Постанова № 76752228, 26.09.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 136/360/18

Провадження № 22-ц/772/1805/2018

Категорія: 39

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач:ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 вересня 2018 рокуСправа № 136/360/18м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі колегії суддів:

головуючого Медяного В.М.,

суддів: Денишенко Т.О., Берегового О.Ю.,

з участю секретаря судового засідання Сніжко О.А.

учасники справи:

позивач – ОСОБА_3,

відповідач – ОСОБА_4 сільська рада Липовецького району Вінницької області ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду № 4 апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 18 червня 2018 року, ухвалене у приміщенні Липовецького районного суду Вінницької області о 10:40 (головуючий суддя Стадник С.І.), дата складення повного судового рішення невідома,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування,

встановив:

У березні 2018 року ОСОБА_3 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування.

Позовні вимоги позивач мотивує тим, що 06.04.2017 року померла її тітка ОСОБА_5, яка на випадок своєї смерті склала 25.09.2002 року на її ім’я два заповіти, а саме один на квартиру, а інший на частку земельного паю, які були посвідчені секретарем Славнянської сільської ради Липовецького району Вінницької області.

ОСОБА_3 вважає, що вона виконала всі умови, передбачені законом, для прийняття спадщини, однак позбавлена права отримати свідоцтво про право на спадщину у встановленому законом порядку через незалежні від неї причини.

Нотаріус першої вінницької державної нотаріальної контори ОСОБА_6 видала їй свідоцтво про право на спадщину за заповітом, а саме на квартиру. Однак, відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на земельну частку (пай) площею 1,7479 га, розташовану в с. Ганнівка, що на території ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області, посилаючись на відсутність оригіналу правовстановлюючого документу – сертифікату за земельну частку (пай).

За життя ОСОБА_5 приватизувала земельну частку (пай), у зв’язку з чим 10.07.2003 року взамін сертифікату отримала Державний акт серії ВН №174982 на право власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,7479 га (кадастровий номер 0522286400:04:000:0118), що розташована на території ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Оскільки зміни до заповіту після приватизації земельної частки (паю) не були внесені, це призвело до невизначеності спадкового майна, яким ОСОБА_5 розпорядилася на випадок своєї смерті.

Враховуючи те, що волевиявлення спадкодавця при складанні заповіту було спрямоване на розпорядження належною їй земельною часткою (пай), що трансформувалось у право власності на земельну ділянку, тому позивач просила суд ухвалити рішення, яким визнати за нею в порядку спадкування за заповітом після померло 06.04.2017 року ОСОБА_5 право власності на земельну ділянку площею 1,7479 га (кадастровий номер 0522286400:04:000:0118).

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 18 червня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області про визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування, відмовлено.

Судове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що після видачі власникові Державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, відповідно до абз. 3 пункту 3.9 Методичних рекомендацій щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членами колективних сільськогосподарських підприємств і організацій, затверджених наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 04.06.1996 року за № 47/172/48, сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

Суд дійшов висновку, що після виділення ОСОБА_5 в натурі земельної ділянки, право на земельну частку (пай) припинилося, а тому воно не може бути успадковане. Після отримання державного акту власнику земельної ділянки необхідно було скористатися встановленим статтею 1254 ЦК України правом на внесення змін до заповіту, в іншому випадку спадкування земельної ділянки буде здійснено за законом. Оскільки після отримання державного акту на земельну ділянку ОСОБА_5 не скористалась правом на внесення змін до заповіту, тому суд дійшов висновку, що спадкування земельної ділянки має бути здійснено за законом. За таких обставин, суд, дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог, оскільки спадкування спірної земельної ділянки має бути здійснено за законом, а не за заповітом, у зв’язку з чим в задоволенні позову слід відмовити.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити її позов в повному обсязі. Вважає таке рішення суду незаконним, несправедливим, винесеним з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що складаючи заповіт, ОСОБА_5 самостійно та вільно виявила волю щодо настання реальних наслідків вчиненого нею правочину та бажала щоб вона у разі її смерті успадкувала належну їй на підставі сертифікату земельну частку (пай). Вважає, що судом не враховано те, що спадкодавець заповіла їй не сертифікат, як такий, а земельну ділянку, яка належала ОСОБА_5 за життя на праві приватної власності на землю. Зміна одного правовстановлюючого документу на інший не вплинула на право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку, як і не відбулося жодних змін самої земельної ділянки, отже вона є спадковим майном за вказаним заповітом. Отримавши державний акт на вказану земельну ділянку, спадкодавець ОСОБА_5 заповіт не змінювала, а тому на її волевиявлення не вплинув факт отримання державного акту. Також вважає, що судом при розгляді справи не враховано визнання даного позову відповідачем.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_3 – ОСОБА_7 апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити, посилаючись на викладені у ній доводи.

