Рішення № 76951666, 01.10.2018, Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.10.2018 Справа №607/9767/17

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі головуючого судді Позняка В.М.,

з участю секретаря судового засідання Осів І.В.,

позивача – ОСОБА_1, її представника – ОСОБА_2, представника відповідача – ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до управління освіти і науки Тернопільської міської ради, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та за прострочення виконання рішення суду та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

08 серпня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Управління освіти і науки Тернопільської міської ради, в якому просила стягнути з відповідача 190 705,36 гривень, з яких: середній заробіток за фактичне прострочення виконання рішення суду щодо виплати заробітної плати у розмірі 16 226,48 грн., заробітна плата за 12 робочих днів з 20 квітня по 08 травня 2015 року у розмірі 2185,56 грн., середній заробіток за невчасну виплату заробітної плати з 20 квітня 2015 року по дату подання позову (07 серпня 2017 року) в сумі 105 016,32 грн., та компенсація за моральну шкоду у розмірі 65 772 грн.

06 березня 2018 року надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій позивач просила стягнути з відповідача 216047,84 гривень, з яких: середній заробіток за фактичне прострочення виконання рішення суду щодо виплати заробітної плати у розмірі 16 226,48 грн., заробітна плата за 12 робочих днів з 20 квітня по 08 травня 2015 року у розмірі 2185,56 грн., середній заробіток за невчасну виплату заробітної плати з 12 травня 2015 року по дату подання позову (07 серпня 2017 року) в сумі 102 646,16 грн., середній заробіток за невчасну виплату вказаної заробітної плати з дати подання позову і за час судового розгляду справи у розмірі 27 712,64 грн., компенсацію за моральну шкоду у розмірі 65 772 грн., та відшкодування курсу лікування у розмірі 1 505 грн.

19 червня 2018 року від представника позивача надійшла ще одна заява про збільшення позовних вимог в частині нарахувань за вимушений прогул, а саме – з дати подання позову (07 серпня 2017 року) і по день прийняття судового рішення у справі.

В обґрунтування вимог у заявах по суті справи (позовній заяві та відповіді на відзив) позивач вказує, що з 09 вересня 1999 року працювала на посаді завідувача дошкільного виховного закладу № 46 в м. Тернополі (з 20 жовтня 2000 року – змінено нумерацію на № 9, з 28 квітня 2005 року – змінено назву на Тернопільський дошкільний навчальний заклад № 9 Тернопільської міської ради). Наказом Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 01 липня 2014 року її було звільнено з роботи на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП. Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року, окрім іншого, її було поновлено на роботі з 01 липня 2014 року, стягнено 37 375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року та Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року рішення в цій частині залишено без змін. Вказує, що рішення суду про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 37 375,60 грн. відповідачем виконано лише 28 серпня 2015 року, тому має місце прострочення фактичної виплати заробітної плати за рішенням суду. На думку позивача, відповідач повинен виплатити їй середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку на підставі ст. 117 КЗпП України, сума якого за період прострочення за підрахунками позивача складає 16 226,48 грн. Окрім того, вказує, що період, за який за рішенням суду стягнено середній заробіток за час вимушеного прогулу охоплював період часу між незаконним звільненням до моменту прийняття судом її позовної заяви про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме - з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року. Разом з тим, її було поновлено на посаді 06 травня 2015 року та повторно звільнено 08 травня 2015 року. Від-так, вважає, що розмір компенсації середнього заробітку за час вимушеного прогулу є більшим, оскільки повний період було встановлено лише після фактичного поновлення на посаді і до моменту повторного звільнення. Таким чином, неоплаченим залишився вимушений прогул (відпрацьовані дні) з моменту призначення судового засідання (20 квітня 2015 року) і до повторного звільнення з роботи (08 травня 2015 року), тобто за 12 днів, розмір якого за підрахунками позивача складає 2 185,56 грн. Враховуючи те, що при звільненні вказана сума виплачена не була, позивач вважає, що на підставі ст. 117 КЗпП України їй підлягає до виплати середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку за період з 12 травня 2015 року по 07 серпня 2017 року, який за 563 робочих днів становить 102 646,16 грн., а також за час судового розгляду справи (з 07 серпня 2017 року) по день винесення рішення у справі. Окрім того, зазначає, що оскільки з 06 травня 2014 року до неї безпідставно було застосовано стягнення, що встановлено рішенням суду від 05 травня 2015 року, це спричинило їй моральну шкоду, яка полягала у сильних душевних хвилюваннях протягом тривалого часу, що призвело до погіршення стану її здоров’я та самопочуття, перебування у стані пригнічення, порушення звичайного ритму життя, та загострення хронічних хвороб, погіршення зору. Розмір моральної шкоди позивачка оцінює в сумі 65 772 гривень. Окрім того, вказує, що тримісячний строк позовної давності на заявлені ним вимоги про стягнення середньої заробітної плати не застосовуються, оскільки є вимогами про оплату праці. Стосовно строку позовної давності до позовної вимоги про стягнення моральної шкоди зазначає, що моральні страждання, завдані до закінчення розгляду справи шляхом прийняття остаточного рішення, є триваючими, весь час, поки справа розглядалася у судах різних інстанцій ОСОБА_1 зазнавала душевних та моральних страждань, завданих неправомірними діями відповідача, тому строк позовної давності в даному випадку не пропущено. Також вказує, що несвоєчасне виконання обов’язків по виплаті належних позивачу сум грошових коштів, стягнутих за рішенням суду, відбулося саме з вини відповідача. З цих підстав просить позов задовольнити.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області Сташків Н.М. від 22 серпня 2017 року відкрито провадження у вказаній цивільній справі.

