Рішення № 77020177, 09.10.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4004/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2018 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Радчука А.А.,

за участю секретаря - Ляшенко Ю.В.,

за участю сторін: представника позивача - ОСОБА_1,

представника відповідача - ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду справу за позовом ОСОБА_3 ОСОБА_4 (65036, АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов’язання прийняти рішення, -

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_3 ОСОБА_4 з позовною заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №145 від 01.08.2018 року про відмову ОСОБА_3 ОСОБА_4 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання прийняти рішення відносно ОСОБА_3 ОСОБА_4 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що 03.08.2018 року громадянин ОСОБА_3 ОСОБА_4 отримав повідомлення №5/1-610 від 01 серпня 2018 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 145 від 01.08.2018 року. Позивач зазначає, що Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області не прийняло до уваги реальні побоювання ОСОБА_3 ОСОБА_4 за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності, у зв’язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Ухвалою суду від 30.08.2018 року відкрито провадження по справі та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження.

20.09.2018 року від представника Відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову відповідач зазначає, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

06.09.2018 року від Позивача надійшла відповідь на відзив, в якій він додатково зазначив, що Позивач є громадянином ОСОБА_5, за віросповіданням - індуїст. Причина залишення країни громадянського походження стали, погрози вбивства з боку батьків дівчини з якою зустрічався Позивач. Згідно Протоколу співбесіди від 01.08.2018 року, Позивач зазначив, що погрози почали надходити через те, що дівчина з якою він зустрічався сповідує іслам, а Позивач є індуїстом за релігією. Також, через різне віросповідання та через те, що Позивач не припинив спілкування з дівчиною, він зазнав фізичної розправи, що підтверджується Протоколом співбесіди від 01.08.2018 року. Кількість разів застосування фізичного насильства Позивач точно назвати не зміг, проте Позивач вказує на сам факт такого насильства. Через страх за своє життя та неможливість повернутись до країни громадянського походження, Позивач звернувся до ГУ ДМСУ в Одеській області. При поверненні до країни громадянського походження до Позивача може бути застосовано нелюдське або таке, що принижує гідність поводження, у зв’язку з чим у Позивача існують реальні причини побоювання повертатися до країни свого походження.

В судовому засіданні 04.09.2018 року представник Позивача позов підтримав у повному обсязі та просив задовольнити його з підстав, викладених в тексті позовної заяви та відповіді на відзив.

В судовому засіданні 12.09.2018 року представник Відповідача заперечував проти задоволення адміністративного позову, просив відмовити у його задоволенні з підстав, викладених у тексті відзиву.

Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов та заперечення на нього, судом встановлено наступне.

Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_3 ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином ОСОБА_5, за національністю – ОСОБА_5, за віросповіданням – Індуїст. До України позивач потрапив легально, 19.02.2018 року, вибув з ОСОБА_3 авіарейсом Нью-Делі (ОСОБА_3) - Стамбул (Туреччина) - ОСОБА_2 (Україна), державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу та оформленої разової візи. В м. Стамбул (Туреччина) перебував транзитом протягом 2 годин. Починаючи з 19.02.2018, позивач жодних виїздів за межі України не здійснював

