Рішення № 76812896, 26.09.2018, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.09.2018Справа № 910/7817/18Господарський суд міста Києва у складі судді Чинчин О.В., при секретарі судового засідання Бігмі Я.В., розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» (04073, м.Київ, ВУЛИЦЯ ФРУНЗЕ, будинок 134-А)

до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» (04074, м.Київ, ВУЛИЦЯ ЛУГОВА, будинок 12)

про визнання правочину частково недійсним та стягнення безпідставно утриманих коштів у розмірі 898 490 грн. 88 коп.

Представники:

від Позивача: Денисенко А.Ю. (представник за довіреністю);

Бруєнко Л.Ф. (представник за довіреністю);

від Відповідача: Куценко Ю.А. (представник за довіреністю);

Волокова С.І. (представник за довіреністю);

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» (надалі також - «Позивач») звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» (надалі також - «Відповідач») про визнання правочину частково недійсним та стягнення безпідставно утриманих коштів у розмірі 898 490 грн. 88 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання частково недійсним Договору суборенди №АЗ-А4/К-1 від 11.08.2016 року, а саме п.14.7 договору та стягнення безпідставно утриманих коштів у розмірі 898 490 грн. 88 коп.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.06.2018 року позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» про визнання правочину частково недійсним та стягнення безпідставно утриманих коштів у розмірі 898 490 грн. 88 коп. залишено без руху.

22.06.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.06.2018 року відкрито провадження у справі, вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 25.07.2018 року.

19.07.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

В судове засідання 25.07.2018 року з'явились представники Сторін. Представник Позивача подав відповідь на відзив на позовну заяву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.07.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів, відкладено підготовче судове засідання на 12.09.2018 року.

31.07.2018 року через загальний відділ діловодства суду (канцелярію) від Відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

В судове засідання 12.09.2018 року з'явились представники Сторін.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.09.2018 року, яка занесена до протоколу судового засідання, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 26.09.2018 року.

В судове засідання 26.09.2018 року з'явились представники Сторін. Представник Позивача заявив клопотання про долучення до матеріалів справи письмових пояснень, яке розглянуто та задоволено Судом.

Представники Позивача підтримали вимоги та доводи позовної заяви, просили суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Представники Відповідача заперечили проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.

В судовому засіданні 26 вересня 2018 року, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини Рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

11.08.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «БУДІНВЕСТ - ДК» (Орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» (Суборендар) було укладено Договір суборенди №А3-А4/К-1, відповідно до умов якого Орендар зобов'язався передати в Суборенду приміщення, яке знаходиться в торговому центрі, а Суборендар зобов'язався прийняти, оплатити суборенду і повернути приміщення Орендарю на умовах, визначених цим Договором. (а.с.18-46)

Цей Договір набуває чинності з моменту його укладення та закінчується в останній день строку суборенди. (п.8.1 Договору)

У п.8.3 Договору зазначено, що в цілях цього договору датою початку є 01.10.2016 року.

Згідно з п.8.4 Договору строк суборенди починає обчислюватися з дати підписання Сторонами Акту прийому - передачі приміщення та складає 1090 календарних днів.

У строк до 15.09.2016 року Суборендар зобов'язаний сплатити Орендареві гарантійний платіж. (п.14.1 Договору)

Відповідно до п.14.2 Договору під гарантійним платежем слід розуміти платіж по забезпеченню виконання зобов'язань Суборендаря за цим Договором, який сплачується Орендареві в розмірі основної орендної плати, експлуатаційних витрат згідно ставок, передбачених п.п.10.2.2, 12.3.3 Договору, за 2 місяці строку суборенди і повертається Суборендарю на умовах, визначених цим Договором.

Для цілей п.14.2 розмір гарантійного платежу складає 1796981 грн. 76 коп. (п.14.3 Договору)

Згідно з п.14.7 Договору у випадку дострокового припинення Договору внаслідок будь - яких причин, крім припинення згідно п.41.6, гарантійний платіж не повертається Суборендареві. а залишається у Орендаря у якості неустойки за дострокове припинення Договору. У випадку дострокового припинення Договору, згідно п.4.16 Договору, 50% гарантійного платежу не повертається Суборендареві, а залишається у Орендаря у якості неустойки за дострокове припинення Договору. Решта гарантійного платежу повертається Суборендареві протягом 2 місяців після підписання Акту привернення приміщення та після розгляду можливих зустрічних вимог Орендаря, якщо інше не узгоджено Сторонами.

