Рішення № 76932110, 24.09.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.09.2018Справа № 910/8187/18

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.

за участю секретаря судового засідання: Зінчук С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в порядку загального позовного провадження матеріали справи

за позовом Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Українські вертольоти»

до Державного підприємства «Українське авіаційно-транспортне підприємство

«Хорів-Авіа»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Військова частина 2269 Національної гвардії України

про внесення змін до Договору

Представники учасників справи:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: Назаренко Є.О. за довіреністю № 216.4-18 від 20.07.2018:

від третьої особи: не з'явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство «Авіакомпанія «Українські вертольоти» (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Державного підприємства «Українське авіаційно-транспортне підприємство «Хорів-Авіа» (далі - відповідач) про внесення змін до Договору від 27.01.2010 № УВ.АРВ-12-008 про суборенду вертольоту МІ-8МТВ, заводський номер 95129, укладеного між Приватним акціонерним товариством «Авіакомпанія «Українські вертольоти» та Державним підприємством «Українське авіаційно-транспортне підприємство «Хорів-Авіа», доповнивши пункт 5.3. Договору новим абзацом наступної редакції: «Індексація орендної плати у 2016 році не здійснюється».

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на пункт 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік», яким зупинено на 2016 рік індексацію орендної плати за договорами оренди державного майна, у зв'язку з чим у позивача виникли законні сподівання на відповідне право на зменшення сум платежів. Також, позивач вказує на те, що він направив на адресу відповідача проект додаткової про внесення змін до Договору щодо зупинення на 2016 рік індексації орендної плати, проте відповідача відмовився вносити такі зміни до Договору.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.06.2018 вищевказану позовну заяву залишено без руху на підставі статті 174 Господарського процесуального кодексу України та надано позивачу строк для усунення недоліків.

03 липня 2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано заяву про усунення недоліків.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 09.07.2018 відкрито провадження у справі № 910/8193/18, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 01.08.2018 року.

25 липня 2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано заяву про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Військову частину 2269 Національної гвардії України.

Крім того, 25 липня 2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позовну заяву, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки твердження позивача ґрунтуються на довільному тлумаченні положень пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік», яке жодним чином не відноситься до спірних господарських правовідносин, які виникли між сторонами, оскільки законодавець надав право протягом 2016 року в договорі оренди державного та комунального майна не зазначати одну з істотних умов договору, а саме орендну плату з урахуванням її індексації, і таке право розповсюджується лише на ті договори, які укладаються у 2016 році. Також, відповідач вказує на те, що позивачем у позовній заяві не наведено жодних обставин, необхідних для внесення змін до Договору.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 01.08.2018 на підставі статті 50 Господарського процесуального кодексу України залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Військову частину 2269 Національної гвардії України, підготовче засідання відкладено на 05.09.2018 року.

07 серпня 2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подані додаткові документи для долучення до матеріалів справи.

27 серпня 2018 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником третьої особи подані клопотання про проведення підготовчого засідання без його участі та письмові пояснення щодо заявлених позовних вимог, відповідно до змісту яких третя особа просить суд відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 05.09.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/8187/18 до судового розгляду по суті на 24.09.2018 року.

Представник відповідача в судовому засіданні 24.09.2018 проти задоволення позову заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Представники позивача та третьої особи в судове засідання 24.09.2018 року не з'явились, про причини неявки суд не повідомили.

Статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на те, що неявка представника третьої особи не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Водночас, оскільки суд надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

У судовому засіданні 24.09.2018 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

27 січня 2010 року між позивачем (суборендар) та відповідачем (Орендар) було укладено Договір № УВ.АРВ-12-008 про суборенду вертольоту МІ-8МТВ, заводський номер 95129 (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1. якого Орендар передає, а Суборендар на правах оренди приймає в строкове платне володіння та користування окреме індивідуально-визначене майно - вертоліт МІ-8МТВ, заводський номер 94916 (далі - ПС), балансова вартість якого становить 1 441 736, 00 грн. з технічним майном, устаткуванням з комплекту 1:1, необхідним для виконання усіх видів авіаційних робіт за цільовими процедурами на території України та за її межами.

В подальшому, до вищевказаного Договору між сторонами було укладено ряд додаткових угод, якими внесені зміни до Договору.

ПС, що орендується, знаходиться у володінні та користуванні Орендаря на підставі Договору оренди від 15.10.2002 № 7.7-02, укладеного між Орендарем та військовою частиною 2269 внутрішніх військ МВС України (балансоутримувачем), надалі - Орендодавець (пункт 1.2. Договору).

Згідно з пунктом 15.1. Договору в редакції Додаткової угоди № 7 від 17.08.2013 зазначений Договір діє до 05 травня 2023 року включно.