При постановленні зазначеної ухвали суд керувався вимогами ЦПК України, в редакції, яка була чинною станом на день їх постановлення.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».

Відповідно до вимог п. 9 ч. 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 травня 2018 року, справу № 607/9767/17 передано на розгляд судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області Позняку В.М., згідно розпорядження № 424 від 29 травня 2018 року, у зв’язку з закінченням терміну повноважень судді Сташків Н.М.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області Позняка В.М. від 31 травня 2018 року вказану цивільну справу прийнято до свого провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

Від відповідача надійшов відзив на позов, в якому просить відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову в повному обсязі та застосувати строк позовної давності, виходячи з наступних підстав. Вказує, що вимога позивача про виплату коштів в сумі 37 375,60 гривень, які їй були присудженні рішенням суду від 05 травня 2015 року як середній заробіток за час вимушеного прогулу, поступила лише 14 липня 2015 року, тому у відповідності до ст. 116 КЗпП України саме не пізніше цієї дати працівнику мали бути виплачені усі належні їй суми. При виплаті цієї суми відповідач керувався Постановою КМУ № 845 від 03 серпня 2011 року «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників», п. 3 якого передбачено, що рішення про списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства. У зв’язку з необхідністю роз’яснення рішення суду щодо стягнення вказаної суми, після отриманням ухвали суду про роз’яснення рішення 26 серпня 2015 року, в якій було зазначено, що вказану суму необхідно стягувати з утриманням усіх необхідних зборів та платежів, УДКСУ у м. Тернополі 27 серпня 2018 року ОСОБА_1 було перераховано суму в розмірі 30 064,94 грн. середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, тому вини відповідача у неперерахуванні належних ОСОБА_1 сум у строки, встановлені ст. 116 КЗпП України не було. Стосовно нарахованих позивачем сум за прострочення виплати заробітної плати за рішенням суду та прострочення виплати заробітної плати за вимушений прогул, вважає їх необґрунтованими, оскільки ст. 117 КЗпП України, на підставі якої позивач просить стягнути вказані суми, не може бути розтлумачена як така, що встановлює право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того як вона була присуджена за рішенням суду. Стосовно заявленої суми відшкодування моральної шкоди зазначає, що настання хвороб, які як вказує позивач, є наслідком неправомірних дій з боку відповідача, є хронічними та на їхнє загострення не могло повпливати участь у судових засіданнях, які, на думку позивачки, спричинили їй душевні страждання. Також ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження причинно-наслідкового зв’язку між заподіяною шкодою та наслідками, що спричинили її. Окрім того, вказує, що на час звернення позивачки до суд пройшов тримісячний строк, встановлений ст. 233 КЗпП України. Вказує, що саме з 27 серпня 2015 року, коли було проведено фактичний розрахунок, у ОСОБА_1 виникло право на звернення до суду за захистом свого порушеного права, а саме – щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди.

У судовому засіданні позивач та її представник позов підтримали з підстав, викладених у заявах по суті справи та просили його задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позов та просив відмовити у його задоволенні.

