Рішення № 76998670, 12.09.2018, Інгульський районний суд міста Миколаєва (до 25.04.2025 - Ленінський районний суд м. Миколаєва)

12.09.2018

Справа №489/4932/17

Провадження №2/489/633/18

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2018 року м. Миколаїв

Ленінський районний суд міста ОСОБА_1 у складі:

головуючого – судді Рум’янцевої Н.О.,

із секретарем судових засідань – ОСОБА_2,

за участю: представника позивача – ОСОБА_3, представника відповідача – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на частку у спільному майні та визнання договору дарування недійсним,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернулася до суду з позовом до відповідача, яким просила: встановити факт її проживання разом з ОСОБА_7 однією сім’єю без реєстрації шлюбу; визнати квартиру АДРЕСА_1 об’єктом спільної сумісної власності подружжя; визнати право власності на 1/2 частки цієї квартири в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя; визнати недійсним договір дарування квартири №2069 від 23.06.1999 року, укладеного між ОСОБА_7 та відповідачем. Позивач посилається на те, що з 1988 року по 15 червня 2016 року проживала разом із померлим ОСОБА_7 однією сім’єю без реєстрації шлюбу, за час їх спільного проживання придбали вказану квартиру, яка є їх спільною сумісною власністю. Зазначений договір дарування квартири вважає недійсним, оскільки не давала згоди на його укладення як співвласник квартири.

Відповідач заперечувала проти позову зазначала, що спірна квартира належала на праві приватної власності її батьку ОСОБА_7, на підставі приватизації, яка була проведена у 17.05.1994 році та з огляду на вимоги чинного законодавства не є спільним майном подружжя. Стосовно вимоги про визнання факту сумісного проживання, позивач заперечувала з огляду на те, що у 2016 році позивач вже зверталась з аналогічною вимогою та провадження по справі було закрито у зв’язку з відмовою позивача від позову.

З’ясувавши обставини та дослідивши надані докази, суд приходить до висновку, що встановлені наступні факти та відповідні правовідносини.

Позивач вказує на те, що вона разом із ОСОБА_7 проживали однією сім’єю без реєстрації шлюбу з 1988 року по день смерті останнього 15.06.2016 року в квартирі АДРЕСА_1, вели спільне господарство та мали спільний побут.

Як вказує позивач, за їх спільне проживання ними було придбано квартиру АДРЕСА_1.

15 червня 2016 року ОСОБА_7 помер, свідченням чого є свідоцтво про смерть серії І-ФП №242994.

Позивач вважає, що має право на ? частку квартири в порядку поділу майна подружжя, оскільки вона проживала з померлим однією сім’єю без реєстрації шлюбу біля 30 років.

Стосовно вимоги про встановлення юридичного факту.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України, сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Пунктом 5 частини 1 статті 315 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Поясненнями свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 підтверджено факт сумісного проживання ОСОБА_5 та ОСОБА_7.

В той же час, під час дослідження матеріалів архівної справи № 489/3346/16-ц, встановлено, що згідно особистої заяви ОСОБА_5 від 05.10.2016 року (а.с. 24 архівної справи №489/3346/16-ц) вона зазначає, що встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно було їй для прийняття спадщини, однак вона дізналась, що ОСОБА_7 квартиру АДРЕСА_2 подарував дочці ОСОБА_12, а гараж продав. З огляду на зазначене вона вважає недоцільним продовження розгляду справи. В порядку п. 3 ч.1 ст. 205 ЦПК України просила прийняти відмову від заяви та закрити провадження по справі.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 05.10.2016 року провадження у справі за заявою ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, закрито у зв’язку з прийняттям судом відмови заявника від позовних вимог. Вище зазначена ухвала суду набрала законної сили.

За правилами п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Отже, враховуючи те, що ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва вже закрито провадження по справі за заявою ОСОБА_5 про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, у зв’язку з відмовою позивачки від позову в 2016 році та станом на час розгляду даної справи судом є таке, що набрало законної сили, рішення суду, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що й даний спір, тому провадження у справі в частині встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу слід закрити.

Щодо вимог про визнання квартири спільним майном подружжя та визнання права власності на ? частку квартири в порядку поділу майна подружжя, суд виходить з наступного.

