Постанова № 76972025, 08.10.2018, Харківський апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 жовтня 2018 р. м. ХарківСправа № 820/3519/18Харківський апеляційний адміністративний суд

у складі колегії:

головуючого судді: Донець Л.О.

суддів: Перцової Т.С. , Жигилія С.П.

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Харківського апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Харківського міського центру зайнятості на рішення Харківського окружного адміністративного суду (суддя І інстанції Мороко А.С.) від 25.06.2018, повний текст складено 26.06.18 по справі № 820/3519/18

за позовом ОСОБА_1

до Харківського міського центру зайнятості

про зобов'язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

05 травня 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Харківського обласного центру зайнятості (далі - відповідач), в якому просив зобов'язати відповідача призначити виплати допомоги по безробіттю, що передбачено Законами України, терміном до 13.09.2018 - до настання права на пенсію; допустити негайне виконання рішення суду.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25 червня 2018 року позов задоволено.

Зобов'язано Харківський міський центр зайнятості призначити виплати допомоги по безробіттю ОСОБА_1, що передбачено Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", терміном до 13.09.2018 - до настання права на пенсію.

Стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Харківського міського центру зайнятості судовий збір у розмірі 704,80 (сімсот чотири) грн 80 коп.

Відповідач, не погодившись з судовим рішенням, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування своїх доводів апеляційної скарги, відповідач посилається на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, зокрема, Закону України «Про зайнятість населення», що призвело до неправильного вирішення справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що позивачу призначена допомога по безробіттю, як застрахованій особі, з урахуванням страхового стажу на 360 календарних днів з 12.05.2017, відповідно до наказу № НТ170512 від 12.05.2017 року.

06.02.2018 року Наказом № НТ180206 позивачу скорочену виплату допомоги по безробіттю у зв'язку зі звільненням позивача з підстав передбачених ч. 1 ст. 36 КЗпПУ.

22.01.2018 позивач звернувся до відповідача з заявою про перегляд строків нарахування виплати по безробіттю відповідно до ч. 4 ст. 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття".

В своєму листі від 06.02.2018 року № ХМЦЗ-02-1219 відповідач зазначив, що 12.05.2017 позивачу призначено виплата допомоги по безробіттю як застрахованій особі з урахуванням страхового стажу відповідно до п. 1 ст. 23 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" строком на 360 календарних днів з 12.05.2017 по 06.05.2018.

Позивач також звертався із запитами до Державної служби зайнятості та Міністерства соціальної політики України. Так, відповідно до листів № 33/01/1331-18 та № 1402/0/52-18/218, підстави для призначення допомоги по безробіттю загальною тривалістю не більше 720 календарних днів відсутні.

Суд першої інстанції, задовольнивши позов, дійшов до висновку про те, що на позивача, як особу яка має право на пенсію на пільгових умовах, поширюються положення частини 4 статті 22 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", якими встановлено, що для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів, а тому, відповідач протиправно відмовив позивачу у виплаті допомоги по безробіттю на вказаний строк.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Правові, економічні та організаційні засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення, гарантії держави щодо захисту прав громадян на працю та реалізації їхніх прав на соціальний захист від безробіття, визначено Законом України «Про зайнятість населення».

Положеннями ч. 1 ст. 1 Закону України "Про зайнятість населення" визначено, що безробіття - соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування; безробітний - особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи; зареєстрований безробітний - особа працездатного віку, яка зареєстрована в територіальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, як безробітна і готова та здатна приступити до роботи; вакансія - вільна посада (робоче місце), на яку може бути працевлаштована особа; працевлаштування - комплекс правових, економічних та організаційних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації права особи на працю.

Згідно зі ст.5 Закону України «Про зайнятість населення» держава гарантує у сфері зайнятості: вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії; одержання заробітної плати (винагороди) відповідно до законодавства; професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці; професійне навчання відповідно до здібностей та з урахуванням потреб ринку праці; підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями; безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку; соціальний захист у разі настання безробіття; захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення; додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.

У відповідності до ст. 43 Закону України «Про зайнятість населення», статусу безробітного може набути:

особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи;

особа з інвалідністю, яка не досягла встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсійного віку та отримує пенсію по інвалідності або соціальну допомогу відповідно до законів України "Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю" та "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю";

особа, молодша 16-річного віку, яка працювала і була звільнена у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, зокрема припиненням або перепрофілюванням підприємств, установ та організацій, скороченням чисельності (штату) працівників.