Представник відповідача ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області у судове засідання не з’явилися, тому відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України справа розглянута у його відсутність.

Статтею 351 ЦПК України, в редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Відповідно до п. 8 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, а тому Апеляційний суд Вінницької області діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Вінницького апеляційного суду в апеляційному окрузі.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд у складі судової колегії, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги в межах доводів та вимог апеляційної скарги, заслухавши пояснення сторін у справі, вважає, що скарга задоволенню не підлягає з таких міркувань.

Відповідно до частин першої, другої та п’ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною 2 ст. 77 ЦПК України передбачено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Апеляційний суд переконаний, що оскаржуване судове рішення таким вимогам повністю відповідає.

Судом встановлено, що 06 квітня 2017 року померла ОСОБА_5, яка на випадок своєї смерті склала 25.09.2002 року на ім’я ОСОБА_3 особисте розпорядження (заповіт, а.с. 8), яким заповіла належну їй згідно Сертифікату серії ВН №0105350 земельну частку (пай) площею 1,81 умовних кадастрових гектарів без визначення цієї частки в натурі (на місцевості), що розташована на території с. Ганнівка Липовецького району Вінницької області.

З матеріалів Спадкової справи № 248/2017 слідує, що після смерті ОСОБА_5 спадщину в порядку, визначеному ч.1 ст.1269 ЦК України прийняла позивач. Інших спадкоємців, які прийняли спадщину, судом не встановлено.

Для оформлення спадщини позивач ОСОБА_3 звернувсь до нотаріуса, яка відмовила у видачі нотаріального акту з підстав відсутності оригіналу правовстановлюючого документу, тобто сертифікату на земельну частку (пай).

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину, особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження (пункт 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.05.2008 року "Про судову практику у справах про спадкування").

Судом встановлено, що на день складення заповіту, земельна частка (пай) належала ОСОБА_5 на підставі Сертифікату серії ВН №0105350.

На підставі розпорядження Липовецької РДА № 110 від 23.05.2003 року на ім’я ОСОБА_5 було видано Державний акт серії ВН №174982 на право власності на земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 1,7479 га (кадастровий номер 0522286400:04:000:0118), що розташована на території ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області.

Таким чином, із зазначеного слідує, що земельна частка (пай), яку спадкодавець заповів позивачу, згодом була ним приватизована, що підтверджується Державним актом серії ВН №174982.

Після видачі власникові Державного акта на право приватної власності на земельну ділянку, відповідно до абз. 3 пункту 3.9 Методичних рекомендацій щодо порядку передачі земельної частки (паю) в натурі із земель колективної власності членами колективних сільськогосподарських підприємств і організацій, затверджених наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства сільського господарства і продовольства України, Української академії аграрних наук від 04.06.1996 року за № 47/172/48, сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини.

Колегія суддів апеляційного суду переконана, що відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_3, суд першої інстанції правильно виходив з того, що після виділення ОСОБА_5 в натурі земельної ділянки, право на земельну частку (пай) припинилося, а тому воно не може бути успадковане. Після отримання державного акту власнику земельної ділянки необхідно було скористатися встановленим статтею 1254 ЦК України правом на внесення змін до заповіту, в іншому випадку спадкування земельної ділянки буде здійснено за законом. Оскільки після отримання державного акту на земельну ділянку ОСОБА_5 не скористалась правом на внесення змін до заповіту, тому суд дійшов висновку, що спадкування земельної ділянки має бути здійснено за законом.