Суд, дослідивши та оцінивши зібрані у справі докази, встановив такі обставини:

Судом установлено, що Наказом № 251-к Управління освіти і науки Тернопільської міської ради ОСОБА_1 було звільнено з посади завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі № 607/9677/14-ц визнано протиправними та скасовано накази Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 11 січня 2014 року № 06-к від 06 травня 2014 року № 114-к про застосування дисциплінарних стягнень у виді оголошення доган завідувачу Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради ОСОБА_1 та наказ від 01 липня 2014 року № 251-к про звільнення останньої із займаної посади. Поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року; стягнуто з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради 37 375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Рішення суду в частині поновлення на роботі з 01 липня 2014 року допущено до негайного виконання.

Ухвалою Апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року вказане рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільскої області від 05 травня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Тернопілсьької області від 08 липня 2015 року в частині вирішення позову про скасування наказу від 11 січня 2014 року № 06-к щодо оголошення ОСОБА_1 догани скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині рішення Тернопільського міськрайонного суду та ухвалу апеляційного суду Тернопільської області від 08 липня 2015 року залишено без змін.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 липня 2017 року позов ОСОБА_1 до Управління освіти і науки Тернопільської міської ради про скасування наказу про застосування дисциплінарного стягнення від 11 січня 2014 року за № 06-к залишено без розгляду.

Наказом Управління освіти і науки Тернопільської міської ради № 206-к від 06 травня 2015 року скасовано наказ Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 01 липня 2014 року № 251-К «Про звільнення ОСОБА_1І.», поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року.

08 травня 2015 року на підставі Наказу № 211-к від 08 травня 2015 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади у зв’язку з прогулом без поважних причин згідно з п. 4 ст. 40 КЗпП України.

14 липня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до начальника Управління освіти і науки Тернопільської міської ради із заявою, в якій просила виплатити належні їй кошти в сумі 37 375,60 грн. згідно рішення суду за вимушений прогул за період по 20 квітня 2015 року, та за період з 21 квітня 2015 року по 08 травня 2015 року - дорахувати.

23 липня 2015 року Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області на підставі рішення суду від 05 травня 2015 року, яке набрало законної сили 08 липня 2015 року, видано виконавчий лист про стягнення з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради в користь ОСОБА_1 37 375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20 серпня 2015 року на підставі заяви Управління соціальної політики Тернопільської міської ради роз’яснено резолютивну частину рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі № 607/9677/14-ц щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та зазначено, що суму в розмірі 37375,60 гривень необхідно стягувати з утриманням усіх необхідних зборів і платежів.

Як вбачається з меморіального ордера № 29 від 27 серпня 2015 року Управлінням освіти і науки Тернопільської міської ради перераховано ОСОБА_1 30064,94 грн. середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу згідно виконавчого листа № 607/9677/14-ц від 05 травня 2015 року.

З виписки по рахунку ОСОБА_1 від 17 вересня 2015 року вбачається, що грошові кошти в сумі 30064,94 грн. 27 серпня 2018 року надійшли на рахунок позивача від Управління соціальної політики Тернопільської міської ради.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 серпня 2015 року у справі № 607/9848/15-ц позов ОСОБА_1 задоволено, визнано неправомірним та скасовано Наказ Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 08 травня 2015 року № 211-к «Про звільнення за прогул без поважних причин ОСОБА_1І.», поновлено останню на посаді завідувача Тернопільським дошкільним закладом № 9 Тернопільської міської ради з 08 травня 2015 року; стягнуто з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради в користь позивача 10574,56 грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 27 серпня 2015 року скасовано і ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Наказом Управління освіти і науки Тернопільської міської ради № 4141-к від 27 серпня 2015 року поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 08 травня 2015 року.

З трудової книжки ОСОБА_1 вбачається, що 31 серпня 2015 року остання звільнена із займаної посади за власним бажанням згідно із ст. 38 КЗпП України на підставі наказу № 42а-к від 31 серпня 2015 року.

Відповідно до довідки № 25 від 18 червня 2018 року, виданої Управлінням освіти і науки Тернопільської міської ради, за серпень 2015 року ОСОБА_1 нараховано дохід в розмірі 4 639,73 грн. (грошова компенсація за невикористану щорічну основну відпустку за період роботи з 01 липня 2014 року по 08 травня 2015 року згідно Довідки № 38-д Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 13 серпня 2015 року).