Як вказує позивач, за їх спільне проживання з ОСОБА_7, ними було придбано квартиру АДРЕСА_1, а тому просить визнати квартиру об’єктом спільної сумісної власності подружжя.

Відповідачем даний факт заперечувався з посиланням на те, що при розлучення ОСОБА_7 з офіційною дружиною ОСОБА_13, остання розміняла належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_3 на дві інші: АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5.

На підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Миколаївською міською службою приватизації державного житлового фонду 17 травня 1994 року за №1385/Э та зареєстрованого в Миколаївському обласному бюро техінвентаризації 06.06.1995 року за реєстровим №17084, квартира АДРЕСА_1 належала на праві приватної власності ОСОБА_7.

Як вбачається з договору дарування квартири від 23.06.1999 рокуАДРЕСА_6 будинку 11-б в місті ОСОБА_1 належала ОСОБА_7К на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Миколаївською міською службою приватизації державного житлового фонду 17.05.1994 року та реєстрованого в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 06.06.1995 року за реєстровим № 17084.

Статтею 22 Кодексу про шлюб та сім’ю України встановлено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно із ст. 23 цього Кодексу, майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов’язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

За змістом ч. 1 ст. 28 Кодексу про шлюб та сім’ю України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму». Приватизація квартир у будинках, включених до плану реконструкції поточного року, здійснюється після її проведення власником (володільцем) будинку. Наймачі, які проживали у квартирах до початку реконструкції, після проведення реконструкції мають пріоритетне право на приватизацію цих квартир.

З зазначеного слідує, що ОСОБА_7, 17 травня 1994 року приватизував квартиру АДРЕСА_7 та набув право власності на неї. Згідно норм чинного законодавства квартира є його особистою приватною власністю.

Позивач стверджує у позові, що вони з відповідачем з 1988 року по 15 червня 2016 року проживала разом однією сім’єю без реєстрації шлюбу, за час їх спільного проживання придбали вказану квартиру.

Однак, даних про те, що ОСОБА_5 чи інші особи, крім ОСОБА_7, приймали участь у придбанні вказаної квартири, суду не надано.

Крім цього відповідно до штампу у паспорті ОСОБА_5 використала право на безоплатну приватизацію в обсязі 14,77 кв.м. 03.10.1996 році.

Посилання позивача на положення п. 4 ч. 1 ст. 57 СК України, про те, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» безпідставне. Положення вказаної статті не поширюються на спірні правовідносини, оскільки зміни до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» набрали чинності лише та діяли з 08.01.2011 по 13.06.2012 рік. В інший період, у тому числі коли спірна квартира була набута ОСОБА_7 це майно вважалося особистим приватним майном (ст. 57 СК України).

Вказане підтверджується позицією Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладеною в ухвалі від 04.09.2017 року по справі № 489/9330/14-ц.

Враховуючи наведене, суд вважає, що обставини, заявлені позивачем про визнання квартири АДРЕСА_1 об’єктом спільної сумісної власності подружжя не знайшли свого підтвердження.

Також, спростованими відповідачем та безпідставними є вимога про визнання права власності на 1/2 частки цієї квартири в порядку поділу спільного сумісного майна подружжя.

Відповідно до положень ст. 74 СК України, що застосовується із 01 січня 2004 року, при поділі майна між жінкою та чоловіком, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу (Право спільної сумісної власності подружжя).

За змістом положень ст. 74 СК України у разі пред'явлення позову про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу, позивач повинен довести початок і кінець такого проживання, а також набуття в цей період спірного майна. Обставини проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, існування між ними відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, а також набуття ними спільного майна у цей період має бути підтверджено належними і допустимими доказами.

Частиною 1 ст.70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно ч.1 ст.71 СК України, майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Частиною 1 ст.57 СК України передбачено, що особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду"; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Отже, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.

Оскільки, в судовому засіданні не встановлено, що нерухоме майно набуте позивачем у спільну сумісну власність в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти із відповідачем, а придбане внаслідок приватизації ОСОБА_14, суд вважає, що право позивача не порушене і захисту не підлягає.

З огляду на вищенаведене, суд вважає що вимоги про визнання квартири спільним майном подружжя та визнання права власності на ? частку квартири в порядку поділу майна подружжя задоволенню не підлягають.