За умовами пункту 5.1. Договору в редакції Додаткової угоди № 6 від 24.06.2011 орендна плата встановлена у розмірі, не меншої, що розрахована відповідно до п. 7 Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, і становить суму 180 198 грн. без ПДВ за базовий місяць розрахунку - лютий 2010 року. Орендна плата за червень 2011 року визначається шляхом коригування орендної плати за базовий місяць на індекси інфляції за період з березня 2010 року по червень 2011 року.

Відповідно до пункту 5.3. Договору в редакції Додаткової угоди № 6 від 24.06.2011, орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць.

Пунктом 5.5. Договору визначено, що розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін у випадках, передбачених чинним законодавством.

Зміни до умов цього Договору або його припинення допускаються за взаємної згоди сторін. Зазначені пропозиції розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною (пункт 15.3. Договору).

01 січня 2016 року набрав чинності Закон України «Про Державний бюджет України на 2016 рік», пунктом 9 Прикінцевих положень якого передбачається зупинення на 2016 рік дії норми статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в частині індексації орендної плати.

У зв'язку з цим, позивач вважає, що він набув право на зупинення індексації у 2016 році орендних платежів, сплачуваних відповідачу за Договором.

З метою внесення до Договору змін, направлених на реалізацію права на звільнення від індексації сум орендних платежів за Договором у 2016 році, позивач листом № 33/18-юр від 30.05.2018 направив на розгляд та підписання відповідачу Додаткову угоду № 11, якою передбачалося доповнення пункту 5.3. Договору новим абзацом наступної редакції: «Індексація орендної плати у 2016 році не здійснюється».

Листом № 163.4-18 від 06.06.2018 відповідач відмовив позивачу в підписанні означеної Додаткової угоди.

Позивач вважає, що відмова відповідача від підписання Додаткової угоди № 11 не відповідає вимогам Закону України «Про оренду державного та комунального майна», Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік», положенням Договору і сформованій державою політиці в питанні індексації у 2016 році орендної плати, у зв'язку з чим звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (частина 2 статті 20 Господарського кодексу України).

Згідно зі статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до ст.16 цього ж Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права і інтересу. Отже, підставою звернення до суду є наявність порушеного, не визнаного або оспорюваного права та інтересу.

Реалізуючи передбачене право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Згідно з положеннями статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно з частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

З аналізу вищевказаних приписів чинного законодавства вбачається, що істотні умови Договору, в тому числі орендна плата, визначаються лише за згодою сторін, що кореспондується з положеннями статті 627 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За загальними правилами, закріпленими в частині 1 статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Вказані положення кореспондуються з приписами частини 1 статті 188 Господарського кодексу України, згідно з якою зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

При цьому, частинами 2, 3, 4 статті 188 Господарського кодексу України передбачено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Суд наголошує, що згідно зі статтями 526, 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами, а зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одночасно суд зазначає, що Цивільний кодекс України базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань, прийнятих на себе за договором. Можливість внесенні змін договору у зв'язку з істотною зміною обставин, з яких сторони виходили при укладанні договору, Кодекс пов'язує з певними визначеними випадками, на які безпосередньо вказується у статті 652 Цивільного кодексу України.

Так, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах (частина 1 статті 652 Цивільного кодексу України).

Положеннями частини 2 статті 652 Цивільного кодексу України передбачено, якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, а з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При цьому, частиною 4 вказаної статті передбачено, що зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

Отже, зі змісту статті 652 Цивільного кодексу України вбачається, що укладаючи договір сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. Проте, в ході виконання договору можуть виявлятися обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін. При укладенні договору та визначені його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися.

Таким чином, закон пов'язує можливість зміни договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю чотирьох умов, визначених за приписами чинного законодавства. При вирішенні спорів про розірвання договорів з підстав, передбачених статтею 652 Цивільного кодексу України, необхідним є з'ясування питань стосовно доведення у чому саме обставини, якими сторони керувалися при укладенні договору та як саме змінились і чому зміна обставин є істотною.

При цьому, сама істотна зміна обставин не є підставою для зміни договору. Вимагаючи зміни договору на цій підставі, позивач, з урахуванням вимог статті 74 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку доказування, повинен довести, зокрема, впевненість сторін у момент укладення договору в тому, що така зміна обставин не настане.

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що частиною 1 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що істотною умовою договору оренди, зокрема, є орендна плата з урахуванням її індексації. Однак, на 2016 рік дію норми статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" в частині індексації орендної плати зупинено (п. 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік").

01.06.2018 року позивач направив на адресу відповідача лист № 33/18-юр від 30.05.2018 року про внесення змін до Договору на підставі пункту 9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» з проханням підписати Додаткову угоду № 11 до Договору, якою запропоновано доповнити пункт 5.3. Договору новим абзацом наступної редакції: «Індексація орендної плати у 2016 році не здійснюється.».

