Постанова № 76733422, 18.09.2018, Апеляційний суд Львівської області

Справа № 464/801/17 Головуючий у 1 інстанції: Бойко О.М.

Провадження № 22-ц/783/1123/18 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1А.

Категорія:48

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 вересня 2018 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого-судді: Левика Я.А.,

суддів: Струс Л.Б., Шандри М.М.,

секретар: Бадівська О.О.,

за участі в судовому засіданні представника позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 на рішення Сихівського районного суду м. Львова в складі судді Бойко О.М. від 02 березня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Львівської міської ради, Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права комунальної власності, визнання недійсним договору оренди, -

в с т а н о в и л а :

рішеннямСихівського районного суду м. Львова від 02 березня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_2 (місце проживання – м.Львів, вул Кавалерідзе, 7 кв. 84) до Львівської міської ради (місцезнаходження – м. Львів, пл. Ринок, 1), Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради (місце знаходження – м. Львів, пл. Галицька, 15), фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (місцезнаходження – АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1) про визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права комунальної власності, визнання недійсним договору оренди – відмовлено.

Дане рішення оскаржили ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3

В своїй апеляційній скарзі просять рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задоволити. Вважають рішення незаконним, необґрунтованим, таким, що підлягає скасуванню у зв’язку з неповним з’ясуванням обставин, що мають значення для справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Зазначають, що спірне приміщення, позначене на поверховому плані будинку, в спірному свідоцтві про право власності, в спірному рішенні виконкому Львівської міської ради, в інформаційній довідці з індексом ХVІІІ площею 6,0 кв.м. на першому поверсі в житловому будинку на вул. Кавалерідзе, 7 у м. Львові не може належати до комунальної власності і не може бути самостійним об’єктом нерухомого майна. Дане приміщення є допоміжним приміщенням загального користування – це приміщення сміттєпроводу, який обслуговує всіх власників квартир третього під’їзду будинку, який на даний час тимчасово не використовується, але в подальшому буде використовуватися за цільовим призначенням. Вказують на те, що право власності власників квартир в багатоквартирному житловому будинку на допоміжні приміщення цього будинку виникають на підставі правовстановлюючих документів на квартиру. Таким чином, спірне приміщення належить позивачу на праві спільної сумісної власності, відповідно до свідоцтва про право власності на квартиру. Зазначають, що спірне свідоцтво про право комунальної власності на спірне приміщення було видане без припинення у встановленому порядку права спільної сумісної власності на спірне приміщення співвласників багатоквартирного будинку на вул. Кавалерідзе, 7 у м. Львові. Також вказують на те, що спірний договір оренди №С-9063 від 25 червня 2014 року укладений не власником приміщення, тобто суперечить вимогам ст. 761 ЦК України та його слід визнати недійсним. Крім цього, зазначають, що суд прийшов до невірного висновку про те, що матеріали інвентаризаційної справи не містять будь-яких даних про те, що вказане приміщення є сміттєзбірником сміттєпровода.