10.07.2017 року позивач звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду документів, щодо надання позивачу статусу біженця в Україні, Управлінням державної міграційної служби України у Одеській області був прийнятий висновок від 01.08.2018 року щодо доцільності відмовити громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_4 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зі змісту зазначеного висновку вбачається, що «За результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційний ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п.1 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявником було надано інформацію, що причиною відсутності бажання повертатися на територію громадянської належності є бажання в подальшому не зустрічатися зі своєю дівчиною та зазначив, що на Батьківщині йому буде безпечно лише у випадку відсутності зустрічей і подальшого спілкування із зазначеною дівчиною, заявникові нічого не погрожуватиме у випадку, якщо він почне будувати відносини із дівчиною, яка сповідує індуїзм. Так, під час звернення за міжнародним захистом шукач захисту не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі ОСОБА_3. Під час проведення анкетування від 13.07.2018 року заявник повідомив, що по відношенню до нього було застосовано фізичне насилля в регіоні постійного проживання за ознаками віросповідання. Він повідомив, що протягом 2 місяців разом зі своєю дівчиною проживав на території Бангладеш (м. Сілет), та після повернення заявника до ОСОБА_3 з боку батьків дівчини щодо нього було здійснено фізичне насилля разом з погрозою фізичної розправи в подальшому у випадку, якщо він не припинить зустрічатися з їх донькою. Із відповідною заявою до правоохоронних органів заявник не звертався, обґрунтовуючи це усними погрозами від батьків дівчини. Заявник зазначив, що після отриманих відповідних погроз від її батьків, заявник цілком свідомо продовжував контактувати разом зі своєю дівчиною. Зазначений інцидент заявник пов’язує із власною належністю до гілки релігії - індуїзм. Зазначений елемент не розглядається за конвенційними ознаками, як ознака переслідування, так як немає обґрунтованих побоювань, аргументованих тверджень та пояснень заявника, що вищезазначений елемент трапився саме через його віросповідання. Надалі подібні випадки із заявником не траплялись, відповідно, жодних проблем пов’язаних із цією обставиною не виникало. Заявником було зазначено, що на території ОСОБА_3 він не був жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи. За матеріалами особової справи, дівчина заявника володіла інформацією стосовно його віросповідання та нормально до цього відносилась. Жодних погроз або вимог з приводу вищезазначеної обставини не висловлювала На прохання співробітника територіального підрозділу ДМС надати послання на соціальні мережі заявника та його дівчини, шукач захисту не надав дану інформацію. Також, він зазначив, що наразі його дівчині на території ОСОБА_3 нічого не загрожує. Заявник не зміг надати чіткої інформації, стосовно детальних обставин зустрічей із дівчиною, відповідь була узагальненою та нечіткою. Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції набуття міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, згідно визначення п. 13 ч. 1 статті 1 вищевказаного Закону, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні; громадянської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.»

Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 01.08.2018 року № 145 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

03.08.2018 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 ч.1 ст.1 Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації “Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку”, видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з ОСОБА_3 або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_6 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено жодних переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, під час проходження процедури набуття міжнародного захисту ОСОБА_3 ОСОБА_4 повідомив наступне.

Щодо причини звернення за міжнародним захистом, позивач розповів про небезпеку за власне життя та погрози, які надходили на його адресу з боку родини його дівчини, з якою він зустрічався протягом 4 років та в подальшому планував одружитися. Причиною відповідних погроз було різне віросповідання молодих осіб, а саме: позивач сповідує індуїзм та належить до касти брахманів, а його дівчина сповідувала іслам. Інформація стосовно контактів позивача з дівчиною стала відома її батькам через їхні здогадки стосовно того, що вона постійно спілкувалась по телефону разом із позивачем

Він та його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних, релігійних, військових або громадських організацій. Позивач є невійськовозобов’язаним, військову службу не проходив

Згідно отриманих пояснень, наприкінці грудня 2017 року позивач звернувся до уповноважених структур з метою отримати візу для виїзду з ОСОБА_3. Першочергово позивач мав на меті здійснити виїзд до країн ЄС, а саме - Італії чи Німеччини, проте через недостатній рівень володіння англійською мовою йому було відмовлено отриманні візи до зазначених країн. Зі слів позивача, бажання виїзду до країн ЄС було обумовлене пошуками кращого життя. Позивачем було отриману візу до України, обґрунтовуючи це тим, що це був найлегший варіант для виїзду із ОСОБА_3

Суд вважає, що надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.

Крім того судом встановлено, що Позивач не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п. 1 ст. 1 Закону.

