх ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України , третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, про1) скасування рішення ДМСУ від 15.06.2018р. №196-18; 2) зобов'язання ДМСУ визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_4 - Саліх ОСОБА_3, -

встановив:

Позивач, громадянин ОСОБА_4 Саліх ОСОБА_3, у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про 1) скасування рішення Державної міграційної служби України від 15.06.2018 р. №196-18; 2) зобов'язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_4 - Саліх ОСОБА_3.

Аргументуючи заявлені вимоги послався на те, що у країні громадянського походження на нього очікує переслідування зі сторони ісламських організацій та членів власної родини у зв’язку зі зміною віросповідання з ісламу на християнство та активною позицією у проповідувані християнства, наверненні у цю віру інших людей. Стверджував, що ці обставини не були досліджені владним суб’єктом. Посилаючись на викладені вище міркування, просив позов задовольнити.

Відповідач, Державна міграційна служба України, та третя особа, Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, з поданим позовом не погодились.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначили, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували хоча б найменшу наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту.

Суд, вивчивши доводи позову і заперечень проти позову, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, заслухавши представників сторін, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

За матеріалами справи судом встановлено, що позивач є іноземцем – громадянином ОСОБА_5, у 2008 році ще під час перебування на Батьківщині змінив релігію з ісламу на християнство, по листопад 2015 р. знаходився на території названої країни, до органів влади чи правоохоронних органів з приводу будь-яких утисків, переслідувань, загроз життю або здоров’ю не звертався, у листопаді 2015 р. залишив територію країни громадянської належності і прибув до України у цілях навчання (віза типу «Д», мета поїздки 04/12 – навчання).

Вже під час навчання на підготовчому відділенні Національного технічного університету «ХПІ» подав до ГУ ДМСУ в Харківській області заяву-анкету про визнання біженцем або особою, котра потребує додаткового захисту від 26.12.2016 р. №50.

Згідно з наказом ГУ ДМСУ в Харківській області №203 від 26.12.2016 р. названа заява була прийнята до попереднього розгляду.

Працівниками Головного управління 11.01.2017 р. з іноземцем проведено співбесіду (а.с. 57-62).

Відповідно до наказу ГУ ДМСУ в Харківській області №5 від 16.01.2017 р. розпочалась процедура оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

28.02.2017 р. працівниками Головного управління з іноземцем було проведено співбесіду (а.с. 66-69).

Наказом ГУ ДМСУ в Харківській області №39 від 16.03.2017 р. було продовжено строк розгляду заяви іноземця.

21.04.2017 р. працівниками Головного управління було проведено співбесіду з іноземцем (а.с. 73-75).

24.05.2018 р. Головним управлінням було складено висновок про відсутність умов, передбачених п. 1 ст. 1 та п. 13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту” і доцільність прийняття рішення з приводу відмови в оформленні документів для вирішення питання стосовно визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15.06.2018 р. відповідачем, ДМС України, було прийнято рішення №196-18 про відмову у визнанні іноземця біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як з’ясовано судом, згадані висновок і рішення ґрунтуються на судженнях владного суб’єкта про відсутність ознак відповідно п. 1 ст. 1 та п. 13 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” у зв’язку з 1) ненаданням доказів будь-яких проявів дискримінації з боку державних органів або приватних осіб, окрім твердження заявника щодо неприязного відношення зі сторони членів його родини; 2) заявник у країні походження до кримінальної відповідальності не притягався, з цього приводу державними органами не переслідувався; 3) відсутність загальної загрози особисто для заявника та відсутність загальної загрози стати жертвою з боку радикальних ісламських угрупувань; 4) до моменту виїзду в Україну у 2015 р., заявник протягом семи років, проживаючи на території ОСОБА_4 належав до легально діючої християнської релігійної громади та брав активну участь у її діяльності; 5) має місце факт видання Біблії у Іракському Курдистані, м. Ербіль; 6) існування сприятливих обставин для заявника щодо можливості альтернативного переміщення по території Іракського Курдистану та ОСОБА_5.

Перевіряючи відповідність закону оскарженого рішення владного суб’єкта, суд зазначає, що правовідносини з приводу набуття іноземним громадянином статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту унормовані приписами Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (далі за текстом – Закон).

Суд відзначає, що за наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону визначеннями законодавець розрізняє як окремі категорії фізичних осіб за критеріями 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.

Так, п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону передбачено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії біженців можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), відносно яких у Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує загроза життю, загроза безпеці, загроза свободі з причини застосування смертної кари, виконання вироку про смертну кару, застосування тортур, застосування нелюдського поводження, застосування поводження, котре принижує гідність, застосування нелюдського покарання, застосування покарання, котре принижує гідність, застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, систематичного порушення прав людини.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження.

Отже, до категорії осіб, які потребують тимчасового захисту, можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині триває зовнішня агресія, іноземна окупація, громадянська війна, зіткнення на етнічній основі, природні катастрофи, техногенні катастрофи, інші події, які порушують громадський порядок у будь-які частині території країни походження.

