Постанова № 76746825, 27.09.2018, Апеляційний суд Вінницької області

Справа № 148/2087/17

Провадження № 22-ц/772/1923/2018

Категорія: 39

Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1

Доповідач:ОСОБА_2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2018 рокуСправа № 148/2087/17м. Вінниця

Апеляційний суд Вінницької області у складі:

Головуючого - Зайцева А.Ю. (суддя-доповідач),

суддів : Панасюка О.С., Шемети Т.М.,

за участю секретаря судового засідання : Куленко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання факту,

за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 липня 2018 року, ухвалене у складі судді Ковганича С.В., дата складання повного тексту рішення 16 липня 2018 року, -

в с т а н о в и в :

У листопаді 2017 року ОСОБА_3 звернувся у суд з позовом до ОСОБА_4 про визнання факту неприйняття спадщини.

Позов обґрунтовано тим, що 16.09.2004 помер його батько ОСОБА_5. Після його смерті спадщину прийняли він та його мати ОСОБА_6, так як постійно проживали із спадкодавцем.

13.01.2014 року померла його мати. Після її смерті відкрилась спадщина на її майно, а саме: на ? частину житлового будинку, розташованого в с. Кинашів по вул. В. Третецького, 115, Тульчинського району, Вінницької області та 1/2 земельної ділянки площею 2,7342 в межах згідно з планом, розташованої на території Кинашівської сільської ради Тульчинського району Вінницької області.

На момент смерті ОСОБА_6 він постійно проживав та був зареєстрованим в ІНФОРМАЦІЯ_1, а тому фактично прийняв спадщину.

06.11.2017 року він звернувся до Тульчинської державної нотаріальної контори з заявою щодо видачі йому свідоцтва про право на спадщину на все майно ОСОБА_6, однак йому листом від 14.11.2017 року № 1088/02-14 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом в цілому на все майно було відмовлено, та як його сестра, відповідач по справі, 01.09.2017 року подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини ОСОБА_6, надавши довідку з Журавлівської сільської ради від 28.08.2017 року № 786, в якій вказується, що на час відкриття спадщини спадкодавця ОСОБА_6 з нею спільно проживала її донька ОСОБА_4, тобто фактично після смерті матері вона прийняла спадщину. Таким чином він позбавлений можливості отримати передбачену законом спадщину в повному її обсязі.

Зазначає, що його сестра ОСОБА_4 не є такою, що фактично прийняла спадщину після смерті матері в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, так як вона постійно не проживала з матір'ю на час відкриття спадщини, а довідка, видана Журавлівською сільською радою від 28.08.2017 року № 786, не є документом, що посвідчує місце постійного проживання та не може бути належним доказом постійного проживання відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Виходячи з наведеного, з урахування заяви про зміну позовних вимог, положень статті 234 ЦПК України, частини першої статті 1221, частини третьої статті 1268 ЦК України, ОСОБА_3 просив встановити факт, що спадкоємець ОСОБА_4 постійно не проживала із спадкодавцем ОСОБА_6 на час відкриття спадщини, що як наслідок підтверджує факт неприйняття спадщини в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України.

Рішенням Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 липня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що правових підстав для задоволення позову немає, оскільки позивач обрав неправильний спосіб захисту своїх прав.

Суд виходив з того, що із спадкової справи № 632/2017 до майна померлої 13.01.2014 ОСОБА_6 видно, що факт прийняття спадщини відповідачем вже встановлений нотаріусом. Окрім цього, позивач звернувся до нотаріуса щодо видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, що залишилось після смерті його батька ОСОБА_5, а як встановлено в судовому засіданні дану спадщину прийняла його матір ОСОБА_6, однак не оформила в зв’язку зі смертю.

Судом першої інстанції роз’яснено позивачу, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про задоволення позовних вимог.

Подана апеляційна скарга обґрунтована тим, що обраний позивачем спосіб захисту відповідає роз’ясненням, викладеним у пункті 2 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 30.05.2008 року та положенням статей 15, 16 ЦК України.

Зазначає, що в нього з відповідачем виник спір щодо спадкового майна, що залишилось після смерті батьків, у зв’язку з чим він звернувся з позовом про встановлення факту, що має юридичне значення, який може вплинути на спадкові права. Вказує, його сестра ОСОБА_4 не є такою, що фактично прийняла спадщину після смерті матері в порядку частини третьої статті 1268 ЦК України, так як вона постійно не проживала з матір'ю на час відкриття спадщини, а довідка, видана Журавлівською сільською радою від 28.08.2017 № 786, не є документом, що посвідчує місце постійного проживання та не може бути належним доказом постійного проживання відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту восьмого пункту 1 розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників судового процесу, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Стаття 263 ЦПК України визначає, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції відповідає вимогам законності та обґрунтованості.

У справі встановлено, що 16 вересня 2004 помер ОСОБА_5, а 13 січня 2014 - ОСОБА_6, які являлись батьками сторін, що підтверджується копіями повторних свідоцтв про смерть від 13.11.2015 серія І-АМ №340415 /а.с.7/ та серія І-АМ №340414 /а.с.8/, копією свідоцтва про народження від 12.04.1977 серія ІІ-АМ №306120 /а.с.6/, а також не оспорюється сторонам.

