Постанова № 76713051, 25.09.2018, Апеляційний суд Миколаївської області

Справа №489/6063/16-ц 25.09.2018

Провадження №22-ц/784/1173/18

Провадження №22-ц/784/1173/18

Категорія 39

П О С Т А Н О В А

Іменем України

25 вересня 2018 року м. Миколаїв

колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Кушнірової Т.Б. та Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання: Андрієнко Л.Д.,

за участі позивача ОСОБА_1, її представника - ОСОБА_2, відповідачів ОСОБА_3, ОСОБА_4, їх представника - ОСОБА_5,

розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 489/6063/16 за апеляційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_6 на рішення, яке постановив Ленінський районний суд м. Миколаєва під головуванням судді Тихонової Наталі Станіславівни у приміщенні цього суду 17 травня 2018 року, повний текст якого виготовлений 25 травня 2018 р., за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_6, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., про визначення часток в праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом, визнання договору недійсним та витребування майна з чужого незаконного володіння,

в с т а н о в и л а :

У грудні 2016 р. ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про визначення часток в праві спільної сумісної власності, визнання права власності в порядку спадкування за заповітом.

Позов мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_2 р. померла дочка позивача ОСОБА_8, після смерті якої залишилася спадщина, а саме - частка в праві спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_1. Вказана квартира була придбана спадкодавцем та відповідачем за час перебування в зареєстрованому шлюбі. Квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 За життя ОСОБА_8 склала заповіт, відповідно до якого все належне їй майно після її смерті, заповіла позивачу. Позивач зверталася до нотаріальної контори з метою оформлення своїх прав після смерті ОСОБА_8 на частину, належну спадкодавцю на підставі спільної сумісної власності подружжя. На підставі заяви ОСОБА_1 було відкрито спадкову справу, однак у видачі свідоцтва про право на спадщину їй було відмовлено через відсутність документу, що підтверджує поділ майна подружжя або будь-якого іншого документу, що підтверджує право власності ОСОБА_8 В зв'язку з чим, позивач була змушена звернутися до суду.

В подальшому позивач уточнювала позов, збільшувала та доповнювала позовні вимоги, зокрема пред'явивши їх до ОСОБА_4, ОСОБА_6, вказуючи, що після смерті ОСОБА_8 їй стало відомо, що відповідач ОСОБА_3 згідно договору дарування від 17 листопада 2016 р. подарував спірну квартиру матері - ОСОБА_4, яка відразу відчужила її за договором купівлі-продажу від 25 листопада 2016 р. ОСОБА_6

Посилаючись на викладене з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач остаточно просила визнати за нею право власності на вказану частину квартири, в порядку спадкування за заповітом, після смерті ОСОБА_8; визнати договір дарування від 17 листопада 2016 р. укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., реєстр. № 1078, недійсним; витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 вказану квартиру.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 2018 р. позов задоволено частково.

Визначено, що частка ОСОБА_8 в праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_2 становить ?.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частку квартири АДРЕСА_2, в порядку спадкування за заповітом, після смерті ОСОБА_8, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 р.

Визнано договір дарування, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4, квартири АДРЕСА_2, посвідчений 17 листопада 2016 р. приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А., реєстровий № 1078, в частині дарування 1/2 частини квартири недійсним.

Витребувано з володіння ОСОБА_6 ? частину квартири АДРЕСА_2 та передано у володіння ОСОБА_1

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Розподілені судові витрати.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 вказує, що висновки суду першої інстанції щодо визнання за померлою ОСОБА_8 ? частини спірної квартири є незаконним, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що судом неповно з'ясовані обставини справи, що мали значення для винесення рішення, мало місце недоведення позивачем обставин, які суд вважав встановленими, а також в обґрунтування рішення суд послався на обставини, які не були досліджені під час розгляду справи. Так, суд помилково не взяв до уваги надані ним докази придбання спірної квартири за його особисті кошти, а тому безпідставно визнав це майно спільним майном подружжя.

Від відповідача ОСОБА_4 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій вона підтримує апеляційну скаргу ОСОБА_3 та просить її задовольнити, мотивуючи тим, що гроші на придбання спірної квартири були надані нею в дар особисто ОСОБА_3

Від позивача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_3, в якій вона заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги та просить рішення суду першої інстанції залишити без змін, мотивуючи його тим, що більша частина грошей на придбання квартири була надана нею, оскільки вона була кредитоспроможною. До того ж, в судовому засіданні ОСОБА_3 підтвердив, що вони з ОСОБА_8 вели спільний бюджет спільне господарство, на покупку квартири використали спільні кошти, подаровані їм на весілля.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_6 просить рішення суду скасувати та постановити нове рішення про відмову у позові щодо витребування у неї майна.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що у розумінні ст. 388 ЦК України вона є добросовісним набувачем спірної квартири, оскільки їй не були відомі обставини набуття іншими відповідачами квартири та порушення прав інших осіб, а тому висновок суду про наявність підстав для витребування майна є безпідставним.