Так під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового Захисту, заявником було надано інформацію, що причиною відсутності бажання повертатися на територію громадянської належності є бажання в подальшому не зустрічатися зі своєю дівчиною та зазначив, що на Батьківщині йому буде безпечно лише у випадку відсутності зустрічей і подальшого спілкування із зазначеною дівчиною, позивачеві нічого не погрожуватиме у випадку, якщо він почне будувати відносини із дівчиною, яка сповідує індуїзм.

Під час звернення за міжнародним захистом шукач захисту не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі ОСОБА_3. Під час проведення анкетування від 13.07.2018 позивач повідомив, що по відношенню до нього було застосовано фізичне насилля в регіоні постійного проживання за ознаками віросповідання. Він повідомив, що протягом 2 місяців позивач разом зі своєю дівчиною проживав на території Бангладеш (м. Сілет), та після повернення позивача до ОСОБА_3 з боку батьків дівчини щодо особи було здійснено фізичне насилля разом з погрозою фізичної розправи в подальшому у випадку, якщо він не припинить зустрічатися з їх донькою. Із відповідною заявою до правоохоронних органів позивач не звертався, обґрунтовуючи це усними погрозами від батьків дівчини. Позивач зазначив, що після отриманих відповідних погроз від її батьків, він цілком свідомо продовжував контактувати разом зі своєю дівчиною.

Надалі подібні випадки із позивачем не траплялись, відповідно, жодних проблем пов’язаних із цією обставиною не виникало. Позивачем було зазначено, що на території ОСОБА_3 він не був жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи. За матеріалами особової справи, дівчина позивача володіла інформацією стосовно його віросповідання та нормально до цього відносилась. Жодних погроз або вимог з приводу вищезазначеної обставини не висловлювала. На прохання співробітника територіального підрозділу ДМС надати посилання на соціальні мережі позивача та його дівчини, позивач не надав дану інформацію. Також, він зазначив, що наразі його дівчині на території ОСОБА_3 нічого не загрожує. Позивач не зміг надати чіткої інформації, стосовно детальних обставин зустрічей із дівчиною, відповідь була узагальненою та нечіткою

Таким чином, аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції набуття міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця

За матеріалами особової справи позивача, він не зазначив про побоювання зазнати смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання.

Позивачем не було надано жодних доказів ймовірного переслідування та побоювання зазначити фізичної розправи через належність до індуїзму та відношення до касти «брахман»

Під час проведення процедури міжнародного захисту, позивач зазначив, що у регіоні Азамгарх проживає приблизно 70% населення, яке сповідує індуїзм, а саме в с. Пуспнагарх, де заявник проживав разом зі своєю сім’єю до моменту виїзду на територію України. Також, позивачем було зазначено, що його близькі родичі і досі проживають за вказаною адресою. Зазначений елемент виражає ймовірну можливість вільного та безконфліктного проживання в зазначеному селищі, на що позивач прямо зазначає під час проведення процедури здобуття міжнародного захисту.

Також, позивачем було надано інформацію, що жодних проблем або дискримінації у зв’язку із віросповіданням та в процесі релігійної діяльності на території ОСОБА_3 у позивача не виникало, він мав можливість вільно дотримуватись канонів релігії, як і не було жодних проблем з Представниками органів державної влади або особистих переслідувань на період проживання на території ОСОБА_3.

Під час проведення процедури міжнародного захисту, позивач зазначив, що жодних проблем із соціальними зв’язками, конфліктів у взаєминах зі співгромадянами на території ОСОБА_3 також не виникало, як і проблем та конфліктів за релігійною ознакою на території ОСОБА_3. Ані позивач, ані його родичі не були причетні до насильницьких викрадень на території ОСОБА_3, особисто права близьких родичів не порушуються

Позивачем було зазначено, що у випадку повернення на територію ОСОБА_3, він матиме можливість реалізації власних прав гр. ОСОБА_5 на території громадянської належності, як і можливість належного соціального забезпечення та інтеграції в суспільство.