У відповідь на вказаний лист відповідач листом № 163.4-18 від 06.06.2018 року повідомив, що право сторін не зазначати про індексацію орендної плати розповсюджується на договори, які укладаються у 2016 році.

Надаючи згідно з вимогами пункту 3 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України правову оцінку аргументам, наведеним позивачем щодо наявності підстав для задоволення позову, суд зазначає наступне.

Так, укладений між сторонами Договір за своєю правовою природою є договором оренди.

Частиною 1 статті 283 Господарського кодексу України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу (частина 1 статті 284 Господарського кодексу України).

Разом із тим передача в оренду майна, яке є державною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна».

Виходячи зі змісту частини 1 статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» істотними умовами договору оренди є, зокрема, орендна плата з урахуванням її індексації.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 21 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об'єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України.

Як зазначалось вище, частиною першою статті 651 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 632 Цивільного кодексу України встановлено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до частини третьої статті 762 Цивільного кодексу України договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру орендної плати за користування майном.

З огляду на вищевикладене, розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін, а в разі законодавчої зміни її розміру нормами чинного законодавства передбачено можливість внесення відповідних змін до умов договору.

Водночас, передбачені статтею 284 Господарського кодексу України та статтею 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» істотні умови договору оренди, зокрема орендна плата з урахуванням її індексації, є обов'язковими для суб'єктів права державної власності, майно яких є об'єктом оренди.

За змістом частини 2 статті 284 Господарського кодексу України та частини 4 статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря.

Як вбачається з матеріалів справи, за умовами Договору позивач як орендар прийняв на себе зобов'язання протягом строку дії договору сплачувати орендодавцю орендну плату з урахуванням її індексації (пункти 5.1, 5.3, 5.6 Договору) і такий обов'язок позивача умовами договору не поставлено в залежність від будь-яких обставин.

Укладений між сторонами договір є дійсним і обов'язковим для виконання сторонами, а отже в силу приписів статті 179 Господарського кодексу України, статей 204, 629 Цивільного кодексу України породжує для його сторін відповідні права та обов'язки, зокрема право відповідача отримати орендну плату з урахуванням її індексації, та обов'язок позивача як орендаря сплатити цю плату у визначені договором розмірі та строки.

Таким чином, суд вважає посилання позивача на законодавче зупинення на 2016 рік дії норми статті 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в частині індексації орендної плати, є безпідставним і таким, що не узгоджуються з характером спірних правовідносин сторін, умовами договору і наведеними вище вимогами чинного законодавства.

Крім того, слід зазначити, що у рішеннях Конституційного Суду України від 09.07.2007 № 6-рп/2007, від 22.05.2008 № 10-рп/2008 викладено висновок про те, що закон про Державний бюджет України як правовий акт, чітко зумовлений поняттям бюджету як плану формування та використання фінансових ресурсів, має особливий предмет регулювання, відмінний від інших законів України - він стосується виключно встановлення доходів та видатків держави на загальносуспільні потреби, тому цим законом не можуть вноситися зміни, зупинятися дія чинних законів України, а також встановлюватися інше (додаткове) правове регулювання відносин, що є предметом інших законів України, оскільки з об'єктивних причин це створює протиріччя у законодавстві. У разі необхідності зупинення дії законів, внесення до них змін і доповнень, визнання їх нечинними мають використовуватися окремі закони.

Суд звертає увагу на те, що листи Фонду державного майна України №10-16-2392 від 10.02.2016 р., №10-16-3331 від 26.02.2016 р., №10-16-6583 від 11.04.2016 р., №10-16-8324 від 04.05.2016 р., №10-16-9559 від 15.05.2017 р., №10-16-15948 від 15.08.2017 р., листи Міністерства юстиції України №12619/387-0-2-16/8.1 від 13.04.2016 р., №15514/475-0-2-16/8.1 від 04.05.2016 р., №22050/К-13549/7.3 від 09.06.2017 р. не є обов'язковими до застосування, оскільки мають лише інформаційний характер та не мають юридичної сили.

З огляду на вищевикладене суд дійшов висновку, що позивач не довів наявність визначених законом підстав для внесення змін до спірного Договору, у зв'язку з чим, вважає заявлені позивачем вимоги необґрунтованими та такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, у зв'язку з чим відмовляє у їх задоволенні.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. У задоволені позову Приватного акціонерного товариства «Авіакомпанія «Українські вертольоти» до Державного підприємства «Українське авіаційно-транспортне підприємство «Хорів-Авіа» про внесення змін до Договору відмовити повністю.

2. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

3. Відповідно до частини 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

4. Згідно з підпунктом 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено 04.10.2018.

Суддя М.Є. Літвінова