Постанова № 76899895, 27.09.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 466/9642/17 Головуючий у 1 інстанції: Єзерський Р.Б.

Провадження № 22-ц/783/624/18 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1М.

Категорія:46

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області у складі:

головуючої судді - Копняк С.М.

суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря - Юзефович Ю.І.,

з участю представника апелянта ОСОБА_2,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням,-

в с т а н о в и л а :

В грудні 2017 року позивач ОСОБА_4 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_3, у якому просила визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою № 4 в будинку № 5 по вул. Моринецькій у м. Львові.

В обґрунтування своїх позовних вимог покликається на те, що вона ОСОБА_4 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1. Дана квартира належить їй на праві приватної власності на підставі договору дарування від 30.07.2002 року.

У квартирі зареєстровані наступні особи: ОСОБА_4, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7. Відповідач ОСОБА_3 зареєстрований у спірній квартирі з 28.10.2003 р., проте фактично не проживає у вказаному житловому приміщенні, що підтверджується актом комісії № 187 від 19.06.2017 року. У вересні 2013 року він переселився у будинок за адресою: м. Львів, вул. Рядова, 34 і, відповідно, протягом цього часу не виконує обов’язки по утриманню квартири, тощо.

Також зазначає, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 07.11.2017 року шлюб між нею та ОСОБА_3 розірвано. В такому зазначено, що вони проживають окремо із вересня 2013 року і не ведуть спільне господарство.

З посиланням на вимоги ст. ст. 319, 391 ЦК України, ст. ст. 71, 72 ЖК України просить позовні вимоги задовольнити, визнати відповідача таким, що втратив право на проживання у квартирі.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задоволено.

Вирішено визнати ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрованого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, проживаючого за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3 таким, що втратив право на користування квартирою № 4 на вул. Моринецькій, 5 у м. Львові. Вирішено питання судових витрат.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року оскаржив відповідач ОСОБА_3.

В обгрунтування апеляційної скарги покликається на те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим, таким, що ухвалене без повного та всебічного з»ясування всіх обставин справи та із неправильним застосуванням норм матеріального права.

Зазначає, що звертаючись до суду з позовом, позивач вказує, що квартира № 4 по вул. Моринецькій у м. Львові належить їй на підставі Договору дарування від 30 липня 2002 року. Відповідач ОСОБА_3 не проживає у спірній квартирі більше аніж 6 місяців, відтак наявні передбачені ст. ст. 71, 72 ЖК УРСР, ст. 391 ЦК України підстави для зняття останнього з реєстрації.

Проте, такі висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Спірна квартира № 4 на вул. Моринецькій, 5 у м. Львові набута у власність подружжям, після реконструкції. Так, реконструкція квартири № 4 на вул. Моринецькій, 5 проведена за кошти апелянта, після реконструкції площа квартири збільшилась більше ніж удвічі, а саме з 46,2 кв. м. до 98,3 кв.м. 22 травня 2007 року, тобто під час перебування сторін у шлюбі, право власності на квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 на підставі наказу Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради.Всупереч вказаним обставинам, суд першої інстанції вказує на те, що дана квартира належить позивачці на підставі Договору дарування, що аж ніяк не відповідає дійсності.

Визнаючи відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою, суд фактично втрутився у здійснення ним права власності, обмеживши його в такому праві.

Вказана квартира є єдиним житлом апелянта і, визнавши його втратившим право на користування квартирою, суд першої інстанції позбавив останнього житла.

Окрім того, звертає увагу і на те, що позивач не зазначає ні які саме перешкоди створюються їй у здійсненні нею права власності, в чому полягають такі перешкоди, яким належними допустимими та достатніми доказами вони підтверджуються.

Таким чином, позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що факт реєстрації відповідача у належній йому квартирі створює перешкоди у реалізації його права власності.

Просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.

15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно п. п. 1 - 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.

Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.

Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив з того, що квартирна належить позивачу на праві власності на підставі договору дарування від 30.07.2002 року. Шлюб між сторонами розірвано рішенням Шевченківського районного суду м. Львова 07.11.2017 року, в якому зазначено, що позивач і відповідач з вересня 2013 року проживають окремо, спільне господарство не ведуть. Оскільки відповідач відмовляється добровільно знятись з реєстрації за адресою м. Львів, вул. Моринецька, 5/4, з вересня 2013 року, хоча із позивачем вони фактично проживають окремо, а тому в силу формальної реєстрації відповідача у спірній квартирі, порушено право позивача на володіння та користування належним майном.

Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, 06 листопада 1993 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено шлюб, зареєстрований у міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції.

Відповідно до договору дарування квартири від 30 липня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу, ОСОБА_8, зареєстрованого в реєстрі за №991, ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_2.

Згідно із п. 2 договору квартира складається з трьох кімнат житловою площею 36, 6 кв.м. та кухні. Загальна площа квартири 46, 2 кв.м. Комора в підвалі 16, 8 кв.м.

