Постанова № 77062333, 09.10.2018, Апеляційний суд Сумської області

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2018 року

м.Суми

Справа №592/1164/18

Номер провадження 22-ц/788/1852/18

Апеляційний суд Сумської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Хвостика С. Г. (суддя-доповідач),

суддів - Левченко Т. А. , Кононенко О. Ю.

за участю секретаря судового засідання Новікової А.С.,

відповідача ОСОБА_1, його представника адвоката ОСОБА_2,

представника позивача ОСОБА_3 товариства Комерційний банк «Приватбанк» ОСОБА_4,

розглянув у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження апеляційні скарги відповідача ОСОБА_1 та його представника адвоката ОСОБА_2 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 21 серпня 2018 року в складі судді Фоменко І.М., ухваленого в м. Суми, повний текст якого складений 31 серпня 2018 року,

в с т а н о в и в:

Відповідно до п. 3 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402 VIII «Про судоустрій і статус суддів» апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах.

Пунктом 8 ч. 1 розділу ХIII «Перехідні положення» ЦПК України, в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, також визначено, що утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

31 січня 2018 року Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк» (далі – АТ КБ «Приватбанк») звернулось з позовом до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості, вимоги якого обґрунтовані тим, що з відповідачем 12 вересня 2011 року був укладений кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 3600 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок зі сплатою 36% за користування кредитом на рік на суму залишку заборгованості, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Скориставшись кредитними коштами, взятих на себе зобов’язань з вчасного їх повернення ОСОБА_1 не виконав, тому станом на 30 листопада 2017 року утворився борг на загальну суму 16851,85 грн, який банк просив стягнути з відповідача на свою користь.

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 21 серпня 2018 року позов АТ КБ «Приватбанк» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ КБ «Приватбанк» 9345,36 грн заборгованості за кредитним договором № б/н від 12 вересня 2011 року станом на 30 листопада 2017 року.

ОСОБА_1 і його представник адвокат ОСОБА_2 з вказаним рішенням суду не погодились і, посилаючись на його незаконність і необґрунтованість, неповне з’ясування обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права, просять його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_1 вимоги апеляційної скарги обґрунтував тим, що банк видав йому кредитну картку «Бонус Плюс» № 4149****6953, за якою він боргу не має, для підтвердження чого він пред’являв суду першої інстанції чеки про сплату коштів у рахунок повернення кредиту. Також, він уточнив, що банк видав йому вказану кредитну картку у вересні 2011 року на інших умовах, ніж вказав банк у позові. Крім того, на думку відповідача, банк не мав права встановлювати йому кредитний ліміт на рівні 3600 грн, оскільки його пенсія невеликого розміру і складає 860 грн на місяць.

Представник відповідача адвокат ОСОБА_2 вимоги своєї апеляційної скарги обґрунтувала тим, що дійсно, 12 вересня 2011 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву з метою отримання кредитної картки, проте, позивачем не доведено, що того дня був укладений кредитний договір, а позичальнику були надані кредитні кошти у розмірі 3600 грн. Крім того, у даній апеляційній скарзі зазначено, що у анкеті-заяві ОСОБА_1 просив встановити йому кредитний ліміт у сумі 3000 грн, у зв’язку з чим позивач не довів, що позичальник 12 вересня 2011 року отримав кредитну картку з кредитним лімітом у сумі 3600 грн. Відтак, на думку представника відповідача, банк безпідставно здійснив нарахування процентів за користування кредитними коштами, виходячи з кредитного ліміту у сумі 3600 грн.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача ОСОБА_1 і його представника адвоката ОСОБА_2, які підтримали доводи своїх апеляційних скарг, пояснення представника позивача АТ КБ «Приватбанк» ОСОБА_4, який заперечив проти скарг, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції за наявними в справі доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 12 вересня 2011 року ОСОБА_1 підписав анкету-заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг в Приватбанку.

Факт підписання вказаної анкети-заяви відповідач ОСОБА_1 не заперечив, тим самим, на думку колегії суддів, визнав, що ознайомився та погодився з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також з Тарифами банку, отримавши, таким чином, повну інформацію про умови кредитування.