У справі також установлено, що після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина за законом, яка складається із житлового будинку, розташованого в с. Кинашів по вул. В. Третецького, 115, Тульчинського району, Вінницької області та земельної ділянки площею 2,7342 в межах згідно з планом, розташованої на території Кинашівської сільської ради Тульчинського району Вінницької області, що підтверджується копією довідки виданої виконкомом Кинашівської сільської ради Тульчинського району Вінницької області 31.08.2017 №1634 /а.с.31/.

06 листопада 2017 ОСОБА_3 звертався до Тульчинської державної нотаріальної контори з заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину на все майно ОСОБА_5.

Листом від 14 листопада 2017 № 1088/02-14 державний нотаріус Тульчинської державної нотаріальної контори повідомила, що видати свідоцтво про право на спадщину за законом в цілому на спадкове майно, що залишилось після смерті ОСОБА_5, померлого 16 вересня 2004 неможливо. Повідомлено, що 01 вересня 2017 ОСОБА_4 подала до Тульчинської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини матері ОСОБА_6, померлої 13 січня 2014 - дружини померлого 16 вересня 2004 ОСОБА_7, надавши довідку Кинашівської сільської ради Тульчинського району Вінницької області 31 серпня 2017 № 1634, в якій вказується, що на час відкриття спадщини ОСОБА_7 спільно проживала його дружина ОСОБА_6, тобто фактично спадщину після смерті свого чоловіка та довідку Журавлівської сільської ради від 28 серпня 2017 № 786, в якій вказується, що на час відкриття спадщини ОСОБА_6 з нею спільно проживала її донька ОСОБА_4, тобто фактично спадщину після смерті матері прийняла. Данні факти підтверджуються відповіддю державного нотаріуса на заяву від 06 листопада 2017 року /а.с. 9/ та копією спадкової справи № 632/2017 до майна померлої 13 січня 2014 року ОСОБА_6 /а.с. 29-35/.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що правових підстав для задоволення позову немає, оскільки позивач обрав неправильний спосіб захисту своїх прав.

Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що між сторонами існує спір щодо спадкового майна, яке залишилось після смерті ОСОБА_6, яка разом з позивачем прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5, однак за життя спадщину не оформила.

У справі також встановлено, що позивач оспорює право відповідача на спадкове майно, що залишилося після смерті спадкодавця, шляхом встановлення факту не прийняття спадщини відповідачем.

Однак, ОСОБА_3 не зазначив ні в позовній заяві, ні в апеляційній скарзі, яким нормативно-правовим актом передбачений такий спосіб захисту цивільних прав, як встановлення факту не прийняття спадщини, що також не передбачений у статті 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження переліку способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Порушені цивільні права чи інтереси підлягають судовому захисту також у спосіб, не передбачений законом або договором, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Пленумом Верховного Суду України у пункті 1 Постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» роз'яснено, що суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

Пунктом другим Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30 травня 2008 року «Про судову практику у справах про спадкування» (далі – Постанова ВСУ № № 7 від 20 травня 2008 року) судам роз'яснено, що справи про спадкування судами розглядаються за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції вірно виходив з того, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, оскільки позивачем обраний невірний спосіб захисту, так як між сторонами існує спір щодо спадкового майна, який має вирішуватися у спосіб, передбачений статтею 16 ЦК України, є правильним.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що спадкодавець ОСОБА_6 при житті не була титульним власником ні житлового будинку в с. Кинашів по вул. В. Третецького, 115, власником якого була ОСОБА_8, яка померла 01.10.1998 року, ні земельної ділянки площею 2,7342 га, розташованої на території Кинашівської сільської ради, власником якого був ОСОБА_5, який помер 16.09.2004 року /а.с.31/.

За таких обставин нотаріальне оформлення спадкових прав обох сторін є неможливе, оскільки вказані об’єкти нерухомого майна юридично не належали померлій на праві власності, а обставини фактичного прийняття чи не прийняття спадщини, її обсяг та склад осіб, що приймали спадщину після смерті ОСОБА_8, ОСОБА_5 та ОСОБА_6 в різні роки, має бути встановлений судом саме у спорі між спадкоємцями щодо права на спадщину, а не шляхом пред’явлення позову по суті про встановлення факту неприйняття спадщини через факт не проживання.

Колегія суддів звертає увагу, що заявлені позивачем вимоги самі по собі не можуть захистити можливе порушене право позивача, а фактично мають на меті певний преюдиційний характер в подальшому спорі сторін про право власності на майно в порядку спадкування. Тому обраний позивачем спосіб захисту прав не є ефективним у розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, оскільки не може забезпечити поновлення прав позивача внаслідок його невідповідності змісту порушеного права та характеру спірних правовідносин, на що також звертала увагу ОСОБА_9 Верховного Суду у своїй постанові від 11.09.2008 року.

З огляду на наведене, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що позивачем обрано вірний спосіб захисту порушених прав.

Інші аргументи апеляційної скарги не впливають на правильність висновків суду першої інстанції й не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи зазначене, апеляційний суд вважає, що наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Керуючись підпунктом восьмим пункту 1 розділу ХІІІ Перехідних положень, частиною четвертою статті 258, частиною першою статті 259, статтями 367, 369, 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Тульчинського районного суду Вінницької області від 12 липня 2018 року у даній справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Головуючий А. Ю. Зайцев

Судді: О. С. Панасюк

ОСОБА_10

Повний текст постанови виготовлено 27.09.2018 року.