В судове засідання окрім представника позивача – решта учасників справи (їх представники) не з’явилася, однак суд вважав за можливе проводити розгляд справи за їх відсутності (відсутності їх представників), зважаючи на те, що учасники справи повідомлялися про час та місце судового розгляду належним чином, обґрунтованих клопотань про відкладення розгляду справи від них до суду не надходило, доказів поважності причин неявки (неявки представників) суду представлено не було та зважаючи на вимоги ч.2 ст. 372 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача на підтримання апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, оцінивши доводи осіб, що беруть участь у справі в межах доводів позовної заяви, заяви про уточнення позову, заперечення на позовну заяву, апеляційної скарги, усних та письмових пояснень по суті справи учасників справи (їх представників) у судах обох інстанцій, – колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Із змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції, посилаючись, зокрема, на ст.328, ч. 2 ст. 382ЦК України, ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», ч.1, ч.5 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п.п.2.1, 2.2. Положення про управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради затвердженого рішенням виконавчого комітету міської ради від 7.12.2007 №1100 (зі змінами та доповненнями, згідно якого управління діяло на момент укладення договору оренди), ч.1 ст.4 ЦПК України та відмовляючи в задоволенні позову, – виходив з того, що рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради № 792 від 04.10.2013 року «Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлове приміщення на вул. Кавалерідзе, 7» вирішено зареєструвати право комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради на окремий об’єкт – нежитлове приміщення першого поверху під індексом ХVIІI загальною площею 6,0 кв. м на вул. І. Кавалерідзе, 7 згідно з технічним паспортом, складеним Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 01.07.2013 за інвентарним № 1246. ОСОБА_5 довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що нежитлове приміщення, що знаходиться за адресою: м.Львів, вул. Кавалерідзе, 7 (3-тій під’їзд), загальною площею 6 м.кв. на праві комунальної власності належить Львівській міській раді. Із довідки № 34-вих-961, виданої ТзОВ ЖЕП «Стимул-Сихів» 24.07.2012 року вбачається, що нежитлові приміщення за адресою м.Львів, вул. Кавалерідзе, 7 (3-тій під’їзд) знаходиться на обслуговуванні ТзОВ «Стимул-Сихів». Із оглянутої в судовому засіданні інвентаризаційної справи вбачається, що спірне приміщення є ізольованим приміщенням у будинку, розміром 1,30х2,60 м, загальною площею 6 кв.м. Будь-яких даних про те, що вказане приміщення є сміттєзбірником сміттєпровода матеріали інвентаризаційної справи не містять. Відтак, покликання на те, що вказане приміщення є сміттєзбірником лише тому, що знаходиться до вертикалі із нефункціонуючим сміттєпроводом, є лише припущенням, оскільки не підтверджується жодними фактичними даними. Той факт, що сміттєпровід у будинку не функціонує не заперечив в судовому засіданні і представник позивача. Зважаючи на відсутність даних про те, що спірне приміщення є допоміжним, призначене для експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців, суд приходить до висновку, що таке є нежитловим приміщенням, що не підлягає передачі у власність громадян при приватизації ними квартир у будинку, виходячи із норм Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку». А тому рішення про державну реєстрацію права комунальної власності на зазначене приміщення прийнято у відповідності до вимог законодавства. Наказом начальника Управління комунальної власності № 41-А від 17.06.2014 року зобов’язано сектор оформлення договорів оренди відділу регулювання орендних відносин протягом 20- ти днів від дня реєстрації наказу укласти договір оренди з фізичною особою –підприємцем ОСОБА_4 на нежитлове приміщення 1-го поверху під індексом ХVIII площею 6 кв.м.за адресою м.Львів, вул. Кавалерідзе, 7 (3-тій під’їзд) для підприємницької діяльності. На виконання вказаного наказу 25.06.2014 року Управлінням комунальної власності було укладено із фізичною особою –підприємцем ОСОБА_4 договір оренди № С-9063-14. Об’єктом оренди в якому зазначено - нежитлове приміщення 1-го поверху під індексом ХVIII площею 6 кв.м. за адресою м.Львів, вул. Кавалерідзе, 7 (3-тій під’їзд) для підприємницької діяльності. 25.06.2014 року між сторонами вказаного договору було складено акт приймання-передачі вказаного об’єкту. Відтак, Управління комунальної власності щодо укладення договору оренди нежитлових приміщень із фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 № С-9063-14 від 25.06.2014 р. діяло в межах наданих законом повноважень та жодним чином не порушило прав позивача. Проте, із змісту позовної заяви вбачається, що позивачка, заявляючи даний позов фактично діє в інтересах іншої особи, яка здійснює підприємницьку діяльність у спірному приміщенні, оскільки послуги такого задовільняють мешканців будинку. З огляду на викладене, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів вважає, що такі висновки зроблені судом без повного та всебічного з’ясування всіх обставин, що мають значення для справи, частина обставин, які суд вважав встановленими не доведена, крім цього судом не дотримано вимог закону.