Суд, розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін, дослідивши та оцінивши в сукупності зібрані по справі докази, вважає, що позов підлягає до часткового задоволення, виходячи із наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Щодо вимоги про стягнення заробітної палати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу) за 12 робочих днів з 20 квітня по 08 травня 2015 року у розмірі 2185,56 грн., суд вбачає підстави для часткового задоволення, виходячи з наступного.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року ОСОБА_1 понолено на посаді завідувача Тернопільським дошкільним навчальним закладом № 9 Тернопільської міської ради Тернопільської області з 01 липня 2014 року та стягнуто з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради 37 375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року.

При цьому, наказ про поновлення позивача на посаді було винесено 06 травня 2015 року.

Таким чином, рішення про виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року прийнято не було, тому підлягає стягненню з відповідача.

Порядок визначення суми середнього заробітку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України за № 100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок), абзацом 3 п. 2 якого передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року у справі № 607/9677/14-ц за позовом ОСОБА_1 до Управління освіти і науки Тернопільської міської ради про визнання протиправним та скасування наказів про застосування дисциплінарних стягнень та звільнення із роботи, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яке набрало законної сили в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановлено, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1, виходячи з розміру заробітної плати за два останні місяці роботи перед звільненням, становить 182,32 гривень. Вказана обставина відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України не підлягає доказуванню.

Згідно з п. 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

За період з 21 квітня 2015 року і по 05 травня 2015 року було 9 робочих днів (робота не проводилася у наступні дні – 25, 26 квітня, 1, 2, 3, 4 травня).

Таким чином, беручи до уваги кількість робочих днів, які мають бути оплачені, та середньоденний заробіток позивачки перед звільненням, шляхом множення отримуємо суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу – 1640,88 гривень (182,32 грн.*9).

Таким чином, з відповідача в користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 1640,88 гривень.

При цьому, суд вважає необґрунтованим розрахунок кількості днів, за які має бути оплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу, проведений позивачем, оскільки за 20 квітня 2015 року середній заробіток було стягнуто на підставі рішення суду від 05 травня 2015 року, а з 06 травня 2015 року – позивачку було поновлено на роботі, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу після цієї дати стягненню не підлягає.

В уточненій позовній заяві позивач вказує, що вказані дні були відпрацьованими, тому за них підлягає стягненню заробітна плата.

Рішенням Апеляційного суду Тернопільської області від 19 листопада 2015 року у справі № 607/9848/15-ц, яке набрало законної сили, встановлено, що з підстав відсутності ОСОБА_1 на робочому місці з 06 травня 2015 року по 08 травня 2015 року її звільнено з посади завідувача Тернопільського дошкільного навчального закладу № 9 Тернопільської міської ради 08 травня 2015 року у зв’язку з прогулом без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України. Вказаним рішенням суду відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову про скасування Наказу № 211-к від 08 травня 2015 року, яким останню було звільнено з посади з цих підстав.

Таким чином, факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місці без законних на те підстав у період з 06 травня 2015 року по 08 травня 2015 року суд вважає доведеними у відповідності до вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України, тому вимога про стягнення заробітної плати за ці дні є безпідставною та до задоволення не підлягає.

Стосовно доводів представника відповідача про закінчення строку звернення до суду за вищевказаною вимогою про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд вважає її необґрунтованою, виходячи з наступного.

Згідно із ч. 2 ст. 233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Аналізуючи зміст вказаної норми закону, можна зробити висновок про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи здійснив роботодавець нарахування таких виплат.

Як частиною першою статті 94 КЗпП України, так і частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці» передбачено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано. Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 Кодексу і частині першій статті 1 Закону України «Про оплату праці», як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року «Про ратифікацію Європейської соціальної хартії (переглянутої)», за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Отже, вимога про оплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП України, та стягнення таких сум не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Вказаний висновок викладений в Постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17.

Вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за невчасну виплату належних їй при звільненні сум (середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року), на підставі ст. 117 КЗпП України в наступних розмірах: 102 646,16 грн. - за період з 12 травня 2015 року по 07 серпня 2017 року, та з 07 серпня 2017 року по день винесення рішення суду, суд вважає необґрунтованими, виходячи з наступних підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною 1 ст. 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Частиною 2 вказаної статті встановлено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз вказаних норм, а також ч.ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України свідчить, що зобов'язання виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу виникає у роботодавця з рішення органу, який розглядав трудовий спір.