За таких обставин, місцевий суд, враховуючи підстави з яких заявлено позов, керуючись статтею 13 ЦПК України, яка визначає межі судового розгляду, дійшов правильного висновку про необґрунтованість заявлених вимог, оскільки спадкування спірної земельної ділянки має бути здійснено за законом, а не за заповітом.

Таким чином, апеляційний суд повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують.

Колегія суддів апеляційного суду не може погодитись з доводами апеляційної скарги про те, що складаючи заповіт, ОСОБА_5 самостійно та вільно виявила волю щодо настання реальних наслідків вчиненого нею правочину та бажала щоб вона у разі її смерті успадкувала належну їй на підставі сертифікату земельну частку (пай), заповіла їй не сертифікат, як такий, а земельну ділянку, яка належала їй за життя на праві приватної власності на землю.

Невірним є також твердження в апеляційній скарзі про те, що зміна одного правовстановлюючого документу на інший не вплинула на право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку, не відбулося жодних змін самої земельної ділянки, отже вона є спадковим майном за вказаним заповітом, а отримавши державний акт на вказану земельну ділянку, спадкодавець ОСОБА_5 заповіт не змінювала, а тому на її волевиявлення не вплинув факт отримання державного акту.

Так, як вбачається зі змісту заповіту складеного 25 вересня 2002 року та посвідченого секретарем виконкому ОСОБА_4 сільської ради ОСОБА_8 (а.с.8) ОСОБА_5 на випадок своєї смерті зробила таке заповітне розпорядження, згідно якого: її частка земельного паю 1,81 га сертифікат ВН 0105350 яка розташована в с. Ганнівка Липовецького району, Вінницької області, заповідає ОСОБА_3, проживаючій в ІНФОРМАЦІЯ_1.

Разом з тим, як вбачається з копії державного акту на право власності на земельну серія ВН № 174982 від 10 липня 2003 року (а.с.18) даний державний акт виданий ОСОБА_5 на підставі розпорядження №110 Липовецької держадміністрації від 23.05.2003 року на земельну ділянку площею 1,7479 га на території ОСОБА_4 сільської ради Липовецького району Вінницької області для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Таким чином розміри земельної ділянки зазначені у сертифікаті та у державному акті є різними. Після отримання державного акту на земельну ділянку ОСОБА_5 не скористалась своїм правом на внесення змін до заповіту, тому місцевий суд дійшов правильного та обґрунтованого висновку, що спадкування зазначеної спірної земельної ділянки має бути здійснено за законом.

Також необґрунтованими є посилання в апеляційній скарзі на те, що судом при розгляді справи не враховано визнання даного позову відповідачем, оскільки згідно вимог частини 1 статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач – визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

Разом з тим, відповідно до вимог частин 4, 5 статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Враховуючи вимоги процесуального права, судом першої інстанції правильно відмовлено у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжено судовий розгляд, оскільки з матеріалів справи вбачається, що у даному випадку визнання представником відповідача позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, а його дії можуть суперечити інтересам особи, яку він представляє.

Щодо вмотивованості судового рішення апеляційний суд звертає увагу, що згідно із усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Torija v. Spain) від 09 грудня 1994).

Враховуючи викладене, апеляційний суд повністю погоджується з такими висновками суду та постановленим ним судовим рішенням, оскільки визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у позовній заяві та поданих до неї додаткових письмових доповнень та пояснень та не спростовують висновків судів першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині рішення, та зводяться до переоцінки доказів та незгоди з правильним висновком місцевого суду щодо їх оцінки.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин, апеляційний суд приходить до переконання, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції, який повно встановивши фактичні обставини справи, із дотриманням норм процесуального права, вірно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, ухвалив обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам закону, а тому передбачених ст. 376 ЦПК України підстав для його скасування, не вбачається.

Керуючись ст. ст. 5, 12, 76, 81, 133, 137, 263, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 18 червня 2018 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий : /підпис/ ОСОБА_2

Судді : /підпис/ ОСОБА_9

/підпис/ ОСОБА_10

Згідно з оригіналом: