Рішення № 76796110, 28.09.2018, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 815/1599/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2018 року

Одеський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Катаєвої Е.В.,

за участю секретаря - Левчук О.В.,

позивача - ОСОБА_1,

представника позивача – ОСОБА_2

представника відповідача - ОСОБА_3

перекладача – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті ОСОБА_3 справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 (вул. Дача Ковалевського, буд.21, м. Одеса, 65038, утримується в Одеському слідчому ізоляторі Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (Люстдорфська дор.,11,м.Одеса,65059)) до Головного управління ДМС України в Одеській області(вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов’язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління ДМС України в Одеській області (далі ГУ ДМС в Одеській області) про визнання неправомірним та скасування Наказу №61 від 29.03.2018 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов’язання ГУ ДМС в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що він звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08.07.2011 року (далі – Закон України № 3671-VI), проте йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. З огляду на зміст повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №5/1-449 від 29.03.2018 року позивач зазначає, що подана ним до ГУ ДМС в Одеській області заява не підпадає під ознаки, викладені у ч. 6-9 ст. 8 Закону України № 3671-VI, таким чином відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України № 3671-VI пов’язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту. Також позивач вважає, що відповідачем не було об’єктивно та належним чином встановлено наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, з огляду на ті обставини, що ОСОБА_1 має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань. Враховуючи викладене, з метою захисту своїх прав, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Ухвалою суду від 13.04.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом сторін) у судове засідання (т.1 а.с. 2-5).

Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання 04.06.2018 року, задоволено клопотання представника Позивача та ухвалено перейти зі спрощеного у загальне провадження (т.3 а.с. 32).

Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання 24.07.2018 року, задоволено клопотання представника Позивача та ухвалено продовжити строк підготовчого провадження по справі №815/1599/18 (т.3 а.с. 66).

Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання 31.08.2018 року, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (т.3 а.с. 91).

Представник Відповідача надав до суду відзив на адміністративний позов (т.1 а.с 66-73), в якому зазначив, що звернення позивача надійшло до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області (далі – Управління) 27.03.2018 року з Одеської установи виконання покарань №21. За результатами аналізу матеріалів клопотання позивача ГУ ДМС в Одеській області було встановлено, що воно є необґрунтованим, оскільки звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не пов'язане з обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди; елемент кримінального переслідування ОСОБА_1 в країні громадянської належності не має відношення до конвенційних ознак визначення статусу біженця; виїзд ОСОБА_1 з ОСОБА_5 Білорусь мотивований лише ухиленням від кримінальної відповідальності за скоєні злочини в країні громадянської належності; запит на видачу з боку білоруської сторони не містить елементів політичного, релігійного або військового характеру, що додатково підтверджується фактом перебування позивача у міжнародному розшуку каналами Інтерполу («червона картка» №А- 2978/3-2017 від 31.02.2017 року). Таким чином, відповідач зазначає, що відносно ОСОБА_1 не здійснювались дії, які можливо визначити як акти переслідування за конвенційними ознаками статусу біженця, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України № 3671-VI. Разом з тим відповідач зазначає, що перевіркою ГУ ДМС в Одеській області підтверджено відсутність умов, передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України № 3671-VI, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачам додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання.

Представник позивача надав до суду відповідь на відзив (т.3 а.с 22-24), в якому додатково зазначає, що він не погоджується з висновками, викладеними у відзиві відповідача, зокрема з тим, що у разі екстрадиції позивачу не загрожує покарання у вигляді смертної кари, до нього не будуть застосовані тортури нелюдське або жорстоке поводження чи покарання. Представник позивача зазначає, що під час затримання та первинного допиту позивачу були нанесені тілесні ушкодження, що підтверджується матеріалами справи, зокрема направленням на медичний огляд від 24.10.2017 року та протоколами співбесіди з позивачем. Зважаючи на те, що позивач був звинувачений у скоєнні економічних злочинів та не чинив опору при затриманні, нанесення тілесних ушкоджень, на думку представника позивача, не було виправдано службовою необхідністю або наслідком законних санкцій, а мало на меті надання позивачем свідчень при допиті. Зважаючи на викладене, представник позивача вважає, що наявні об’єктивно обумовлені сумніви та побоювання, що Позивач буде підданий катуванню або жорстокому поводженню у разі його повернення у країну громадянського походження, а відповідачем зазначені обставини досліджені не були. Враховуючи викладене, Позивач просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В судовому засіданні 28.09.2018 року позивач та його представник заявлені позовні вимоги підтримали в повному обсязі, просили позов задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві та відповіді на відзив.

В судовому засіданні 28.09.2018 року представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог у повному обсязі з підстав, зазначених у відзиві на адміністративний позов.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, судом було встановлено наступне.

ОСОБА_1 є громадянином ОСОБА_5 Білорусь, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю білорус, за віросповіданням православний християнин.

24.10.2016 року позивач автомобільним транспортом вибув з ОСОБА_5 Білорусь транзитом через Російську Федерацію у бік кордону з Україною. Фактичного дозволу на виїзд не мав через підписку про невиїзд, пов’язану з обвинуваченням у скоєнні кримінальних правопорушень. Державний кордон України перетнув 25.10.2016 року на КПП «Сеньківка», проблем при перетині кордону не виникало. Після потрапляння в Україну проживав у місті ОСОБА_3 у якості нелегального мігранта, до міграційних структур України або дипломатичних представництв країни громадянської належності не звертався.

29.09.2017 року позивача було затримано правоохоронними структурами України через перебування у розшуку на території ОСОБА_5 Білорусь для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів в країні громадянської належності, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 209, ч. 5 ст. 16, ч. 2 ст. 203, ч. 5 ст. 16, ч. 3 ст. 424, ч. 5 ст. 16, ч. 2 ст. 431 КК РБ (злочини, пов’язані з шахрайством, провокацією хабара, підбурювання до умисного вчинення дій, які спричинили істотну шкоду державним і суспільним інтересам тощо).

Генеральною прокуратурою України винесено постанову від 15.12.2017 року про видачу ОСОБА_1 до ОСОБА_5 Білорусь для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів, передбачених ч. 1 ст. 14, ч. 4 ст. 209, ч. 5 ст. 16, ч. 2 ст. 203, ч. 5 ст. 16, ч. 2 ст. 431 КК РБ (т.2 а.с. 112-114).

В країні громадянської належності ОСОБА_1 раніше притягався до кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 243 КК РБ (приховування доходів, ухилення від сплати мита в особливо великому розмірі), був засуджений до відбування покарання у колонії-поселенні терміном на 5 років, фактично відбув 3 роки у колонії та рік під домашнім арештом. На території ОСОБА_5 Білорусь позивач не був членом жодних політичних, релігійних, військових, громадських чи інших організацій.

Заява позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надійшло до Управління 27.03.2018 року з Одеської установи виконання покарань № 21.

За результатами розгляду особової справи заявника, Управління дійшло висновків, що громадянин ОСОБА_5 Білорусь ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення біженця та особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до статті 1 Закону України № 3671-VI, що оформлено Висновком про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.03.2018 року (далі – Висновок) (т.2 а.с 172-179).

У Висновку зазначено, що за результатами аналізу матеріалів заяви позивача було встановлено, що вона є необґрунтованою, тобто заява про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не пов'язане з обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди.

Також, було встановлено, що виїзд ОСОБА_1 з ОСОБА_5 Білорусь не пов’язаний з обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або побоювань зазнати тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, а мотивований лише ухиленням від кримінальної відповідальності за скоєні злочини в країні громадянської належності.

Крім того, Висновком була встановлена відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України № 3671-VI, оскільки у разі видачі (екстрадиції) Позивача до країни громадянської належності на нього очікуватиме судовий розгляд матеріалів кримінального переслідування та подальший вирок, ймовірно пов’язаний із позбавленням волі строком від 7 до 10 років. Відповідно до запиту білоруської сторони про видачу позивача, йому гарантується право на власний захист з урахуванням відсутності вироку суду, до нього не будуть застосовані тортури, нелюдське або жорстоке поводження чи покарання.

Наказом Управління №61 від 29.03.2018 року, відповідно до ст. 8 Закону України № 3671-VI, приймаючи до уваги Висновок від 29.03.2018 року, в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в Україні громадянину ОСОБА_5 Білорусь ОСОБА_1 відмовлено (т.2 а.с. 200).

Повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с. 202-204) ОСОБА_1 отримав 02.04.2018 року.

Вважаючи відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірною, Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом.

Проаналізувавши матеріали справи, оцінивши докази по справі у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України №3671-VI, відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI, суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця.

Критерій "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній ОСОБА_5 Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Зі змісту ст.8 Закону №3671-VI вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Разом з цим, процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що затверджені наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року № 649 та зареєстровані в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі – Правила).

Відповідно до п.4.3 Правил, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень: а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з п.4.6 Правил, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

Судом встановлено, що наказ ГУ ДМС в Одеській області №61 від 29.03.2018 року прийнято на підставі частини шостої статті 8 Закону України №3671-VI, а саме у зв'язку із очевидною необґрунтованістю заяви, тобто відсутністю у позивача умов, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.

Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна пояснити конкретні факти, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених обставин дійсності.

До суду не було надано жодних доказів, що свідчили б про переслідування позивача на батьківщині саме з мотивів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з тим, суд зазначає, що позивач не був членом жодних політичних, громадських чи інших організацій в країні громадянської належності.

З аналізу матеріалів особової справи позивача випливає, що елемент власної протиправної діяльності на території ОСОБА_5 Білорусь Позивачем не заперечувався, факт незгоди з матеріалами власної кримінальної справи полягає, з його слів, лише в частині невідповідності певних фактів із фактичними його діями, які містять елементи скоєння кримінальних правопорушень, що, у свою чергу може бути доведено або спростовано в ході кримінального провадження або в судовому порядку.

Відповідно до пунктів 56, 59 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців УВКБ ООН (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються визначення статусу біженця), переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивач не має бажання повертатись до країни своєї громадянської належності через уникнення притягнення до кримінальної відповідальності на території ОСОБА_5 Білорусь, а елемент кримінального переслідування ОСОБА_1 в ОСОБА_5 Білорусь не має відношення до конвенційних ознак визначення статусу біженця, що підтверджується також екстрадиційними матеріалами у відношенні позивача. Причини, які Позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не є обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Разом з тим, судом встановлена відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявнику додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 статті 1 Закону України № 3671-VI, оскільки у разі видачі (екстрадиції) Позивача до країни громадянської належності на нього очікуватиме судовий розгляд матеріалів кримінального переслідування та подальший вирок пов’язаний із позбавленням волі строком до 10 років.

Суд критично сприймає посилання представника Позивача на нанесення ОСОБА_1 тілесних ушкоджень під час його затримання правоохоронними органами ОСОБА_5 Білорусь, оскільки наявність тілесного ушкодження саме по собі не є доказом застосування до нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Під час опитування ОСОБА_1 також підтвердив, що матиме право на захист, зокрема залучення власного адвоката, також підтвердив, що за скоєні злочини йому не загрожуватиме смертна кара або вирок про смертну кару.

Таким чином, суд вважає, що висновки, які стали підставою для прийняття оспорюваного Наказу, є такими, що складені у відповідності до розділу VІ Правил: за результатом оцінки комплексного та системного вивчення документів, наявних в особовій справі позивача, та перевірки фактів, повідомлених Позивачем. У Висновку зроблено посилання на використану інформацію про країну походження позивача, та її співвідношення із змістом заяви та відомостей, отриманими під час співбесіди із позивачем.

З урахуванням встановлених фактів, суд дійшов висновку, що при розгляді заяви Позивача про надання йому статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту в Україні, Відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття відповідного статусу.

Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд прийшов до висновку , що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 2,3,6,7,8,9,12,139,241-246 КАС України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 (вул. Дача Ковалевського, буд.21, м. Одеса, 65038, утримується в Одеському слідчому ізоляторі Державної пенітенціарної служби України в Одеській області (Люстдорфська дор.,11,м.Одеса,65059)) до Головного управління ДМС України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65045, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання неправомірним та скасування наказу №61 від 29.03.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зобов’язання розглянути заяву щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення набирає законної сили у порядку ст.255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене у порядку та строки встановлені ст.295-297 КАС України.

Суддя Е.В. Катаєва

.