Позивачка ОСОБА_2 звернулась в суд з позовом до Львівської міської ради, Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, уточнивши вимоги якого просила: визнати недійсним свідоцтво про право власності №13096193 від 20.11.2013р. на приміщення під літ.ХVІІІ, пл.6 кв.м., на першому поверсі будинку №7 (третій під'їзд) на вул. Кавалерідзе у м.Львові; визнати незаконним та скасувати рішення виконкому Львівської міської ради №792 від 04.10.2013р. «Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Кавалерідзе, 7»; скасувати державну реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради на приміщення під літ.ХVІІІ, пл.6 кв.м., на першому поверсі будинку №7 (третій під'їзд) на вул. Кавалерідзе у м.Львові, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна №217184146401, номер запису про право власності 3455791; визнати недійсним договір оренди приміщення під літерою ХVІІІ, пл.6 кв.м., на першому поверсі будинку №7 (третій під'їзд) на вул. Кавалерідзе у м.Львові № С-9063-14 від 25.06.2014 року, укладений між управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4

В обґрунтування позовних вимог покликалася на те, що проживає ІНФОРМАЦІЯ_1 на вул. Кавалерідзе у м.Львові. 31 січня 2017 року вона була присутня в судовому засіданні при розгляді господарської справи за позовом ФОП ОСОБА_4 до ФОП ОСОБА_6 про усунення перешкод в користуванні приміщенням шляхом примусового виселення. В судовому засіданні представником Управління комунальної власності було надано інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з якої вбачається що вищевказане приміщення під літерою XVIII площею 6 кв.м. в будинку 7 на вул. Кавалерідзе у м.Львові (3-й під’їзд) належить до комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі ЛМР, відповідно до свідоцтва про право власності №13093193 від 20.11.2013 року. Однак, спірне приміщення є допоміжним приміщенням (сміттєпроводом) житлового будинку № 7 на вул. Кавалерідзе у м.Львові та належить на праві спільної сумісної власності всім співвласникам даного будинку, відтак, і їй також, як власнику квартири у вказаному будинку. З технічного паспорта на її квартиру вбачається, що [будинок] обладнаний, зокрема і сміттєпроводом, який згідно плану квартири знаходиться поряд з ліфтом, тобто, по вертикалі знаходиться над спірним приміщенням. З огляду на те, що спірне приміщення належить їй на праві спільної власності із іншими власниками будинку № 7 на вул. Кавалерідзе у м.Львові просила позов задоволити.

Відповідно до ст. 382 ЦК України (станом на 2013 рік), квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Також, відповідно до ст. 328 ЦК України (станом на даний час), квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Також, відповідно до Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ОСОБА_7 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків № 1-2/2004 р). від 02 березня 2004 року, допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т.ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.

Як вбачається із матеріалів справи та інвентаризаційної справи на будинок №7 на вул. Кавалерідзе у м.Львові КП ЛОР «БТІ та ЕО», – позивачка є співвласником квартири №84 у згаданому будинку, а відповідно до згаданих норм закону та їх тлумачень Конституційним судом, і співвласником на праві спільної сумісної власності інших приміщень багатоквартирного будинку, щозабезпечують потреби усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку. Спірне ж нежитлове приміщення як вбачається із матеріалів інвентаризаційної справи (а.с. 9 зв.) є сміттєзбірником, як і приміщення XII та VІ у інших двох під’їздах цього ж будинку.

Сміттєзбірник, як і сміттєпровід однозначно слід вважати є приміщенням багатоквартирного будинку, що забезпечує потреби усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку, вказане не заперечувалось і іншими учасниками.

Відповідно одноосібне рішення (оспорюване Рішення Львівської міської ради №792 від 4.10.2013р.) одного із співвласників приміщень будинку (Львівської міської ради) про реєстрацію права власності на таке як комунальної власності; видання оспорюваного свідоцтва про право комунальної власності на таке; реєстрація права комунальної власності на таке, а також укладення оспорюваного договору оренди стосовно такого майна без згоди та відома інших власників квартир та нежитлових приміщень у будинку (зокрема і позивачки) порушують їх права та інтереси як власників таких приміщень, які підлягають захисту у спосіб обраний позивачем.