Вказана позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 січня 2018 року у справі № 807/1502/15.

Судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року стягнуто з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради в користь ОСОБА_1 37 375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року. Період з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року вказаним рішенням не охоплено, та рішення про виплату працівникові середнього заробітку за цей період органом, який розглядає трудовий спір, прийнято не було. Встановлення розміру належних ОСОБА_1 сум середнього заробітку за вказаний період є предметом розгляду даного позову.

При звільненні позивача 08 травня 2015 року на підставі п. 4 ст. 40 КЗпП України у відповідача не існувало законодавчо встановленого обов'язку або обов'язку, встановленого рішенням суду, щодо виплати позивачеві заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року.

Відповідно до пункту 57 рішення Європейського суду з прав людини від 8 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (заява №377/02), остаточне рішення від 04 жовтня 2010 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю. У зв'язку з цим Суд зазначає, що відповідно до статті 117 Кодексу «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117). Особливу увагу слід звернути на те, що частина друга статті 117 Кодексу, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117.

Враховуючи викладене, суд приходить до переконання, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог у частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 12 травня 2015 року по день винесення рішення суду.

Стосовно позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за фактичне прострочення виконання рішення суду щодо виплати заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу в розмірі 37 375,60 грн.), яку позивач визначає в сумі 16 226,48 грн., суд не вбачає підстав для її задоволення, виходячи з наступного.

Так, судом встановлено, що рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року в частині стягнення з Управління освіти і науки Тернопільської міської ради 37 375,60 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01 липня 2014 року по 20 квітня 2015 року, було фактично виконано 28 серпня 2015 року, коли вказану суму перераховано ОСОБА_1 на підставі виконавчого листа, виданого Тернопільським міськрайонним судом Тернопільської області.

За приписами норм ст. 116, 117 КЗпП України, передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов’язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

При цьому, ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.

Такого висновку прийшов Верховний Суд у Постанові від 27 червня 2018 року у справі № 810/1543/17.

Окрім того, така позиція узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України.

Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшаков проти України» від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатися лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов’язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію змінюється на зобов’язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

Вирішуючи позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 65 772 гривень, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Згідно із ч. 1 ст. 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в п. 16 Постанови від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», до вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, застосовується тримісячний строк позовної давності.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З позовної заяви вбачається, що підставою відшкодування моральної шкоди, позивач вказує застосування до неї дисциплінарних стягнень, в тому числі, звільнення, яке мало місце 01 липня 2014 року, безпідставність яких було встановлено рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 05 травня 2015 року. Вказане рішення набрало законної сили 08 липня 2015 року після перегляду його апеляційним судом.

Таким чином, тримісячний строк звернення до суду з вимогою про відшкодування моральної шкоди внаслідок незаконного звільнення з роботи, станом на день звернення до суду з позовом – 08 серпня 2017 року, закінчився.

Стосовно можливого спричинення моральної шкоди внаслідок порушень з боку роботодавця, які стали підставою даного позову, суд враховує наступні обставини.

Так, підставою даного позову є стягнення сум середнього заробітку на підставі ст.ст. 235 та 117 КЗпПП України.

Рішенням Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року у справі № 1-5/2012за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв’язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, встановлено, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв’язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 було поновлено на роботі 06 травня 2015 року, тому з цього часу позивачці був відомий остаточний період, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, зобов'язання з виплати якого, виходячи з норм чинного законодавства, виникає у роботодавця з рішення органу, який розглядав трудовий спір, а не є сумою, належною працівнику при звільненні.

Разом з тим, позивачем реалізовано своє право щодо стягнення цієї суми лише 07 серпня 2017 року, коли вона звернулася з позовом до суду.

Повторне звільнення позивачки мало місце 08 травня 2015 року. Фактичний розрахунок щодо належних позивачці сум середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які були встановлені рішенням суду, було здійснено 27 серпня 2018 року, коли грошові кошти в сумі 30064,94 грн. надійшли на рахунок позивача від Управління соціальної політики Тернопільської міської ради.

Будь-яких інших сум, які б належали ОСОБА_1 при звільненні, судом не встановлено.

Таким чином, судом встановлено, що станом на дату звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди внаслідок порушення її законних прав, - 08 серпня 2017 року, закінчився тримісячний строк звернення до суду, встановлений ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Як роз’яснив Пленум Верховного Суду України в Постанові N 9 від 06 листопада 1992 року, «Про практику розгляду судами трудових спорів», встановлені статтями 228, 223 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.

