Рішення № 77016895, 09.10.2018, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2018 року м. ПолтаваСправа № 1640/2319/18

Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Костенко Г.В.,

за участю:

секретаря судового засідання – Шулик Н.І.,

представника відповідача – ОСОБА_1,

розглянув у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Полтавського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

05.07.2018 ОСОБА_2 (надалі – ОСОБА_2, позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Полтавського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (надалі – Полтавське ОУПФУ Полтавської області, відповідач), в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Полтавського ОУПФУ Полтавської області по невиплаті пенсії ОСОБА_2 з дати її припинення;

- зобов'язати Полтавське ОУПФУ Полтавської області поновити нарахування і виплату пенсії ОСОБА_2 та виплатити заборгованість за період, починаючи з дати її невиплати, негайно після проголошення судового рішення, а також утримуватись від подальшого призупинення її виплати.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відповідачем порушено вимоги статті 19 Конституції України та частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки з липня 2016 року припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення і за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 24 липня 2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі №1640/2319/18. Розгляд справи проводиться у порядку спрощеного позовного провадження.

06.08.2018 відповідач надав до суду відзив (а.с.51-52), в якому просив відмовити в задоволенні позову.

Позивач у судове засідання не з'явився, надав до суду заяву про розгляд справи без особистої участі. Позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог.

Суд, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив такі факти та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є пенсіонером, відповідно до посвідчення, копія якого міститься у матеріалах справи (а.с.16) та взятий на облік Полтавським ОУПФУ Полтавської області (а.с.70).

Згідно з довідкою від 14.12.2015 року №1601002940 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, позивач проживає за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.42).

Згідно відзиву на адміністративний позов від 07.08.2018 вих.№18281/13-05 встановлено, що позивачці припинено виплату пенсії з 01.07.2016 (а.с.51-52).

Позивач вважаючи, що Полтавським ОУПФУ Полтавської області порушено його конституційне право на соціальний захист, право на одержання пенсії, в зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи оцінку позовним вимогам, суд виходить з наступного.

Визначення поняття внутрішньо переміщеної особи за національним правом міститься у ст. 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" №1706-VII, який набрав чинності 22.11.2014. Це визначення має описовий характер та охоплює три види конституційно-правового статусу людини (громадянин України, іноземець та особа без громадянства). З огляду на визначення, внутрішньо переміщена особа - це особа, яка: - перебуває на території України на законних підставах; - має право на постійне проживання в Україні; - була змушена залишити або покинути своє місце проживання в результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Отже, спеціальний статус внутрішньо переміщеної особи не збігається та не може підміняти собою жоден із закріплених у Конституції України конституційно-правових статусів особи, та не є окремим конституційно-правовим статусом особи.

Проте реєстрація особи як внутрішньо переміщеної надає можливість державним органам врахувати її особливі потреби. Серед таких особливих потреб - доступ до належного житла та правової допомоги, доступ до спеціальних державних програм, зокрема адресних програм для внутрішньо переміщених осіб, тощо. Очевидно, що статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права (або "інші права", як це зазначено у статті 9 Закону № 1706-VII), не звужуючи, між тим, обсяг конституційних прав та свобод особи та створюючи додаткові гарантії їх реалізації.

У пункті 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 №637 "Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам" встановлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 509. Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення (далі - соціальні виплати), що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України".

Тобто, за приписами наведеної норми умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ "Державний ощадний банк".

Згідно п. 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №509 від 01.10.2014 (в редакції постанови КМ № 352 від 08.06.2016) (далі - Порядок №509) довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 Закону та абзацом шостим цього пункту. Довідка, видана до 20 червня 2016 року, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 Закону.

З цього приводу суд зауважує, що пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 365 від 08.06.2016 встановлено, що контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж один раз на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики.

Відповідно до підпункту 2 пункту 12 зазначеного Порядку соціальні виплати припиняються у разі встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї. Відповідачем не надано будь-якого обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, як внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування.