Позивачем ОСОБА_1 надано відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_6, який мотивований тим, що ОСОБА_6 перед укладанням договору купівлі-продажу спірної квартири мала переконатись у відсутності спору щодо цього майна, зокрема з огляду на те, що вона є ріелтором, звернути увагу на занижену вартість квартири та те, що квартира відчується ОСОБА_4 через тиждень після її набуття за договором дарування.

Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін та їхніх представників, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із таких підстав.

Як встановив суд і таке вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є матір'ю ОСОБА_8., ІНФОРМАЦІЯ_1.

ОСОБА_3 та ОСОБА_8 11 жовтня 1997 р. зареєстрували шлюб.

16 жовтня 1998 р. ОСОБА_3 на своє ім'я придбав квартиру АДРЕСА_10 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрованого на Південній Товарній біржі за № 9270. Продаж вчинено за 20 900 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 червня 2007 р. по справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_9 про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним постановлено визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_10, укладений між ОСОБА_9 та ОСОБА_3, зареєстрований на Південній товарній біржі за №9270 від 16 жовтня 1998 р.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що відповідач та її дочка ОСОБА_8 придбали спірну квартиру під час перебування в зареєстрованому шлюбі, а відтак, квартира є спільною сумісною власністю подружжя, у якому ? частка належить дочці позивача.

Правовий режим спірної квартири визначається законодавством, яке було чинним на день її придбання ОСОБА_3 - ЦК УРСР 1963 р. та КпШС України.

Зокрема, згідно змісту КпШС України (ст.ст. 22, 24) власність у сім'ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста власність кожного з подружжя.

Згідно ст. 22 КпШС України, який діяв на час придбання квартири, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Аналогічні норми містить і ст. 60 СК України.

Відповідно до ст. 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші.

Конструкція вказаних норм права свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Так, для визначення належності майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя необхідно з'ясувати не лише час придбання майна, але також джерело і мету придбання майна.

Як роз'яснив Верховний Суд України в абзаці 3 п. 9 постанови Пленуму № 16 від 12 червня 1998 р. «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержано ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (ст. 28 КпШС).

За таких обставин за загальним правилом застосування презумпції спільності майна відповідно до ст. 22 КпШС України, майно, одержане одним із подружжя як набувачем за договором купівлі-продажу, що укладений під час перебування набувача в шлюбі, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують. Зокрема, за ч. 1 ст. 24 КпШС така особа має довести, що хоча майно придбавалося в період шлюбу, воно придбано за рахунок коштів, які є його особистою власністю, без використання коштів сімейного бюджету, а метою укладення договору щодо придбання спірного майна були не інтереси сім'ї, а власні, особисті інтереси одного з подружжя, не пов'язані із сімейними.

Як встановив суд і таке не заперечується сторонами, спірна квартира була придбана в період перебування ОСОБА_10 та ОСОБА_8 у шлюбі і використовувалась для їх постійного проживання.

В силу положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази повинні бути достовірними, допустимими та достатніми (ст.ст. 78-80 ЦПК України).

Заперечуючи проти позову та спростовуючи висновки суду в апеляційній скарзі, ОСОБА_3 вказував, що спірна квартира була придбана за кошти, отримані ним як подарунок від ОСОБА_11 - сестри його матері, за рахунок частини коштів, отриманих від продажу квартири у м. Хмельницьку.

13 лютого 2017 р. судом за клопотанням відповідача ОСОБА_3 витребувано з Хмельницького БТІ копію договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_4.

З вказаного договору вбачається, що 28 квітня 1998 р. ОСОБА_11 продала, а ОСОБА_12 придбала квартиру за АДРЕСА_11 яка належала продавцю на праві власності. Продаж було вчинено за 16 904 грн.

Згідно із ч. 1 ст. 244 ЦК УРСР 1963 р., який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений.

В силу ч. 1 ст. 45 ЦК УРСР 1963 р. недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Частиною 1 ст. 47 ЦК УРСР 1963 р. передбачено, що нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

За такого договір дарування 8 000 доларів у 1998 р. (про що стверджує ОСОБА_3.) мав бути обов'язково посвідчений нотаріально, а недотримання таких вимог закону свідчить про недійсність такої угоди на підставі закону і тому пояснення свідків про укладання такого договору, на які посилалися як на підтвердження своїх заперечень відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4, є неналежними доказами.

