Рішення № 76845689, 01.10.2018, Донецький окружний адміністративний суд

Україна

Донецький окружний адміністративний суд

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 жовтня 2018 р. Справа№805/1300/18-а

приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1

Суддя Донецького окружного адміністративного суду Загацька Т.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Селидовського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області, третя особа Управління соціального захисту населення Селидівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Селидовського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області, третя особа Управління соціального захисту населення Селидівської міської ради, в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача № 4511 від 22.09.2017 року щодо припинення з 01.10.2017 року виплати пенсії позивачу, ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1).

- зобов’язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу, ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1), з моменту припинення її виплати, тобто з 01.10.2017 року.

- відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 371 КАС України допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати пенсії у межах суми за один місяць.

- зобов’язати відповідача подати у місячний строк звіт про виконання постанови суду відповідно до ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції, та знаходиться на обліку у відповідача як отримувач пенсії за віком. Вказує, що з жовтня 2017 року не отримує пенсійних виплат, вважає дії відповідача щодо припинення виплати пенсії протиправними, оскільки відсутні правові підстави для припинення йому пенсійних виплат.

Відповідач позов не визнав, подав відзив на позовну заяву (вих. № 3648/07 від 19.03.2018 року), в якому у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю. У наданому відзиві відповідач не заперечує факт перебування позивача на обліку та припинення виплати пенсії з 01.10.2017 року, та зазначає, що виплату пенсії зупинено у зв’язку зі скасуванням УСЗН Селидівської міської ради довідки позивача про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що на підставі ст. 12 Закону України “Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб” призвело до призупинення виплати пенсії позивачу. Скасування зазначеної довідки позбавляє відповідача можливості відновити позивачу виплату пенсії з 01.10.2017 року. В зв’язку з чим, вважає, що управління діяло в порядку та на підставах, передбачених чинним законодавством. На підставі викладеного, просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі.

Ухвалою суду від 26.02.2018 року справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення.

Ухвалою суду від 13.03.2018 року судом було зупинено провадження в адміністративній справі – до набрання чинності рішенням Верховного Суду у зразковій справі №805/402/18-а.

Ухвалою суду від 17.09.2018 року судом було поновлено провадження в адміністративній справі №805/1300/18-а.

Розгляд справи продовжено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) відповідно до ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 є громадянином України та зареєстрований за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії ВВ № 809514 (а.с. 12-13).

Позивач є пенсіонером за віком, що підтверджується копією пенсійного посвідчення серії ААА № 403545 (а.с. 14).

05.12.2014 року позивачу видана довідка № НОМЕР_2 про те, що він є особою, яка переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції за адресою фактичного проживання: 85400, АДРЕСА_1 (а.с. 15).

Позивач перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії за віком та з жовтня 2017 року відповідач припинив позивачеві виплату пенсії.

Рішенням відповідача від 22.09.2017 року № 4511 згідно рішення Управління соціального захисту населення міської ради в м.Селидове Донецької області №7511 від 22.09.2017 року про скасування дії довідки та зняття з обліку в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб припинено виплату пенсії позивачу, знято до з’ясування «макетним вводом» з 01.10.2017 року (а.с. 17).

Спірним питанням цієї справи є правомірність дій відповідача щодо припинення з 01.10.2017 року виплати пенсії позивачу.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.

В Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.ст. 1, 3 Конституції України).

Зазначені конституційні положення розвинуті в розділі II Конституції України “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина”. Тим самим право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (ч. 2 ст. 46 Конституції України) і забезпечується ч. 2 ст. 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення ст. 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Згідно зі ст. 49 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Статтею 8 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачено право громадян України на отримання пенсійних виплат та соціальних послуг.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 18 Закону України “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюється Законом України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.

Стаття 4 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” визначає складові законодавства про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_2 України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.

Частиною 3 ст. 4 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.

Статтею 5 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.

Згідно з ч. 1 ст. 47 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому ОСОБА_3 Міністрів України.

Питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії врегульовані у ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.