З матеріалів особової справи спостерігається, що позивачем не були надані жодні документальні докази або переконливі усні твердження стосовно обставини власного ймовірного Переслідування у випадку повернення на Батьківщину. Також, під час проведення протоколів співбесід, заявник не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину. Також, позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів невибіркового насилля.

Суд вважає, що елемент неможливості повернення позивача до Батьківщини правомірно не приймаються ГУ ДМС України в Одеській області в якості правдоподібних, оскільки позивач не надав як до ГУ ДМС України в Одеській області, так і до суду жодних конкретних фактів або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

При цьому, згідно із п.195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Наведене вище кореспондується з вимогами ч. 7 ст. 7 Закону, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією Управління Верховного комісару ООН у справах біженців “Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців” від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

В той же час, аналізом отриманих свідчень вбачається, що позивач надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності.

Так під час проведення анкетування від 13.07.2018 повідомив, що погроза на його адресу з боку батьків дівчини відбулася три місяці назад, восени 2018 року, проте він повідомив, що територію громадянської належності залишив 19.02.2018.

Під час анкетування від 13.07.2018, позивач зазначив, що на території громадянської належності зазнавав фізичної розправи лише один раз, проте під час проведення протоколу співбесіди, ним було надано інформацію, що фізичної розправи він зазнавав двічі. При цьому після уточнюючого запитання, чому позивачем було надано різну інформацію, він зазначив, що він не пам’ятає скільки разів зазнавав фізичної розправи, так як між проведенням анкетування та проведенням протоколу пройшло багато часу.

Крім того, на початку анкетування позивачем було зазначено, що протягом 2014 - 2018 років він працював у м. Нью-Делі (ОСОБА_3). Надалі повідомив, що з 2014 по 2015 роки працював продавцем магазину мобільних телефонів «Seien Telecom» (ОСОБА_3, м. Нью-Делі), а протягом 2015 по 2017 роки працював перевізником вантажу фірми з транспортування овочів та фруктів (ОСОБА_3, м. Чандігарх). Інколи позивач приїжджав до батьків в селище Пуспнагарх. При цьому зазначивши, що на території ОСОБА_3 проживав за адресою: ОСОБА_3, штат Уттар-Прадеш, регіон Азамгарх, село Пуспнагарх, адресу проживання не змінював та на період вибуття проживав саме за цією адресою.

Незрозумілим залишається факт стосовно проживання позивач на території м. Сілет (Бангладеш). А саме, під час анкетування він зазначив, що разом зі своєю дівчиною проживав на території Бангладеш протягом 2 місяців, однак під час протоколу співбесіди зазначив, що проживав у м. Сілет (Бангладеш) протягом 1 місяця. На уточнююче запитання пояснити, чому він повідомляє різну інформацію, заявник зазначив, що він забув. Проте, позивачем було зазначено, що до свого потрапляння на територію України особа проживала на території ОСОБА_3, та на території третьої країни не перебував.

Суд вважає, що зазначені розбіжності вказують лише на необґрунтованість тверджень позивача щодо наявності переслідувань.

Відповідно до положень ОСОБА_6 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

З матеріалів особової справи вбачається, що єдиною причиною виїзду на територію України були пошуки кращого життя та можливість легалізуватись за кордоном.

Позивачем не були зазначені обставини, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насильства.

З огляду на викладене, суд погоджується з твердженнями відповідача, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов’язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Зважаючи на вищенаведене, суд погоджується з твердженням відповідача, що позивача можливо кваліфікувати як “мігранта”, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні “біженця”.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є необґрунтованими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким Позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Решта доводів висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі “Серявін та інші проти України” від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бендерський проти України» від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб’єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що у задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд –

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовної заяви ОСОБА_3 ОСОБА_4 (65036, АДРЕСА_1) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65014, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу №145 від 01.08.2018 року про відмову ОСОБА_3 ОСОБА_4 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання прийняти рішення відносно ОСОБА_3 ОСОБА_4 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту – відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 09.10.2018 року.

Суддя А.А. Радчук.

.