Факт певного тимчасового не використання спірного приміщення за призначенням на правовий статус приміщення не впливає та не надає права одному із співвласників приміщень будинку на власний розсуд вирішувати питання набуття права власності на такий об’єкт у згаданий спосіб.

Про вказане окрім національного законодавства вказано і в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ст. 1, Протоколу до Конвенції) та йдеться у ряді рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04)від 10 лютого 2010 року.

Так, у рішенні вказано:

«38. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу ( 994_535 ), по суті, гарантує право власності і містить три окремі норми: перша норма, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння своїм майном; друга, що міститься в другому реченні частини першої цієї статті, стосується позбавлення особи її майна і певним чином це обумовлює; третя норма, зазначена в частині другій, стосується, зокрема, права держави регулювати питання користування майном. Однак ці три норми не можна розглядати як "окремі", тобто не пов'язані між собою: друга і третя норми стосуються певних випадків втручання у право на мирне володіння майном і, отже, мають тлумачитись у світлі загального принципу, проголошеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справі "Літгоу та інші проти Сполученого Королівства" (Lithgow and Others v. the United Kingdom) від 8 липня 1986 року, п. 106, серія A, N 102).

39. Будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме загальній нормі, викладеній у першому реченні частини першої статті 1, лише якщо забезпечено "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Питання стосовно того, чи було забезпечено такий справедливий баланс, стає актуальним лише після того, як встановлено, що відповідне втручання задовольнило вимогу законності і не було свавільним (див. рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [GC], N 33202/96, п. 107, ECHR 2000-I).

40. Вимога законності, яка випливає з Конвенції ( 995_004 ), означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі "Ентрік проти Франції" (Hentrich v. France) від 22 вересня 1994 року, серія A, N 296-A, сс. 19-20, п. 42). Хоча проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі "Кушоґлу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria), N 48191/99, п. 50, від 10 травня 2007 року). Отже, хоча Суд має лише обмежену компетенцію з перевірки дотримання національного законодавства, він може сформулювати відповідні висновки за Конвенцією, якщо встановить, що при застосуванні закону в тій чи іншій справі національні суди припустилися явної помилки або застосували його так, щоб ухвалити свавільне рішення (див. рішення у справах "Компанія "Анхойзер Буш" проти Португалії" (Anheuser-Busch Inc. v. Portugal) [GC], N 73049/01, п. 83, ECHR 2007-I, "Кузнецов та інші проти Росії" (Kuznetsov and Others v. Russia), N 184/02, пп. 70-74 і 84, від 11 січня 2007 року, "Педурару проти Румунії" (Paduraru v. Romania), N 63252/00, п. 98, ECHR 2005-... (витяги), "Совтрансавто-Холдинг" проти України" ( 980_043 ) (Sovtransavto Holding v. Ukraine), N 48553/99, пп. 79, 97 і 98, ECHR 2002-VII, згадані вище рішення у справах "Беєлєр проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 108, ECHR 2000-I, "Кушоґлу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria), пп. 50-52, а також, mutatis mutandis, рішення у справі "Цирліс і Кулумпас проти Греції" (Tsirlis and Kouloumpas v. Greece) від 29 травня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-III, пп. 59-63).

b) Стверджувана незаконність інвестиційного контракту, укладеного без згоди заявників

41. Суд відмічає спільність позицій сторін у тому, що до реконструкції горище, про яке йдеться, належало на праві спільної власності всім власникам квартир у будинку, включно із заявниками. Отже, стаття 1 Першого протоколу ( 994_535 ) застосовна в цій справі. Відповідно рішення місцевого органу влади щодо укладення контракту на реконструкцію горища третьою особою становило втручання у право заявників володіти своїм майном у значенні першого речення зазначеної статті.