Крім того, з наданої в судовому засіданні суду апеляційної інстанції довідки банку про умови кредитування з використанням кредитки «Універсальна, 30 днів пільгового періоду», підпис в якій від свого імені відповідач ОСОБА_1 не заперечив, вбачається, що базова процентна ставка в місяць за користування кредитними коштами була домовлена сторонами на рівні 3%.

Також, підписавши анкету-заяву, ОСОБА_1 виразив свою згоду на те, що його заява разом з Пам’яткою клієнта, Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також з Тарифами банку складає між ним та банком договір про надання банківських послуг (а.с. 9).

В анкеті-заяві ОСОБА_1 виявив бажання оформити в АТ КБ «Приватбанк» на своє ім’я платіжну картку «Кредитка «Універсальна», з кредитним лімітом у сумі 3000 грн, що зазначено у цій заяві.

Як вбачається з повідомлення банку у довідці від 27 липня 2018 року, строк дії кредитного ліміту по даному договору мав відповідати строку дії кредитної картки, тобто, по 31 березня 2015 року (а.с. 103).

Не погоджуючись із заявленими банком позовними вимогами, зокрема, з фактом укладення 12 вересня 2011 року кредитного договору, ОСОБА_1 у відзиві на позовну заяву від 13 червня 2018 року просив застосувати наслідки пропуску банком річного строку позовної давності до вимог про стягнення штрафу, а також просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, банк надав розрахунок заборгованості, в якому вказав, що за кредитним договором № б/н від 12 вересня 2011 року станом на 30 листопада 2017 року утворилась заборгованість на загальну суму 16851,85 грн, яка складається з 3523,54 грн заборгованості за кредитом, 12049,65 грн заборгованості по процентам за користування кредитом, а також 500 грн фіксованої частини штрафу та 778,66 грн його процентної складової (а.с. 7-8).

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що між сторонами 12 вересня 2011 року був укладений кредитний договір, умови якого відповідач належним чином не виконав, внаслідок чого утворився борг по тілу кредиту на суму 3523,54 грн, який суд стягнув у повному обсязі, а також борг по процентам за користування кредитом, який суд стягнув з відповідача частково, у сумі 5821,82 грн, вказавши, при цьому, що після закінчення строку дії кредитної картки 31 березня 2015 року банк не мав права нараховувати проценти за користування кредитним коштами. В частині вимог про стягнення з відповідача 1278,66 грн штрафу суд першої інстанції відмовив у позові з підстав пропуску банком річного строку позовної даності звернення до суду з позовом щодо цих вимог.

Проте, повністю з таким висновком колегія суддів погодитись не може, виходячи з наступного.

Так, згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Отже, передумовою для виникнення у позичальника обов’язку повернути кредитні кошти та сплатити проценти за користування ними має бути встановлений факт отримання і використання кредитних коштів відповідачем.

Відповідач ОСОБА_1 в апеляційній скарзі визнав, що 12 вересня 2011 року він отримав від позивача кредитну карту «Бонус Плюс» № 4149****6953 (а.с. 142).

В обґрунтування позовних вимог АТ КБ «Приватбанк» надав виписку по кредитній картці ОСОБА_1 № 4149****6953 за період з 01 вересня 2011 року по 07 червня 2018 року, з якої вбачається, що починаючи з 12 вересня 2011 року по 24 вересня 2011 року позичальник використав кредитні кошти всього на суму 3586 грн шляхом зняття коштів готівкою у банкоматах, а також шляхом безготівкового розрахунку за придбані товари (а.с. 80-81).

Також, у цій виписці зазначено, що за період з 07 березня 2012 року по 09 березня 2015 року ОСОБА_1 у рахунок погашення кредитної заборгованості здійснював операції з готівкового та безготівково повернення кредиту, сплативши всього 1888 грн, а останній платіж, як вірно встановив суд першої інстанції, ОСОБА_1 сплатив 09 березня 2015 року у терміналі самообслуговування у сумі 20 грн, після чого кредит не повертав (а.с. 80-81).