При цьому, за правилами ст.ст. 18-25 Закону України від 08.07.2011 р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" цей режим може поширюватись лише на випадки прибуття громадян із суміжних з Україною держав.

Обставини, що унеможливлюють набуття особою перелічених вище правових статусів, викладені законодавцем у ст.6 Закону України від 08.07.2011р. №3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту владному суб’єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).

Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.

Приписами п. 5 ст. 4 ОСОБА_6 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У ході розгляду справи судом встановлено, що з усіх вище перелічених ознак позивач вважає можливим переслідування у країні громадянської належності зі сторони ісламських організацій та членів власної родини у зв’язку зі зміною віросповідання з ісламу на християнство та у зв’язку з активним проповідуванням християнства і долученням до цієї релігії нових прихильників.

Будь-яких інших причин та ризиків іноземець не наводить.

Суд з розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.

Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину.

Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд погоджується з міркуваннями владного суб’єкта стосовно відносності у випадку позивача ознак, передбачених Законом за критерієм віросповідання.

Після зміни релігії (2008 р.) іноземець тривалий час перебував у межах країни громадянської належності (до листопада 2015 р.), до органів влади та правопорядку з приводу переслідувань, утисків, загрози життю і здоров’ю не звертався, обмежень та перешкод у веденні звичайного способу життя, практичній реалізації прав і свобод не мав.

Таким чином, суд доходить висновку про відсутність щонайменших ознак, котрі б поза розумним сумнівом показували на існування для іноземця з цієї обставини (сповідування християнства, зміна релігії, ведення активної діяльності релігійного характеру) будь-якої загрози.

Наведені іноземцем у даному конкретному випадку побоювання несуть очевидний характер уявних припущень, настання яких є вочевидь малоймовірним.

За таких обставин, суд визнає правильними висновки третьої особи, ГУ ДМС про відсутність підстав для визнання іноземця біженцем за визначенням п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону.

Продовжуючи розгляд справи, суд повторно відмічає, що у розумінні п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни – іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.

Однак, матеріали справи не містять жодних належних та допустимих доказів для висновку щодо можливого застосування до іноземця смертної кари, загрози застосуванню тортур чи нелюдського поводження або покарання, доказів загрози систематичного порушення прав людини.

Додатково суд змушений зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, з вищенаведеної норми закону випливає, що існування нагальної та реальної (а не вигаданої та штучної) потреби у захисті іншої Держави зумовлює такий ступінь занепокоєння особою власною подальшою долею, коли громадянин протягом 5 днів від перетину кордону сповіщає органи влади країни прибуття про таку потребу.

Між тим, судом установлено, що заявник вперше прибув до України у листопаді 2015 року, а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до владного суб’єкта лише 26.12.2016 року.

Таким чином, суд доходить висновку, що значна тривалість часових проміжків між подією виїзду з Батьківщини, подією прибуття в Україну та подією звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

При цьому справжній мотив звернення із даною заявою може бути іншим, але такий мотив іноземцем не задекларований, відтак, владним суб’єктом і не перевірений, що цілком узгоджується з вимогами Закону.

Рівень проведеної владним суб’єктом у даному конкретному випадку перевірки доводів та побоювань іноземця і за якістю, і за глибиною, і за характером, і за змістом суд визнає достатнім для висновку про відсутність щонайменших ознак відповідності громадянина ознакам біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.

Тому, враховуючи те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд приходить до висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.

Такий самий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14.03.2018 (справа № 820/1502/17).

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб’єкт забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.

Факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи за вимогою про скасування рішення владного суб’єкта не знайшов своє підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для відмови у задоволенні позовних вимог.

Оцінюючи доводи сторін, суд зважає на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом – Конвенція; рішення від 21.01.1999 р. по справі «ОСОБА_7 проти Іспанії», від 22.02.2007 р. по справі «Красуля проти Росії», від 05.05.2011 р. по справі «Ільяді проти Росії», від 28.10.2010 р. по справі «Трофимчук проти України», від 09.12.1994 р. по справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008 р. по справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та ОСОБА_8 (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії»), згідно з якою право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Разом із тим, суд бере до уваги, що за змістом перелічених рішень вимога п.1 ст.6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У ході розгляду справи суд надав оцінку усім обставинам справи, котрі мають юридичне значення для правильного вирішення спору, та дослухався до усіх аргументів сторін, які ясно і чітко сформульовані та здатні вплинути на результат вирішення спору.

Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України “Про судовий збір”.

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз'яснити, що рішення підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного адміністративного суду у порядку п. 15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч. 1 ст. 295 КАС України, а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Роз'яснити, що рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України, а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду.

Рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч. 3 ст. 243 КАС України 10 жовтня 2018 року.

Суддя Сліденко А.В.