42. Суд зауважує, що, вирішуючи спір між заявниками (іншими співвласниками) і місцевим органом, національні судові органи чітко зазначили, що згідно з чинними на той час положеннями Цивільного кодексу ( 1540-06 ) для укладення інвестиційного контракту потрібна згода заявників, а в разі її відсутності органи влади могли звернутись до суду, щоб отримати дозвіл на проведення відповідних робіт (див. пункти 16 і 23 вище). Втім, районна адміністрація не виконала цих вимог, уклавши контракт без згоди заявників чи судової санкції. Таким чином, як випливає з обґрунтування національних судів, органи влади не дотримались умов, передбачених законом для укладення інвестиційного контракту.

43. Суд зазначає, що в кінцевому підсумку після виконання контракту національні суди визнали його дійсним, встановивши, що він вигідний для всіх співвласників будинку. Отже, Суд вважає, що немає потреби оцінювати, чи було забезпечено цим рішенням національних судів справедливий баланс інтересів.

44. З цього приводу Суд зауважує, що для цілей статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ) здійснювати оцінку справедливості доцільно лише тоді, коли відповідне втручання відповідає нормам застосовного законодавства. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не видно, що перед укладенням інвестиційного контракту існували якісь обставини, які перешкоджали місцевому органу отримати дозвіл на реконструкцію або безпосередньо від співвласників горища, або в судовому порядку. Крім того, з наявних матеріалів не вбачається, що те чи інше положення національного законодавства дозволяло місцевому органу укласти контракт без такої згоди або у випадку спору - без його судового вирішення. Отже, укладення інвестиційного контракту становило втручання, яке не відповідало закону.

45. У зв'язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу ( 994_535 ).

c) Стверджувана незаконність позбавлення заявників їхньої частки власності на горище

46. Беручи до уваги зазначені вище висновки, що із самого початку заявники мали право на частку власності на горище, Суд вважає встановленим той факт, що після переобладнання горища під мансардний поверх, який було передано інвесторам, заявники втратили своє майно. Отже, їх позбавили їхнього майна у значенні другого речення статті 1 Першого протоколу ( 994_535 ).

47. Як свідчать документи в матеріалах справи, рішення про передачу мансардного поверху інвесторам було ухвалено районною радою одноособово на підставі закону, який уповноважує її розпоряджатись комунальним майном. 29 січня 2003 року, керуючись статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) (див. пункт 24 вище), Святошинський суд залишив це рішення без змін, зазначивши, що будинок, про який ідеться в цій справі, є комунальною власністю.

48. Із зауважень Уряду або інших матеріалів справи не вбачається, що висновки суду за статтею 60 зазначеного вище Закону можуть узгоджуватися з посиланням суду на статтю 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" ( 2482-12 ) та статтю 113 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (див. пункти 23 і 25 вище). Зокрема, керуючись цими статтями, суд зазначив, що будинок і його горище належать на праві спільної часткової власності всім власникам квартир і тому повноваження місцевого органу щодо розпорядження горищем обмежується часткою трьох неприватизованих квартир.

49. З тексту рішення Святошинського суду не вбачається, що в певний момент після укладення інвестиційного контракту, який аналізувався з точки зору статті 113 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), та перед передачею мансардного поверху інвесторам на підставі статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) заявники або інші власники квартир передали їх право на горище місцевому органу чи принаймні делегували йому право розпоряджатись ним. Навпаки, у своїй апеляційній скарзі заявники наполягали, що вони вважали себе співвласниками горища до того часу, коли його було передано інвесторам.

50. Апеляційний суд м. Києва залишив рішення Святошинського суду без змін. Однак, формально не заперечуючи його обґрунтування, цей суд замість роз'яснення застосовності статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" ( 280/97-ВР ) щодо передачі горища визнав, що право власності на нього органу місцевого самоврядування ґрунтується на іншому положенні Цивільного кодексу (статті 119, див. пункт 23 вище), яке врегульовує питання збільшення розміру частки учасника у спільній власності в разі його інвестування у збільшення спільної власності. Згідно з цією статтею попередньою умовою збільшення зазначеної частки є згода співвласників на проведення відповідних робіт і проведення їх за кошти співвласника, якому передається право на відповідне майно. Апеляційний суд не пояснив, яким чином таких попередніх умов було дотримано у цій справі, де інвестиційний контракт був укладений органом влади, який заявив, що є одноосібним власником будинку (див. пункт 8 вище), а реконструкцію було здійснено коштом третьої особи.