З викладеного вище вбачається, що відповідач ОСОБА_1 визнав факт отримання у банку кредитної картки № 4149****6953, на якій згідно вказаної вище виписки відбувався рух кредитних коштів.

При цьому, відповідач ОСОБА_1 уточнив, що використання та часткове повернення кредиту за допомогою кредитної картки № 4149****6953 здійснювалось не ним, а іншою особою, тим самим, він не спростував факт укладення з банком 12 вересня 2011 року кредитного договору.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що між позивачем і відповідачем 12 вересня 2011 року був укладений кредитний договір.

Стосовно доводів апеляційних скарг ОСОБА_1 та його представника адвоката ОСОБА_2 про те, що відповідач не отримував від банку кредит у сумі 3600 грн, так як у підписаній позичальником 12 вересня 2011 року анкеті-заяві зазначений кредитний ліміт у сумі 3000 грн, у зв’язку з чим, відповідно, банк не мав права нараховувати проценти за користування кредитними коштами, виходячи з ліміту на рівні 3600 грн, не заслуговують на увагу, виходячи з наступного.

Зокрема, підписавши анкету-заяву від 12 вересня 2011 року, відповідач виявив бажання встановити йому на платіжній картці «Кредитка «Універсальна» кредитний ліміт у сумі 3000 грн.

Того ж дня, тобто 12 вересня 2011 року, банк видав позичальнику кредитну картку за № 4149****6953, на якій, як вбачається з виписки по цій картці за період з 01 вересня 2011 року по 07 червня 2018 року, був встановлений кредитний ліміт у сумі 3600 грн (а.с. 80-21), тобто, банк на свій розсуд запропонував позичальнику використати не 3000 грн, про які він просив, а 3600 грн, на що ОСОБА_1 погодився, почавши використовувати та частково повертати кредитні кошти.

При цьому, посилання заявників апеляційних скарг на те, що 12 вересня 2011 року кредит у сумі 3600 грн відповідач від банку не отримував колегія суддів до уваги не приймає з огляду на те, що кредитні кошти у межах запропонованого банком ліміту у сумі 3600 грн позичальник використав не у день отримання кредитної картки, а поступово, починаючи з 12 вересня 2011 року по 24 вересня 2011 року на загальну суму 3586 грн.

Відтак, колегія суддів відноситься критично до доводів апеляційної скарги адвоката ОСОБА_2 з приводу того, що банк нараховував проценти, виходячи з кредитного ліміту у сумі 3600 грн, а не із суми 3000 грн, оскільки, як вбачається з розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 30 листопада 2017 року, проценти нараховувались банком на суму поступово зростаючого боргу по тілу кредиту по мірі його збільшення з урахуванням частково повернутих відповідачем сум у рахунок сплати кредиту і процентів за користування кредитом.

Доводи заявників апеляційних скарг відповідача ОСОБА_1 і його представника адвоката ОСОБА_2 про те, що 12 вересня 2011 року відповідач кредитний договір не підписував, а лише підписав анкету-заяву, в якій виявив бажання отримати кредитну картку, є безпідставними з огляду на наступне.

Як зазначалось вище, підписуючи 12 вересня 2011 року анкету-заяву, відповідач вказав, що він погоджується і приєднується до Умов та Правил надання банківських послуг.

З наказу № 906 СП-2010-256 «Про затвердження Умов та Правил надання банківських послуг для Приватбанку та всіх дочірніх банків» від 06 березня 2010 року вбачається, що додана до позовної заяви редакція Умов та Правил надання банківських послуг є саме тими умовами кредитного договору, які діяли на день підписання ОСОБА_1 анкети-заяви, тобто, станом на 12 вересня 2011 року (а.с. 11-34).

Факт використання відповідачем кредитних коштів та їх часткове повернення свідчить про те, що ОСОБА_1 погодився на запропоновані банком Умови та Правила надання банківських послуг в Приватбанку, у тому числі і з встановленою банком на момент підписання анкети–заяви процентною ставкою за користування кредитом на рівні, що не перевищує 36% річних або 3,0% на місяць.