Відповідно до п.41.6 Договору Суборендар має право на дострокове розірвання цього Договору, за умови повідомлення про це Орендаря в письмовому повідомленні не менше ніж за 180 календарних днів до дати розірвання. В такому випадку, цей договір вважається розірваним на 181 календарний день від дня отримання Орендарем рекомендованого листа з повідомленням про вручення про дострокове розірвання цього Договору.

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання умов Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року Орендар передав, Суборендар в свою чергу прийняв в тимчасове платне користування приміщення (секції №А3-А4) площею 377,8 кв.м., розташоване в будівлі торгово - розважального центру «Караван Megastore» за адресою: м. Київ, вул. Лугова, буд. 12, що підтверджується Актом прийому - передачі приміщення від 01.10.2016 року. (а.с.47)

27.10.2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «БУДІНВЕСТ - ДК» (Орендар), Товариством з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» (Суборендар) та Приватним акціонерним товариством «ЛЕКС ХОЛДИНГ» (Орендодавець) було укладено Угоду про заміну сторони до Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року, яким Сторони вирішили змінити з 01.01.2018 року у Договорі суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року Орендаря, а саме Товариство з обмеженою відповідальністю «БУДІНВЕСТ - ДК» на Приватне акціонерне товариство «ЛЕКС ХОЛДИНГ»; змінено правову кваліфікацію договору на орендні. (а.с.48-49)

Листами №20180524004 від 24.05.2018 року, №20180531005 від 31.05.2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» просило зарахувати Відповідача сплачений гарантійний платіж в рахунок сплати орендної плати за червень - липень 2018 р. (а.с.50-51)

Листом №018-ЛХ-203 від 29.05.2018 року Товариство обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» нагадало Орендарю про необхідність здійснення орендної плати. (а.с.52)

Відповідно до платіжного доручення №7121 від 29.05.2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» перерахувало грошові кошти Товариству обмеженою відповідальністю«ЛЕКС ХОЛДИНГ» у розмірі 1122274 грн. 55 коп. за оренду приміщення за червень 2018 року. (а.с.54)

Листом №018-ЛХ-222 від 06.06.2018 року у відповідь на листи Позивача Орендодавець повідомив, що залишить 50% гарантійного платежу собі. (а.с.55)

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, Позивач зазначає, що пункт 14.7 Договору підлягає визнанню недійсним, оскільки сплаті неустойки має передувати факт порушення стороною зобов'язання, а використання Суборендарем такого права не може вважатись порушенням договору. За таких підстав, просить суд визнати частково недійсним Договір суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року, який є договором оренди, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» відповідно до положень Угоди про заміну сторони від 27.10.2017 року, а саме визнати недійсним п.14.7; стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» кошти у розмірі 898490 грн. 88 коп., що безпідставно утримаються Відповідачем.

В обґрунтування заперечень на позовну заяву Відповідач зазначає, що нормами чинного законодавства України встановлено право учасників встановлювати інші види забезпечення виконання зобов'язань, у вказаному пункті договору встановлено додаткову договірну санкцію за порушення суборендарем взятого на себе зобов'язання щодо оренди приміщення на певний строк.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Суд вважає, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

За змістом п.2.9 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписівст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.

Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України», за змістом вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття «заінтересована особа». Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 207 Господарського кодексу України недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.

Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 626 Цивільного кодексу України).

Як встановлено Судом, 11.08.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «БУДІНВЕСТ - ДК» (Орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» (Суборендар) було укладено Договір суборенди №А3-А4/К-1, відповідно до умов якого Орендар зобов'язався передати в Суборенду приміщення, яке знаходиться в торговому центрі, а Суборендар зобов'язався прийняти, оплатити суборенду і повернути приміщення Орендарю на умовах, визначених цим Договором. (а.с.18-46)

Згідно зі ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ст. 760 Цивільного кодексу України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ). Законом можуть бути встановлені види майна, що не можуть бути предметом договору найму. Предметом договору найму можуть бути майнові права.

У відповідності до ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Згідно зі ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що пункт 14.7 Договору підлягає визнанню недійсним, оскільки сплаті неустойки має передувати факт порушення стороною зобов'язання, а використання Суборендарем такого права не може вважатись порушенням договору.

Статтею 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Судом встановлено, що при укладенні Договору суборенди №А3-А4/К-1, від 11.08.2016 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «БУДІНВЕСТ - ДК», якого замінено на Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ», та Товариством з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА», Сторонами було погоджено об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу відповідно до норм ч.1 статті 284 Господарського кодексу України.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши Договір суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року, а тому всі умови спірного Договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.