Статус безробітного надається зазначеним у частині першій цієї статті особам за їх особистою заявою у разі відсутності підходящої роботи з першого дня реєстрації у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, незалежно від зареєстрованого місця проживання чи місця перебування.

Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, визначається Кабінетом Міністрів України.

Правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, встановлені Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

У відповідності до ч. 1 ст. 6 вказаного Закону, право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття (далі - забезпечення) та соціальні послуги мають застраховані особи.

Згідно до ч. ч. 1, 4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону та абзаці третьому частини четвертої статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" - 180 календарних днів.

Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів.

Відповідно до ч. 1 ст. 23 наведеного вище Закону, застрахованим особам, зазначеним у частині першій статті 22 цього Закону, розмір допомоги по безробіттю визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу), визначеної відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, затвердженого Кабінетом Міністрів України, залежно від страхового стажу, але не менше ніж мінімальний розмір допомоги по безробіттю, встановлений правлінням Фонду для цієї категорії осіб: до 2 років - 50 відсотків; від 2 до 6 років - 55 відсотків; від 6 до 10 років - 60 відсотків; понад 10 років - 70 відсотків. Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру: перші 90 календарних днів - 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів - 80 відсотків; у подальшому - 70 відсотків.

Матеріали справи свідчать про те, що позивачу призначена допомога по безробіттю, як особі що є застрахованою, з урахуванням страхового стажу на 360 календарних днів.

Позивач в своїй уточнюючій позовній заяві (а.с. 33-37), своє порушене право обумовлює терміном на який, на його думку, відповідачем призначена вказана допомога.

Так, на думку позивача, термін виплати допомоги по безробіттю повинен бути до 13.09.2018 року, до набуття права на пенсію, тоді як відповідачем призначено таку виплату терміном на 360 календарних днів, починаючи з 12.05.2017 року по 06.05.2017 року.

Наведена вища обставина, відповідно до доводів позовної заяви, може призвести до погіршення становища позивача, оскільки останній у майбутньому є набувачем права на пільгову пенсію, а відповідач своїми діями не визнає такого права.

Крім цього, позивачем стверджується про порушення його права на матеріальне забезпечення на випадок безробіття.

У відповідності до ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства, згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Статтею 5 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист, шляхом:

визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;

визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;

прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ст.4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення, в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Не поширюють свою дію ці положення й на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.

Виходячи із вищевикладеного, колегія суддів дійшла до висновку про те, що у встановлених по справі фактичних обставин справи, зважаючи на їх зміст та юридичну природу, оскаржуваний термін призначення допомоги по безробіттю, не зачіпають конкретних прав позивача.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 15.12.2015 року у справі №21-5361а15.

Так, колегія суддів вважає, що правовідносини щодо призначення пенсії, в тому числі на пільгових умовах, не відносяться до компетенції відповідача, а суд не може вирішувати спори про події, які не відбулись у часі.

Сторонами не заперечується про те, що на час подання позову до суду - 05.05.2018 року, позивач був отримувачем допомоги по безробіттю.

Таким чином, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Що стосується позиції позивача, та висновку суду першої інстанції про те, що відповідач під час визначення терміну для призначення допомоги по безробіттю не застосував правила ч. 4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», та не призначив йому допомогу терміном до 13.09.2018 року, а лише до 06.05.2018 року, то колегія суддів вказує на таке.

У відповідності до ч. ч. 1, 4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», право на допомогу по безробіттю залежно від страхового стажу мають застраховані особи, визнані в установленому порядку безробітними, страховий стаж яких протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як безробітної, становить не менше ніж шість місяців за даними Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб, зазначених у частині другій статті 6 цього Закону та абзаці третьому частини четвертої статті 7 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" - 180 календарних днів.

Для осіб передпенсійного віку (за 2 роки до настання права на пенсію) тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 720 календарних днів.

Свою позицію застосування до умов, визначених ч. 4 ст. 22 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», вимог ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», відповідач доводить прямим посиланням на це у п. 2 Розділу І Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності», затвердженого на Наказом Міністерства соціальної політики України від 15.06.2015 року № 613, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України від 09.07.2015 року № 821/27266.

Згідно з пунктом 2 Розділу І вказаного Порядку, передпенсійний вік - вік особи за 2 роки до досягнення нею пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».

Статтею 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено умови призначення пенсії за віком.

Так, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу: з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - не менше 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - не менше 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - не менше 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - не менше 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - не менше 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - не менше 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - не менше 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - не менше 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - не менше 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - не менше 35 років.