Доводи ОСОБА_1 з приводу того, що він користувався кредитною карткою № 4149****6953 на інших умовах, ніж тих, що вказані позивачем, а саме, що процентна ставка за користування кредитом становила 0,01%, а штраф у випадку несплати кредиту – 64 грн, є недоведеними.

Крім того, не знайшли свого підтвердження і доводи ОСОБА_1 про те, що насправді він використовував кредитну картку «Бонус Плюс», а не кредитну картку «Універсальна». Так, матеріали справи містять фотокопію із зображенням відповідача, який тримає предмет, схожий на кредитну карту, з якої неможливо встановити, яку саме картку тримає ОСОБА_1 і що на ній зображено (а.с. 82).

Отже, зазначені вище доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 і його представника адвоката ОСОБА_2, які фактично зводяться до того, що між позивачем і відповідачем існує інший кредитний договір, ніж той, на який вказав позивач, належними доказами не підтверджені.

Також, посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що фактично кредитними коштами розпорядився не він, а інша особа не знайшли свого підтвердження матеріалами справи і вони не впливають на висновок суду про стягнення з нього кредитного боргу.

Як зазначалось вище, використання кредитних коштів позичальником здійснювалось за допомогою платіжного засобу – кредитної картки № 4149****6953, яка мала строк дії по 31 березня 2015 року, тобто, банк встановив умову, за якою строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії кредитної картки.

Умови і Правила надання банківських послуг в Приватбанку, на які погодився позичальник, не містять строку дії укладеного між сторонами кредитного договору.

Таким чином, за відсутності умов про строк дії кредитного договору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обов’язок позичальника повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитними коштами до дня закінчення строку кредитування, тобто, по 31 березня 2015 року.

Отже, ураховуючи, що позичальник частково повертав кредит, здійснивши останній платіж 09 березня 2015 року у сумі 20 грн, чим визнав, на думку колегії суддів, як наявність кредитної заборгованості, так як сплачував кошти на її часткове погашення, так і строк повернення кредиту до 31 березня 2015 року, оскільки здійснив часткове повернення боргу за допомогою кредитної картки 09 березня 2015 року.

Крім того, позичальник згідно умов кредитного договору мав обов’язок щомісячно повертати банку кредит, сплачуючи щомісячно 3%, а за рік – 36% за використання кредитних коштів.

Проте, як вбачається з виписки по кредитній картці № 4149****6953 позичальник обов’язку з щомісячного повернення кредитних коштів не виконував, допускаючи, при цьому, прострочення платежів. Обов’язок з повернення всієї суми заборгованості у останній день дії кредитної картки, тобто, 31 березня 2015 року, позичальник також не виконав.

Згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору.

У відповідності зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, для належного виконання зобов'язань необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема, щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

За вказаних вище обставин, вбачається, що внаслідок неналежного виконання відповідачем кредитних зобов’язань, тобто, неповернення всього кредиту у останній день дії кредитної картки, тобто, 31 березня 2015 року, як вбачається з розрахунку кредитної заборгованості станом на 30 листопада 2017 року, утворилась поточна заборгованість у сумі 225,79 грн та прострочена заборгованість у сумі 3297,75 грн, а всього борг по тілу кредиту склав 3523,54 грн (а.с. 7-8).

Оскільки банк мав право нараховувати проценти за користування кредитними коштами лише до 31 березня 2015 року, тому право вимагати повернення заборгованості по процентам також обмежується останнім днем дії кредитної картки. Отже, загальна сума заборгованості по процентам за користування кредитними коштами, як зазначено у розрахунку заборгованості станом на 30 листопада 2017 року, становить 5204,70 грн, які підлягають стягненню з відповідача на користь банку.

Водночас, суд першої інстанції, дійшовши вірного висновку про право банку на стягнення процентів, заборгованість по яким утворилась станом на 31 березня 2015 року, помилково стягнув з відповідача борг по процентам, який банк продовжував нараховувати і після закінчення строку дії кредитної картки, тобто, по 31 травня 2015 року, таким ичном, помилково стягнувши 5821,82 грн у якості процентів за користування кредитними коштами.