Згідно з п.14.7 Договору у випадку дострокового припинення Договору внаслідок будь - яких причин, крім припинення згідно п.41.6, гарантійний платіж не повертається Суборендареві, а залишається у Орендаря у якості неустойки за дострокове припинення Договору. У випадку дострокового припинення Договору, згідно п.4.16 Договору, 50% гарантійного платежу не повертається Суборендареві, а залишається у Орендаря у якості неустойки за дострокове припинення Договору. Решта гарантійного платежу повертається Суборендареві протягом 2 місяців після підписання Акту привернення приміщення та після розгляду можливих зустрічних вимог Орендаря, якщо інше не узгоджено Сторонами.

Відповідно до п.14.2 Договору під гарантійним платежем слід розуміти платіж по забезпеченню виконання зобов'язань Суборендаря за цим Договором, який сплачується Орендареві в розмірі основної орендної плати, експлуатаційних витрат згідно ставок, передбачених п.п.10.2.2, 12.3.3 Договору, за 2 місяці строку суборенди і повертається Суборендарю на умовах, визначених цим Договором.

Для цілей п.14.2 розмір гарантійного платежу складає 1796981 грн. 76 коп. (п.14.3 Договору)

У п.8.3 Договору зазначено, що в цілях цього договору датою початку є 01.10.2016 року.

Статтею 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. (частини 2-3)

Частиною 1 статті 216 та частиною 2 статті 217 Господарського кодексу України передбачено господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому цим Кодексом, іншими законами та договором, у вигляді відшкодування збитків, штрафних санкцій та оперативно-господарських санкцій.

У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються у розмірі передбаченому договором згідно з частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України.

Відповідно до вимог статті 199 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

Право учасників господарських відносин встановлювати інші ніж передбачено Цивільним кодексом України види забезпечення виконання зобов'язань визначено частиною 2 статті 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 року у справі №14/80-09-2056.

Отже, суб'єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов'язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, зокрема, передбаченої п.14.7 Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року, яка не суперечить нормам законодавства. Суд зазначає, що фактично у спірному пункті 14.7 договору оренди сторонами було погоджено договірну санкцію у твердій сумі за порушення Орендарем взятого на себе господарського зобов'язання щодо оренди приміщення на певний строк.

Таким чином, договір може містити будь-які умови, узгоджені сторонами на власний розсуд. Наявність таких умов не є підставою для визнання укладеного договору недійсним, оскільки останні можуть бути змінені в установленому чинним законодавством порядку в процесі виконання договору.

За таких підстав, Суд приходить до висновку, що пункт 14.7 договору не суперечить актам цивільного законодавства, і скріплення договору підписами та печатками уповноважених осіб сторін, а також виконання умов цього договору шляхом сплати орендної плати на умовах визначених даним договором, свідчить про погодження та прийняття усіх умов оспорюваного договору.

За таких підстав, Суд приходить до висновку, що Позивачем не доведено суду належними засобами доказування, що оспорюваний ним пункт Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року суперечить закону, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, або що особи, які вчинили ці правочини, не мали на це необхідного обсягу цивільної дієздатності, чи що волевиявлення учасників правочинів не було вільним та не відповідало їх внутрішній волі, або що правочини не було вчинено у формі, встановленій законом, чи що правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлений ним.

Таким чином, позовна вимога Товариства з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» в частині визнання частково недійсним Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року, який є договором оренди, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» та Товариством з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» відповідно до положень Угоди про заміну сторони від 27.10.2017 року, а саме визнання недійсним п.14.7, є недоведеною та задоволенню не підлягає.

Що стосується вимоги Позивача про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» кошти у розмірі 898490 грн. 88 коп., що безпідставно утримаються Відповідачем, то Суд зазначає, що вказана вимога також не підлягає задоволенню, оскільки Судом не встановлено, а Позивачем в свою чергу не доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження відсутності правових підстав для утримання Відповідачем грошових коштів, перерахованих саме на виконання умов Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року. Крім того, вказана частина позовних вимог є похідною від вимоги про визнання недійсним п.14.7 Договору суборенди №А3-А4/К-1 від 11.08.2016 року, в задоволенні якої Судом відмовлено.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» про визнання правочину частково недійсним та стягнення безпідставно утриманих коштів у розмірі 898 490 грн. 88 коп. задоволенню не підлягають у повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору залишаються за Позивачем.

На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ

1. У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «БРОКАРД - УКРАЇНА» до Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЕКС ХОЛДИНГ» про визнання правочину частково недійсним та стягнення безпідставно утриманих коштів у розмірі 898 490 грн. 88 коп. - відмовити повністю.

2. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

3. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складання та підписання повного тексту рішення: 01 жовтня 2018 року.

Суддя О.В. Чинчин