Суд також зауважує, що питання виплати пенсій врегульовано статтею 47 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", за якою пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Згідно з частиною другою статті 49 України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Матеріалами справи підтверджено, що виплата пенсії позивачу припинена з 01.07.2016. Відповідачем не надано суду жодного доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачеві виплати пенсії, визначених статтею 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Суд вважає необхідним застосувати до спірних правовідносин практику Європейського Суду з прав людини, як джерела права відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Як зазначив Європейський суд з прав людини в рішенні у справі “Пічкур проти України”, яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення). У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі "Ілашку та інші проти Молдови та Росії" Європейський суд з прав людини визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем "Молдавської Республіки Придністров'я" (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Як зазначено в п. 333 цього рішення Європейського суду з прав людини: "Суд вважає, що коли держава не може забезпечити дію своєї влади на частині своєї території відповідно фактичній ситуації (наприклад, сепаратиський режим, військова окупація), держава не перестає нести відповідальність та здійснювати юрисдикцію. Вона повинна усіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням іноземних держав та міжнародних організацій продовжувати гарантувати права та свободи, передбачені Конвенцією".

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не дотримано вимоги статті 19 Конституції України та частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", оскільки з 01.07.2016 позивачу припинено виплату пенсії без прийняття відповідного рішення та за відсутності законодавчо встановлених підстав.

Аналогічна правової позиції висловлена Верховним Судом в постановах від 22.03.2018 у справі №243/6391/17, від 17 липня 2018 року у справі № 415/2945/17.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо припинення виплати позивачу пенсії з 01.07.2016.

Суд також акцентує увагу на тому, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення (постанова ВС України від 16 вересня 2015 року у справі 826/4418/14).

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову в частині вимог про зобов’язання відповідача поновити виплату та виплатити заборгованість по пенсійним виплатам, яка утворилась з 01.07.2016 року, що є дотриманням судом гарантії, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Аргументи відповідача, наведені ним у відзиві на позовну заяву, щодо повноважень Кабінету Міністрів України з вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проведення політики у сфері соціального захисту, суд вважає безпідставними. Так, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України. Згідно з пунктом 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, форми і види пенсійного забезпечення, захисту, форми і види пенсійного забезпечення.

Особливу увагу варто звернути на те, що у преамбулі до Закону № 1058-IV зазначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону. Конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.

Щодо посилань відповідача на статтю 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", як на підставу для відмови у задоволенні позову, суд зазначає.

Положеннями статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачується за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсаційних втрат частини доходів.

З дослівного аналізу наведеної норми вбачається, що вона стосується саме нарахованих та не отриманих, з вини пенсійного органу, сум пенсій. Однак, позивач в своїй позовній заяві ставить питання про зобов'язання відповідача поновити нарахування та виплату пенсії, виплата якої була припинена, а не її перерахунок, а тому до спірних правовідносин положення статті 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" не застосовуються.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 17.07.2018 по справі № 752/7455/17.

Відповідно до статей 7, 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У відповідності до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що відповідачем в судовому засіданні не доведено правомірності оскаржуваних рішень, а отже, адміністративний позов підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

На підставі викладеного, керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2; рнокпп1950200238; АДРЕСА_1, 36009) до Полтавського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. І.Мазепи, 30, м. Полтава, Полтавська область, 36040; код ЄДРПОУ 40383769) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Полтавського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області щодо припинення нарахування та виплати пенсії ОСОБА_2 з 01.07.2016.

Зобов'язати Полтавське об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. І.Мазепи, 30, м. Полтава, Полтавська область, 36040; код ЄДРПОУ 40383769) поновити нарахування та виплату ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2; рнокпп1950200238) з 01.07.2016 щомісячне нарахування та виплату пенсії.

Зобов'язати Полтавське об'єднане управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. І.Мазепи, 30, м. Полтава, Полтавська область, 36040; код ЄДРПОУ 40383769) сплатити ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2; рнокпп1950200238) заборгованість з виплати пенсії з 01.07.2016.

Стягнути на користь ОСОБА_2 (ІНФОРМАЦІЯ_2; рнокпп1950200238) за рахунок бюджетних асигнувань Полтавського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Полтавської області (вул. І.Мазепи, 30, м. Полтава, Полтавська область, 36040; код ЄДРПОУ 40383769) судові витрати по сплаті судового збору за подання адміністративного позову в сумі 704,80 (сімсот чотири гривні вісімдесят копійок).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Харківського апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017 року.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 10 жовтня 2018 року.

Головуючий суддя ОСОБА_3