У зв’язку із зазначеним, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині вирішених вимог про стягнення процентів за користування кредитними коштами підлягає зміні шляхом зменшення стягнутої суми з 5821,82 грн до 5204,70 грн. Таким чином, сума заборгованості, яка підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_1 на користь банку становить 8728,24 грн, а не 9345,36 грн, як помилково вважав суд першої інстанції.

З рішенням суду про відмову у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача 1278,66 грн штрафу з підстав пропуску банком річного строку позовної даності колегія суддів повністю погоджується.

Як зазначалось вище, про застосування наслідків пропуску банком річного строку позовної давності стосовно вимог про стягнення штрафу ОСОБА_1 вказав у відзиві на позовну заяву 13 червня 2018 року.

У випадку спливу позовної давності заява про захист цивільного права або інтересу приймається судом до розгляду, проте, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 2 та ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Оскільки 31 березня 2015 року є строком виконання кредитних зобов’язань, які відповідач не виконав, тим самим, порушивши права позивача, тому, починаючи з 01 квітня 2015 року по 01 квітня 2016 року банк мав право пред’явити вимогу про стягнення штрафу, чого у цей термін не зробив і на поважні причин пропуску цього строку суду не вказав. Отже, вимоги банку про стягнення 1278,66 грн штрафу задоволенню не підлягають з підстав пропуску річного строку позовної давності.

Таким чином, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача боргу по процентам за користування кредитними коштами за період з 12 вересня 2011 року по 31 березня 2015 року з порушенням норм матеріального права, тому рішення суду в цій частині необхідно змінити, стягнувши з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість по процентам за користування кредитом у сумі 5204,70 грн, а не 5821,82 грн, як помилково вважав суд.

Отже, всього з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 8728,24 грн (3523,54 грн боргу по тілу кредиту + 5204,70 грн боргу по процентам за користування кредитом) заборгованості за кредитним договором.

За таких обставин, оскаржене рішення суду на підставі ст. 376 ч. 1 п. 4, ч. 4 ЦПК України підлягає зміні в зазначеній вище частині, а апеляційні скарги, відповідно, підлягають частковому задоволенню.

Оскільки відповідач ОСОБА_1 є інвалідом 1 групи і від сплати судового збору за наслідками розгляду позову, вимоги якого мають бути задоволені на 52%, звільнений, тому на підставі ст. 141 ч. 6, ч. 13 ЦПК України позивачу АТ КБ «Приватбанк» за рахунок держави підлягають компенсації 916,24 грн за розгляд справи в суді першої інстанції (52% від сплаченого судового збору в сумі 1762 грн за подання позову).

Від сплати судового збору за подання апеляційної скарги у сумі 2643 грн, вимоги якої мають бути задоволені на 7%, відповідач ОСОБА_1 звільнений, тому за апеляційний розгляд справи з АТ КБ «Приватбанк» на користь держави підлягають стягненню 185,01 грн.

На підставі ст. 141 ч. 10 ЦПК України позивачу АТ КБ «Приватбанк» за рахунок держави слід компенсувати 731,23 грн (916,24 – 185,01) за апеляційний розгляд справи.

Відповідно до ч. 6 ст. 19, п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України судове рішення у даній справі, як малозначній, не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст.ст. 367; 374 ч. 1 п. 2; 376 ч. 1 п. 1, п. 4; 382 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та його представника адвоката ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 21 серпня 2018 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення боргу по процентам за користування кредитними коштами за період з 12 вересня 2011 року по 31 березня 2015 року змінити.

Стягнути з ОСОБА_1 (ІНФОРМАЦІЯ_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) на користь ОСОБА_3 товариства Комерційного банку «Приватбанк» (місцезнаходження юридичної особи: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1-Д; код ЄДРПОУ 14360570) 8728 грн 24 коп. заборгованості за кредитним договором № б/н від 12 вересня 2011 року станом на 30 листопада 2017 року.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Компенсувати ОСОБА_3 товариству Комерційний банк «Приватбанк» за рахунок держави 731 грн 23 коп. судового збору за апеляційний розгляд справи.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Головуючий (підпис) С.Г.Хвостик (суддя-доповідач)

Судді: (підпис) ОСОБА_5

(підпис) ОСОБА_6