Так, ч. 1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Зазначений у ч. 1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” перелік підстав для припинення виплати пенсії розширеному тлумаченню не підлягає.

Як вбачається з відзиву відповідача, припинення виплати пенсії позивачу було пов'язано зі скасуванням довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, яка була видана на ім’я ОСОБА_1.

Слід звернути увагу на те, що діючим пенсійним законодавством не передбачено обов’язок органів Пенсійного фонду України припиняти виплати пенсій через скасування довідки, виданої згідно з Порядком № 509, а отже вказана обставина не є належною підставою для припинення пенсійних виплат в розумінні ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.

Суд зазначає, що п. 5 ч. 1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” відсилає виключно до випадків, передбачених законом, тобто, вказані правовідносини не можуть бути врегульовані іншими нормативно-правовими актами, зокрема, постановами ОСОБА_3 Міністрів України, які відносяться до підзаконних нормативних актів.

В той же час, Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» не встановлює жодних випадків для припинення виплати пенсії. Більш того, ані цей Закон, ані будь-який інший закон не встановлює таку підставу для припинення виплати пенсії, як до одержання інформації про скасування довідки та/або результатів додаткової перевірки, скасування дії довідки внутрішньо переміщеної особи, зміна місця проживання тощо.

Інші пункти ч.1 ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” в спірних правовідносинах також не мають місця.

Таким чином, держава зобов'язана гарантувати громадянам право на соціальний захист, а обмеження цього права можливо лише на підставі законів, що приймаються Верховною ОСОБА_2 України.

Суд вважає за необхідне звернути увагу, що право приймати закони, вносити до них зміни належить виключно ОСОБА_2 України і не може передаватися іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Верховна ОСОБА_2 України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта. Нормативно-правові акти ОСОБА_3 Міністрів України відносяться до категорії підзаконних, а тому не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили. Право на обмеження конституційних прав громадян ОСОБА_3 Міністрів України Верховною ОСОБА_2 України не надано.

Постанови ОСОБА_3 Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 “Про облік внутрішньо переміщених осіб”, від 05 листопада 2014 року № 637 “Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” та від 08 червня 2016 року № 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам”, на які посилається відповідач, не є законами, а тому ці підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

Оскільки, постанова ОСОБА_3 Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 “Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам” є підзаконним нормативним актом, у спірних правовідносинах пріоритетним є застосування вимог ст. 49 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.

Частиною 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Закон України “Про судоустрій і статус суддів” встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд, звертаючи увагу на підставу припинення пенсії, яка визначена відповідачем, вважає за необхідне застосувати при розгляді справи практику Європейського Суду з прав людини як джерело права відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 року № 3477-IV.

У справі “Пічкур проти України” (заява № 10441/06, рішення від 7 листопада 2013 року) Європейський суд з прав людини у пунктах 51, 54 та тексті свого рішення зазначив, що право на отримання пенсії не може бути залежним від місця проживання заявника. Різниця в поводженні є порушенням статі 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року, згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі “Ілашку та інші проти Молдови та Росії” (заява 48787/99, рішення від 08 липня 2004 року), Європейський суд з прав людини, задовольняючи скаргу щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював влади над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем Молдавської Республіки Придністров'я. Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за ст. 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.

Суд, також звертає увагу на положення ст. 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) яка передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення ст. 14 Конвенції якою визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд вважає за необхідне застосувати положення Конституції України, за якими, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.ст. 1, 3 Конституції України). Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (ч. 2 ст. 46 Основного Закону України) і забезпечується ч. 2 ст. 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, виконанням трудових обов'язків і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.

