Рішення № 76904152, 04.10.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 1540/4309/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 жовтня 2018 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Стефанова С.О.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 Міах до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 156 від 16.08.2018 року та зобов’язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 ОСОБА_2 Міах (надалі по тексту – позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області Державної міграційної служби України (надалі по тексту – відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМСУ в Одеській області № 156 від 16.08.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов’язати ГУ ДМСУ в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обґрунтування позовних вимог, позивач в цілому зазначив, що у липні 2018 року позивач звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області з заявою про звернення за захистом в України. 16.08.2018 року позивач отримав повідомлення № 5/1-623 від 16.08.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 156 від 16.08.2018 року у відповідності з яких на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає прийняте рішення необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Позивач вказує, що він має об’єктивні побоювання за своє життя та здоров’я, та не підпадає під визначення, перелічені в п. 6 ст. 8, на який відповідач посилається, тобто у позивача наявні умови, зазначені п. 1 та п. 13 ч. 1 Закону, і саме тому заява позивача про звернення за захистом в Україні не може вважитися очевидно необґрунтованою.

Ухвалою судді від 27 серпня 2018 року прийнято позову заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін. Перше судове засідання по справі призначено на 17 вересня 2018 року на 10:00 годину.

24 вересня 2018 року представником відповідача через канцелярію суду подано відзив на позовну заяву (вхід № 28109/18), згідно якого, відповідач позовні вимоги не визнає та просить суд в задоволенні позову відмовити посилаючись в цілому на те, що за матеріалами особової справи шукача захисту спостерігається суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до клопотання шукача захисту. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. З, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

У судове засідання представники сторін не з’явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Від представників сторін до суду надійшли клопотання про розгляд справи за їх відсутності в порядку письмового провадження.

Відповідно до вимог ч. 9 ст. 205 КАС України суд вирішив розглянути справу у письмовому провадженні.

Вивчивши матеріали справи, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги та відзив на позовну заяву, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Згідно матеріалів особової справи позивача встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 Міах, є громадянином ОСОБА_3, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1. За національністю – бангладешець (бангла), за віросповіданням – мусульманин-суніт. Рідна мова бенгальська, на початковому рівні володіє англійською мовою. За сімейним станом неодружений, дітей не має. Заявник має повну середню освіту, яку здобував у школі «Бурая Хая» (м. Сілет, ОСОБА_3) протягом 2003-2013 років. Щодо трудової діяльності, як в країні громадянської належності, так і на території України заявник не працював. Шукач захисту ніколи не притягався до кримінальної відповідальності ані в країні громадянської належності, ані на території України. Заявник не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке б було пов’язано з його расовою, національною, релігійною належністю. Шукач захисту не є військовозобов’язаним. Заявник стверджує, що на території ОСОБА_3 був членом партії Bangladesh Islami Chhatrashibir.

Щодо виїзду з країни громадянської належності, з матеріалів особової справи встановлено наступне. В травні - червні 2018 року позивач вибув з ОСОБА_3 авіарейсом Дакка (ОСОБА_3) - Дубай (ОАЕ) - Москва (РФ), на підставі паспортного документу та туристичної візи терміном дії на 3 місяці. З території РФ позивач нелегально вибув на територію України, місце та час нелегального перетину державного кордону України встановити не передбачається можливим.

Щодо причин звернення за міжнародним захистом в Україні, позивач повідомив, що через членство в партії Bangladesh Islami Chhatrashibir він зазнав переслідування з боку правоохоронних структур ОСОБА_3 та представників правлячої політичної сили «Аwami League».

У липні 2018 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

16 серпня 2018 року за результатами розгляду особової справи заявника № 2018ОD0118 Управління дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_3 ОСОБА_4 ОСОБА_2 Міах в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, через відсутність умов передбачених пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 78-83).

Вказаний висновок Управління обґрунтувало, в цілому, тим, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду особи з ОСОБА_3 з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в регіоні постійного проживання, ані перебуваючи поза її межами заявник не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч.І статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявника особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. З Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування заявника в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Наказом заступника начальника ГУ ДМС України в Одеській області від 16.08.2018 року № 156 з посиланням на ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 87).

16.08.2018 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 88-91).

На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).

Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У свою чергу, п.1 ч.1 ст.1 Закону визначає, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону додатковий захист – форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 статті 1 вищезгаданого Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.

Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з ОСОБА_3 або існування будь-яких загроз у разі повернення до країни громадської належності, позивач не надав, та заслуговуючих на увагу пояснень не навів.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Згідно з ч. 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частина 1 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачає, що рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. Строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції, але не більш як до трьох місяців.

Згідно частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Суд вважає необхідним зазначити, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Крім того, ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено жодних переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.

Так, дослідивши особову справу позивача разом з інформацією, наданою під час анкетування та проведення інтерв'ю, можна дійти висновку, що він не переслідувався в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, у відповідності до п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, під час звернення за міжнародним захистом позивач не навів інформації, яка б вказувала на можливість його особистих переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства або віросповідання під час проживання в країні громадянської належності (співбесіда від 10.08.2018 року). Також, особа не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами (анкета від 10.08.2018 року). Також, аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв’язку із ймовірною загрозою переслідувань за вищевказаними ознаками.

Суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що за матеріалами особової справи позивача спостерігається, що останній із зволіканнями звернувся до територіального підрозділу ДМС, що ставить під сумнів реальність загрози життю особи та вказує на те, що вказане звернення до територіального підрозділу ДМС із заявою про набуття міжнародного захисту було обумовлене лише потребою у легалізації перебування на території України.

Так, згідно з п. 22 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів пов'язаних щодо перебування іноземця та особи без громадянства в Україні», варто враховувати, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Крім того, позивач підтвердив, що причиною його звернення із заявою до територіального підрозділу ДМС є отримання відповідних документів для легального перебування на території України (співбесіда від 10.08.2018 року).

За матеріалами особової справи позивача спостерігаються суттєві розбіжності в його твердженнях, які вказують на елемент приховування важливих деталей, що, в свою чергу, істотно знижує рівень довіри до клопотання шукача захисту. Так, наприклад, відповідно до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (заява від 31.07.2018 року), позивач вказав, що прибув на територію України легально, на підставі паспортного документу серії ВР №80786727. Під час протоколу співбесіди (від 10.08.2018 року) позивач зазначив, що прибув на території України нелегально з території РФ.

З протоколу співбесіди від 10.08.2018 року вбачається, що на особу було заведено кримінальну справу у м. Сілет та він перебував у розшуку з боку правоохоронних структур. Під час подальшого опитування позивач повідомив, що «політичні конкуренти» з партії «Аwami League» написали на нього заяву до правоохоронних структур (співбесіда від 10.08.2018року).

Під час анкетування від 02.08.2018 року позивач зазначив, що займав посаду секретаря в партії Bangladesh Islami Chhatrashibir, під час протоколу співбесіди від 10.08.2018 року позивач не може зазначити яку посаду займав у парії. Також під час протоколу співбесіди від 10.08.2018 року позивач повідомив, що перебуваючи на території ОСОБА_3 він не отримував погроз на свою адресу та не зазнав переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності та громадянства, фізичного насильства, усі родичі заявника, а саме батько, матір, брат та сестра проживають на у м. Сілет (ОСОБА_3) та не отримують жодних погроз на свою адресу.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про необґрунтованість тверджень позивача про політичні переслідування. Так, позивач не надав до територіального підрозділу ДМС будь-яких документальних доказів власного членства у політичній партії «Bangladesh Islami Chhatrashibir», не володіє інформацією про діяльність вказаної партії, її мету, власні посадові обов’язки як члена вказаної організації.

В свою чергу, елемент переслідування позивача з боку правоохоронних структур ОСОБА_3 також суд вважає правомірно не було визнано правдоподібним та не приймався територіальним підрозділом ДМС, з огляду на наступне.

Так, під час опитування позивач підтвердив, що безперешкодно вибув з ОСОБА_3 (співбесіда від 10.08.2018 року), будь-які докази переслідування у позивача відсутні (співбесіда від 16.08.2018 року), будь-яких проблем у родичів позивача в країні громадянської належності не виникало (співбесіда від 10.08.2018 року) та станом на теперішній час всі родичі заявника проживають на території ОСОБА_3, не отримують погроз на свою адресу та не зазнають жодних переслідувань (співбесіда від 10.08.2018 року).

Суд погоджується з доводами відповідача, що виявлені розбіжності у твердженнях позивача свідчать про те, що він надавав завідомо неправдоподібну інформацію, що у свою чергу підриває довіру до особи з боку територіального підрозділу ДМС.

Також, з аналізу проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди, вбачається факт відсутності у нього побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв’язку із ймовірною загрозою зазнати смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання завищевказаними ознаками, відповідно до п. 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до положень ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 № 8043/04, виділяються наступні фактори, які повинні досліджуватися при розгляді заяв шукачів притулку: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; заявник заслуговує на довіру.

З матеріалів особової справи вбачається, що єдиною причиною неможливості повернення до країни громадянської належності є небажання позивача повертатись до ОСОБА_3.

З матеріалів особової справи вбачається, що виїзд позивача на територію України не обумовлений потребою у міжнародному захисті та в свою чергу, пов'язаний лише з бажанням тимчасової легалізації в Україні.

З огляду на викладене, суд погоджується з твердженнями відповідача, що відносно позивача не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, а саме пов’язані ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. За час перебування позивача в Україні подій або нововиявлених обставин для обґрунтованого побоювання щодо вищевказаних умов виявлено не було.

Зважаючи на вищенаведене, суд погоджується з твердженням відповідача, що позивача можливо кваліфікувати як «мігранта» у відповідності до п. 62 Керівництва УВКБ ООН з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, тобто особою, яка добровільно залишає країну громадянської належності з причин, що відрізняються від умов, які містяться у визначенні «біженця».

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями визначеними пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач назвав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що за відсутністю підстав, дане звернення розглядається як зловживання процедурою з метою легалізації на території України. Однак ця умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант», у зв'язку із чим позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, яким ОСОБА_1 ОСОБА_2 Міах відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення прийнято Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Керуючись ст.ст. 242-246 КАС України, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Міах до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 156 від 16.08.2018 року та зобов’язання вчинити певні дії – відмовити.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Cтефанов