51. Суд зазначає, що протягом певного часу після прийняття нового приватизаційного законодавства існувала неоднозначна практика судів, про що свідчать приклади судових рішень, надані заявниками (див. пункти 27-28 і 35 вище). Суд також висловлює своє розуміння того, що органи влади, зокрема національні суди, потребували певного часу для того, щоб у новій ситуації напрацювати відповідну практику з вирішення питань про експлуатацію допоміжних приміщень. Він зазначає, що труднощі тлумачення застосовного законодавства протягом перехідного періоду стали предметом розгляду Конституційного Суду України, який зрештою дав роз'яснення цього питання, визнавши наявність у власників приватизованих квартир автоматичного права часткової власності на допоміжні приміщення відповідного будинку (див. пункт 26 вище).

52. Однак, як видно з матеріалів справи, не існувало чітких законодавчих положень, які були б підставою для припинення прав часткової власності заявників на горище їхнього будинку.

53. Отже, заявників позбавили їхнього майна незаконно.

54. У зв'язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу ( 994_535 )».

Зважаючи на вказане доводи апеляційної скарги та позову слід вважати обґрунтованими, а самі позов та апеляційну скаргу такими, що підлягають до задоволення.

Відповідно оскаржуване рішення суду слід скасувати з ухваленням нового рішення, яким позов слід задовольнити: визнати незаконним та скасувати оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування; визнати недійсним оспорюване свідоцтво про право власності на спірне приміщення; скасувати державну реєстрацію права комунальної власності на спірне приміщення та визнати недійсним спірний договір оренди.

Відповідно до задоволених вимог позову та скарги слід вирішити питання про стягнення судового збору.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.1-4, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, -

п о с т а н о в и л а :

апеляційну скаргу ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3 – задовольнити.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 02 березня 2018 року – скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до Львівської міської ради, Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права комунальної власності, визнання недійсним договору оренди – задовольнити.

Рішення Львівської міської ради №792 від 4.10.2013р. «Про реєстрацію права комунальної власності на нежитлові приміщення на вул. Кавалерідзе, 7» – визнати незаконним та скасувати.

Свідоцтво про право власності №13096193 від 20.11.2013р. на приміщення під літерою XVIII, площею 6 кв.м. на першому поверсі будинку №7 (третій під'їзд) на вул. Кавалерідзе у м.Львові реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна №217184146101, номер запису про право власності 3455791 – визнати недійсним.

Державну реєстрацію права комунальної власності територіальної громади м.Львова в особі Львівської міської ради на приміщення під літерою XVIII, площею 6 кв.м. на першому поверсі будинку №7 (третій під'їзд) на вул. Кавалерідзе у м.Львові, реєстраційний номер об’єкта нерухомого майна №217184146101, номер запису про право власності 3455791 – скасувати.

Договір оренди приміщення під літерою XVIII, площею 6 кв.м. на першому поверсі будинку №7 (третій під'їзд) на вул. Кавалерідзе у м.Львові, № С-9063-14 від 25.06.2014 року,укладений між Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та ФОП ОСОБА_4 – визнати недійсним.

Стягнути з Львівської міської ради в користь ОСОБА_2 – 1920 грн. сплаченого нею судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та ФОП ОСОБА_4 в користь держави по 320 грн. судового збору з кожного, недоплаченого при поданні позовної заяви.

Стягнути з Львівської міської ради в користь ОСОБА_2 – 500 грн. сплаченого нею судового збору за подання апеляційної скарги.

Стягнути з Львівської міської ради в користь держави 2380 грн. судового збору недоплаченого за подання апеляційної скарги, сплату якого було відстрочено.

Стягнути з Управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та ФОП ОСОБА_4 в користь держави по 480 грн. судового збору з кожного недоплаченого за подання апеляційної скарги, сплату якого було відстрочено.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складено 27 вересня 2018 року.

Головуючий : Я.А. Левик

Судді: Л.Б. Струс

ОСОБА_8