Таким чином, враховуючи те, що для звернення з вимогою про відшкодування моральної шкоди пройшов тримісячний строк, встановлений ст. 233 КЗпП України, доказів поважності причин пропуску зазначеного строку позивачем не надано, при цьому представником відповідача було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності, позовна вимога ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди до задоволення не підлягає.

Окрім того, виходячи з вищенаведеного рішення Конституційного суду України стосовно офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України, судом також встановлено, що тримісячний строк звернення ОСОБА_1 до суду з вимогою щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, також закінчився, однак, як встановлено вище, у задоволенні вказаних вимог позивачці слід відмовити за безпідставністю.

Стосовно вимог позивача про відшкодування курсу лікування у розмірі 1505 гривень, суд вважає їх такими, що не підлягають до задоволення з наступних підстав.

Так, можливість відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я працівників передбачено ст. 173 КЗпП України, відповідно до якої шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України, фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

В позовній заяві позивачем не обґрунтовано необхідності стягнення коштів в розмірі 1505 грн. на відшкодування курсу лікування, а також не зазначено доказів, які б підтверджували причинно-наслідковий зв’язок між здійсненням позивачем витрат на лікування та діями роботодавця. В матеріалах справи такі докази теж відсутні.

Стосовно наявної в матеріалах справи довідки № 40 від 25 липня 2014 року, виданої ПП «Клініка мікрохірургії ока «Медікус», в якій зазначено про те, що ОСОБА_1 проведено курс лікування вартістю 1505 грн., суд не бере її до уваги як доказ на підтвердження вищевказаних обставин, виходячи з наступного.

По-перше, позивачем не доведено, що її перебування на амбулаторному лікуванні у вказаній клініці є наслідком дій відповідача.

По-друге, на лікуванні у клініці позивачка знаходилася з 29 січня 2014 року по 03 лютого 2014 року та з 12 лютого 2014 року по 21 лютого 2014 року. Разом з тим, наказ про оголошення їй догани № 114-к та наказ про звільнення з роботи № 251-к, які рішеннями судів визнані незаконними були прийняті 06 травня 2014 року та 01 липня 2014 року відповідно, тобто вже після зазначених дат лікування. Наказ Управління освіти і науки Тернопільської міської ради від 11 січня 2014 року № 06-к про застосування до ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення, який передував лікуванню позивачки, та прийняття якого позивач також пов’язує як одну з підстав погіршення її стану здоров’я, у судовому порядку визнано незаконним та скасовано не було, а після скасування в цій частині рішення суду від 05 травня 2015 року та направлення на новий розгляд, ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28 липня 2017 року, за заявою представника позивача, позов про скасування цього наказу було залишено без розгляду.

Таким чином, судом не встановлено підстав для відшкодування позивачці курсу лікування в розмірі 1505 грн., тому позов в цій частині не підлягає до задоволення.

Враховуючи те, що позов задоволено частково – лише в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а позивач в цій частині звільнений від сплати судового збору, тому у відповідності до ч. 6 ст. 141 ЦПК України, з відповідача в дохід держави необхідно стягнути 704,80 гривень судового збору, пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.

Керуючись ст. ст.. 261, 267, 1195 Цивільного кодексу України, ст. ст. 94, 116, 117, 233, 235, 237-1 Кодексу законів про працю України, ст. ст. 4, 12, 13, 81, 141, 263, 265, 268, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

ВИРІШИВ:

ОСОБА_5 ОСОБА_1 (вул. Броварна, 14/24, м.Тернопіль, 46003, ІПН НОМЕР_1) до управління освіти і науки Тернопільської міської ради (бульвар Т. Шевченка,1, місто Тернопіль, код ЄДРПОУ 26198169) задовольнити частково.

Стягнути з управління освіти і науки Тернопільської міської ради в користь ОСОБА_1 1640 (одна тисяча шістсот сорок) гривень 88 коп середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 21 квітня 2015 року по 05 травня 2015 року.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з управління освіти і науки Тернопільської міської ради в дохід держави судовий збір у розмірі 704,80 гривень.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Тернопільської області через суд першої інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне судове рішення складено 04 жовтня 2018 року.

Головуючий суддяОСОБА_5