До досягнення віку, встановленого абзацами першим і другим цієї частини, право на пенсію за віком за наявності відповідного страхового стажу мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку: 55 років - які народилися по 30 вересня 1956 року включно; 55 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1956 року по 31 березня 1957 року; 56 років - які народилися з 1 квітня 1957 року по 30 вересня 1957 року; 56 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1957 року по 31 березня 1958 року; 57 років - які народилися з 1 квітня 1958 року по 30 вересня 1958 року; 57 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1958 року по 31 березня 1959 року; 58 років - які народилися з 1 квітня 1959 року по 30 вересня 1959 року; 58 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1959 року по 31 березня 1960 року; 59 років - які народилися з 1 квітня 1960 року по 30 вересня 1960 року; 59 років 6 місяців - які народилися з 1 жовтня 1960 року по 31 березня 1961 року; 60 років - які народилися з 1 квітня 1961 року по 31 грудня 1961 року.

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого частиною першою цієї статті, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу: по 31 грудня 2018 року - від 15 до 25 років; з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - від 16 до 26 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - від 17 до 27 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - від 18 до 28 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - від 19 до 29 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 20 до 30 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - від 21 до 31 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 22 до 32 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - від 23 до 33 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - від 24 до 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року - від 25 до 35 років.

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2019 року, страхового стажу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, право на призначення пенсії за віком мають особи після досягнення віку 65 років за наявності страхового стажу: з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - від 15 до 16 років; з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - від 15 до 17 років; з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року - від 15 до 18 років; з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року - від 15 до 19 років; з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року - від 15 до 20 років; з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року - від 15 до 21 року; з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року - від 15 до 22 років; з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року - від 15 до 23 років; з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року - від 15 до 24 років; починаючи з 1 січня 2028 року - від 15 до 25 років.

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, необхідного страхового стажу на дату досягнення віку, передбаченого частинами першою - третьою цієї статті, пенсію за віком може бути призначено після набуття особою страхового стажу, визначеного частинами першою - третьою цієї статті на дату досягнення відповідного віку.

Наявність страхового стажу, передбаченого частинами першою - третьою цієї статті, який дає право на призначення пенсії за віком, визначається на дату досягнення особою відповідного віку і не залежить від наявності страхового стажу на дату звернення за призначенням пенсії.

Починаючи з 1 січня 2028 року, у разі наявності 40 і більше календарних років страхового стажу, пенсія за віком призначається незалежно від віку.

Колегія суддів зауважує про те, що Наказ Міністерства соціальної політики України від 15.06.2015 року № 613, пройшов державну реєстрацію у Міністерстві юстиції України від 09.07.2015 року за № 821/27266, а вік позивача на час призначення допомоги становив 52 роки, тому підстави для його незастосування у відповідача відсутні.

Позивач, у своїй позовній заяві, та суд першої інстанції у своєму рішенні не посилається на неправомірність даного нормативного акту.

Таким чином, колегія суддів вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.

З приводу посилань суду першої інстанції про скорочення виплати по безробіттю з 06.05.2018 року, то колегія суддів зазначає на те, що за обставинами справи позивачу допомога по безробіттю була призначена з 12.05.2017 року по 06.05.2018 року (а.с. 41 зворотна сторона).

Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Колегія суддів вважає, що рішення відповідача відповідає даним критеріям оскільки вказане вчинено на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використання повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Таким чином, колегія суддів дійшла до висновку про необґрунтованість позовних вимог, та задоволення апеляційної скарги.

Судом першої інстанції неправильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з порушенням норм матеріального права, тому колегія суддів вважає, що судове рішення підлягає скасуванню, а апеляційна скарга - задоволенню.

Справа в суді апеляційної інстанції призначена відповідно до положень п.3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Так, відповідно до наведеної вище норми, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

В своєму клопотанні від 04.10.2018 року, поданого до суду апеляційної інстанції, відповідач просить про розгляд даної справи в судовому засіданні за участю представника відповідача.

Згідно ч. 2 ст. 311 КАС України, якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Виходячи із викладеного, колегія суддів не вважає за необхідне задовольнити клопотання про розгляд даної справи в судовому засіданні за участю представника відповідача, оскільки справу можливо розглянути за наявними матеріалами.

Згідно ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Судом першої інстанції зроблені висновки, які не відповідають обставинам справи, тому судове рішення підлягає скасуванню, а апеляційна скарга - задоволенню.

Керуючись ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Харківського міського центру зайнятості задовольнити.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 25.06.2018 по справі № 820/3519/18 скасувати , та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Головуючий суддя Л.О. Донець Судді Т.С. Перцова С.П. Жигилій

Повний текст постанови складено 08.10.2018 року.