Суд, з огляду на досліджені докази у їх сукупності, вважає, що вимога про визнання договору дарування недійсним задоволенню не підлягає, з огляду на таке.

23 червня 1999 року між ОСОБА_7 та відповідачем був укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_15 та зареєстрованого в реєстрі за №2069.

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо суб’єкта, сформованої 11.04.2017 року, квартира АДРЕСА_8 належить на праві власності ОСОБА_6 на підставі договору дарування квартири від 23.06.1999 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_15 та зареєстрованого в реєстрі за №2069.

Враховуючи те, що договір дарування квартири був укладений у червні 1999 року, то до правовідносин щодо укладення цього договору підлягають застосування норми Цивільного кодексу Української РСР в редакції станом на 27.12.1996 року.

Положеннями частини 1 та частини 2 статті 243 Цивільного кодексу Української РСР передбачено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

У відповідності з ч. 3 ст. 244 Цивільного кодексу Української РСР, до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу, а саме вимога щодо нотаріального посвідчення договору.

Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов’язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з’ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Зазначена правова позиція повністю відповідає правовій позиції Верховного суду України у справі № 6-1026цс16.

Відповідно до положень пунктів 1, 2, та 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Згідно із ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Таким чином, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог щодо відповідності змісту правочину Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.

Позивачка вказує на те, що договір дарування квартири від 23.06.1999 року є недійсним, оскільки він вчинений без додержання вимог, які встановлені ч..1-3, 5,6 ст. 203 ЦК України. Оскільки наміру на укладення договору дарування вона не мала та дозволу на укладення будь-яких договорів не давала, а тому вважає, що вищевказаний договір дарування повинен бути визнаний недійсним.

На підставі ч. 1 ст. 65 СК України , дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Згідно ст. 219 ЦК України, у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.

Згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

У відповідності до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» згідно ст. ст.215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Таким чином, право позивача обрати такий спосіб захисту свого порушеного права як визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, залежить від того, чи порушеного таким правочином його право. У випадку встановлення такого порушення, визнання правочину недійсним є способом захисту порушеного права позивача, котрий він може обирати на власний розсуд.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

А отже, посилання позивача на те, що дозволу на укладення будь-яких договорів щодо спірної квартири вона не надавала також не слід брати до уваги, оскільки в ч. 1 ст. 65 СК України, мова йде про «офіційних» дружину, чоловіка, якими ОСОБА_5 та ОСОБА_7 не були, а також про майно, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, яким спірна квартира ніколи не виступала.

На основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які посилались сторони, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд приходить до висновку про наявність підстав для закриття провадження по справі в частині заявленої вимоги про встановлення юридичного факту та відмову у задоволенні в інший частині позовних вимог.

Судові витрати пов’язані з судовим розглядом цивільної справи покладаються на позивача у відповідності до приписів ч. 1 ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 4, 12, 89, 259, 263-265, 315 Цивільного процесуального кодексу України, суд,

В И Р І Ш И В:

Провадження в цивільній справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 в частині встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу - закрити.

В задоволенні позовних вимог про визнання нерухомого майна спільною власністю подружжя, визнання права власності на частку у спільному майні та визнання недійсним договору дарування - відмовити.

Апеляційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено скорочене судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Судове рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

У відповідності з п. 15.5 Розділу ХІІІ Перехідних Положень Цивільного процесуального кодексу України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через Ленінський районний суд міста ОСОБА_1 або в порядку статті 355 ЦПК України безпосередньо до Апеляційного суду Миколаївської області.

З інформацією щодо тексту судового рішення учасники справи можуть ознайомитися за веб-адресою Єдиного державного реєстру судових рішень: http://www.reyestr.court.gov.ua.

Позивач: ОСОБА_5, 23.06.1942р.н., зареєстрована ІНФОРМАЦІЯ_1 (кол. Будьоного) 33-б кв.14, паспорт серія ЕО №111484.

Відповідач: ОСОБА_6, Башт, Седлецька 911, Прага-Виход, РНОКПП НОМЕР_1.

Суддя Ленінського районного

суду міста ОСОБА_1 Рум’янцева

Повний текст судового рішення «09» жовтня 2018 року