Постановою Верховної ОСОБА_2 України від 21 травня 2015 року № 462-VIII схвалена Заява Верховної ОСОБА_2 України “Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод” щодо відступу від окремих зобов'язань, визначених п. 3 ст. 2, ст.ст. 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та ст.ст. 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України. Отже, на теперішній час Україна від зобов'язань, визначених ст.ст. 1, 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей України відповідно до ст. 15 Конвенції не відступала.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;

Згідно ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Надаючи правову оцінку обраного позивачем способу захисту, слід зважати на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства” (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України” від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Суд зауважує, що позивач у позовній заяві просить суд визнати протиправним рішення відповідача № 4511 про відмову в продовженні виплати з 01.10.2017 року пенсії позивачу, але з урахуванням наданих висновків суду та на підставі наявних в матеріалах справи доказів, суд вважає, що для необхідного захисту порушених прав позивача необхідно визнати протиправними дії відповідача, які полягають у припиненні нарахування пенсії та скасувати зазначене рішення.

За таких обставин, враховуючи положення ч. 2 ст. 9 КАС України та ст. 13 Конвенції суд вважає за можливим вийти за межі позовних вимог та обрати інший спосіб захисту, який є необхідним для відновлення порушеного права позивача на щомісячне отримання пенсії, а саме, визнати протиправними дії відповідача, які полягають у припиненні нарахування пенсії та скасувати рішення Селидовського об’єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області № 4511 щодо припинення виплати з 01.10.2017 року пенсії ОСОБА_1

З врахуванням викладеного, суд визнає протиправними дії відповідача, які полягають у припиненні нарахування пенсії та зобов’язує відповідача поновити виплату пенсії з 01.10.2017 року.

Відповідно до положень ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Отже, беручи до уваги всі надані сторонами докази в їх сукупності, з урахуванням наданих судом висновків, суд вважає недоведеною законність дій відповідача з припинення виплати пенсії позивачу з 01.10.2017 року.

Що стосується встановлення судового контролю за виконанням рішення суду, то необхідно зазначити наступне.

Згідно частини першої ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Частиною 2 ст. 14 КАС України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.

З аналізу викладених норм вбачається, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов'язком.

З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги обставини даної справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю щодо виконання рішення в даній справі, оскільки позивачем не наведено доводів та не надано доказів, які свідчать про те, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення суду.

За таких обставин, враховуючи, що наявними матеріалами справи підтверджено припинення виплати пенсії позивачу саме з 01.10.2017 року та судом встановлено протиправність таких дій відповідача щодо припинення виплати пенсії, позов підлягає задоволенню.

Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що нормами ст. 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення, зокрема, про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, рішення суду щодо зобов’язання відповідача виплатити ОСОБА_1 належні суми пенсії за період, починаючи з 01.10.2017 року підлягає негайному виконанню у межах суми стягнення за один місяць.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Згідно наявних матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до адміністративного суду було сплачено судовий збір у розмірі 704,80 грн. згідно квитанції № 90 від 14.02.2018 року.

За таких обставин, відповідно до положень ч. 1 ст. 139 КАС України судовий збір у розмірі 704,80 грн. підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь ОСОБА_1.

За нормами ч. 4 ст. 243 КАС України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Відповідно до ч. 2 ст. 263 КАС України суд розглядає справи у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Керуючись ст.ст. 2, 5-10, 72-90, 139, 242-246, 205, 250, 255, 257-263, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Селидовського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області, третя особа Управління соціального захисту населення Селидівської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення, зобов’язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправними дії Селидовського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області щодо припинення пенсії з 01.10.2017 року ОСОБА_1.

Визнати протиправним та скасувати рішення Селидовського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області від 22.09.2017 року № 4511 про припинення виплати з 01.10.2017 року пенсії ОСОБА_1.

Зобов’язати Селидовське об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з моменту припинення її виплати, тобто з 01.10.2017 року.

Допустити негайне виконання рішення суду в частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Селидовського об’єднаного Управління Пенсійного фонду України Донецької області (ЄДРПОУ 41247274, юридична адреса: Донецька область, м. Селидове, вул. Героїв праці, 6) судовий збір у розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 копійок на користь ОСОБА_1 (паспорт серії ВВ № 809514, адреса: 85400, АДРЕСА_1).

Повний текст рішення виготовлено та підписано 01.10.2018 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Текст рішення розміщений в Єдиному державному реєстрі судових рішень (веб-адреса сторінки: http://www.reyestr.court.gov.ua/).

Суддя Загацька Т. В.