Як вбачається з свідоцтва про право власності на квартиру від 23.05.2007 року № 338-Ж-Ш, виданого на підставі наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики ЛМРАДРЕСА_3 по вул. Моринецькій в будинку №5 належить на праві власності ОСОБА_4 В цілому квартира складається з чотирьох житлових кімнат, площею 72, 2 кв.м. Загальна площа квартири 98, 3 кв.м. Комора в підвалі площею 19, 4 кв.м.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується той факт, що спірна квартира АДРЕСА_2 за час перебування сторін у шлюбі була реконструйована, оскільки згідно договору дарування від 30.07.2002 року загальна площа квартири становить 46, 2 кв.м., а згідно свідоцтва про право власності на квартиру від 23.05.2007 року загальна площа квартири становить вже 98,3 кв.м. Право власності на таку було зареєстровано на ім»я позивача під час перебування її у шлюбі з відповідачем. Суд першої інстанції дані обставини залишив поза увагою.

Із довідки з місця проживання про склад сім’ї і прописку, виданої ЛКП «Янів - 405» за № 1607 від 30.08.2017 року, вбачається, що квартира АДРЕСА_4 приватизована, загальна площа квартири - 98,30 кв.м. складається квартира з чотирьох кімнат житловою площею 72, 20 кв.м. В даній квартирі зареєстровано 5 осіб, а саме: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4 - власник, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_5 - чоловік, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_6 - син, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_7 - донька, ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_8 - батько.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 07.11.2017 року розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, зареєстрований 06.11.1993 року у міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Львівського міського управління юстиції, актовий запис № 2868.

Згідно актів ЛКП «Янів-405» № 138 від 04.05.2017 року, №187 від 19 червня 2017 року та № 442 від 21.12.2017 року ОСОБА_3, який зареєстрований за адресою ІНФОРМАЦІЯ_2, за вказаною адресою не проживає.

Статтею 41 Конституції України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь - які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частинами 1, 4 ст. 156 ЖК України передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо під час їх вселення не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім’ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені ст. 162 ЖК України.

Згідно з ч. ч. 2, 3 ст. 64 ЖК України до членів сім’ї наймача належить дружина наймача, їхні діти та батьки. Членами сім’ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в п. 2 цієї статті перестали бути членами сім’ї наймача, але продовжують проживати у займаному житловому приміщенні, вони мають такі ж права і обов’язки, як наймач та члени його сім’ї.

Згідно положень ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла.

Згідно п. 39 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ 07.02.2014 № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, ч. 1 ст. 405 ЦК України). Суди повинні мати на увазі, що таким законом не може бути ЖК УРСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. З урахуванням зазначеного суди повинні виходити з того, що стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення ст.405 ЦК України. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом.

Відповідно до ст. ст. 9, 156, 157 ЖК України сам факт припинення сімейних відносин із власником (власниками) квартири не позбавляє колишніх членів його сім’ї права користування займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього жилого приміщення. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім’ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК України але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 цього Кодексу.

Таких обставин позивачкою ОСОБА_9 не наведено.

Також ОСОБА_4 не надала суду належних та допустимих доказів того, що реєстрація ОСОБА_3 у спірній квартирі перешкоджає їй вільно володіти та користуватися належною їй на праві власності квартирою.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що посилання позивача ОСОБА_10 в позовній заяві на вимоги ст. ст. 71, 72 ЖК України є безпідставними, оскільки квартира належить не до державного житлового фонду, а є її власністю і питання визнання члена сім’ї власника таким, що втратив право на користування цим житлом регулюються іншими нормами, зокрема ст. 405 ЦК України та Главою VI Розділу ІІІ ЖК України.

Зважаючи на наведене, та виходячи з меж заявлених позовних вимог і доказів, поданих учасниками справи, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право на користування житловим приміщення за вищенаведеною адресою.

Окрім того, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, в провадженні Шевченківського районного суду м. Львова перебуває цивільна справа №466/6394/17 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя та визнання майна об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, де, зокрема, однією із заявлених позовних вимог є визнання спірної квартири об’єктом права спільної сумісної власності сторін по справі.

Правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює, насамперед, право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).

Зазначених вище положень законодавства та доказів у справі суд першої інстанції не врахував та дійшов помилкового висновку про задоволення позову ОСОБА_4

Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до положень п. 2 ст. 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Відповідно до п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання про невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення про задоволення позовних вимог.

А відтак, апеляційну скаргу ОСОБА_3 слід задовольнити, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням, а саме, квартирою № 4 в будинку № 5 по вул. Моринецькій у м. Львові - відмовити.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов’язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відтак, слід стягнути з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 960 грн. 00 коп. судового збору, сплаченого останнім за подачу апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч.1 п.2, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 22 січня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_3, третя особа - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування жилим приміщенням - квартирою № 4 в будинку № 5 по вул. Моринецькій у м. Львові - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_4 (прож. 79000, АДРЕСА_5, РНОКПП № НОМЕР_1, паспорт серії КА №196915) в користь ОСОБА_3 (зареєстрованого 79000, АДРЕСА_5, РНОКПП НОМЕР_2) 960 грн. 00 коп. (дев»ятсот шістдесят грн. 00 коп.) судового збору, сплаченого останнім за подачу апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 28 вересня 2018 року.

Головуюча Копняк С.М.

Судді: Бойко С.М.

ОСОБА_11