Не підтверджують набуття спірної квартири за особисті кошти ОСОБА_3 й надані ним свідоцтва про право на спадщину за законом, видані на ім'я ОСОБА_11 17 грудня 2010 р.

Твердження в апеляційній скарзі про те, що такий висновок суду є неправильним ґрунтується на помилковому тлумаченні наведених норм права.

Виходячи з викладеного, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спірна квартира була спільною сумісною власністю спадкодавця ОСОБА_8 та ОСОБА_3 і в силу ст. 28 КпШС України їх частки у спільному майні були рівними, становили по ? частці, тому що квартира АДРЕСА_5 була придбана подружжям в період перебування у шлюбі за спільні кошти, для потреб та проживання сім'ї, відтак є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_8 та частка кожного з подружжя складає ? частка.

Отже правильним є висновок суду, що позовні вимоги в частині визначення, що частина померлої ОСОБА_8 у спільній сумісній власності подружжя становить ? частину квартири АДРЕСА_6 доведені та підлягають задоволенню.

Оскільки ОСОБА_3 не було надано належних, допустимих та достовірних доказів придбання спірної квартири за особисто належні йому кошти, тобто не спростована презумпція спільності майна, набутого подружжям в період спільного проживання однією сім'єю, аргументи, викладені в апеляційній скарзі про те, що квартира є його особистою власністю, не заслуговують на увагу.

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК України).

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (ст. 1223 ЦК України).

Згідно зі ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини, тобто з моменту смерті спадкодавця. Спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого для прийняття спадщини, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до ст. ст. 1268,1269 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно із ч.1 ст.3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною 2 ст.16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

16 грудня 2014 р. ОСОБА_8 склала заповіт, відповідно до якого належну їй на праві спільної сумісної власності частку квартири АДРЕСА_12 заповіла ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_2 р. ОСОБА_8 померла. Після її смерті відкрилась спадщина у вигляді ? частки у праві власності квартири АДРЕСА_13.

Згідно матеріалів спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_3 р. позивач звернулась до нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті доньки - ОСОБА_8, отже є такою, що прийняла спадщину після смерті доньки за заповітом.

За такого, суд дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на ? частку спірної квартири в порядку спадкування за заповітом, після смерті доньки, підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

В силу частин 1-3, 5,6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (ч. 1 ст. 717 ЦК України).

Відповідно до положень ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319 ЦК України саме власникові належить повноваження розпорядження його майном.

Згідно із ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно постанови нотаріуса від 19 листопада 2016 р. позивачу відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки право власності на вищевказану квартиру було зареєстровано за чоловіком померлої, а документ, що підтверджує право власності спадкодавиці на частку цієї квартири - відсутній.

За день до спливу шестимісячного строку, визначеного законом для прийняття спадщини, 17 листопада 2016 р. за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С.А. та зареєстрованим в реєстрі за №1078, відповідач ОСОБА_3 подарував своїй матері - ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_9.

При цьому, згідно п. 3 Договору дарування було визначено, що обтяжень, а також будь-яких прав у третіх осіб щодо квартири немає.

Як роз'яснено в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин не може бути визнаний недійсним у цілому, якщо закону не відповідають лише його окремі частини й обставини справи свідчать про те, що він був би вчинений і без включення недійсної частини. У цьому разі суд може визнати недійсною частину правочину, з'ясувавши думку сторін правочину. Якщо у недійсній частині правочин був виконаний однією зі сторін, суд визначає наслідки його недійсності залежно від підстав, з яких він визнаний недійсним.

Оскільки на день укладання договору дарування ОСОБА_3 був власником лише ? частки спірної квартири, інша частина якої увійшла до складу спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_8, він не мав права на розпорядження цієї частки квартири, а тому суд дійшов обґрунтованого висновку про недійсність договору дарування на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України щодо ? частки, яка є спадковим майном.

Розпорядившись цілою квартирою АДРЕСА_14, ОСОБА_3, порушив право власності ОСОБА_1 на належну їй частину квартири як на спадкове майно спадкоємця ОСОБА_8.

За таких обставин суд правильно дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування квартири в частині ? її частки.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник майна має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 ЦК України передбачено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

25 листопада 2016 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_9, відповідно до якого ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_6 купила вищевказану спірну квартиру. Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_9 укладений в нотаріальній формі та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу ОСОБА_13 і зареєстрований в реєстрі за №1556.

Оскільки судом встановлено, що ? частка квартири АДРЕСА_9, яка увійшла до складу спадщини і яку прийняла позивач, вибула з володіння ОСОБА_1 поза її волею і відчужена за договором купівлі-продажу особою, яка не мала на це право, оскільки набула це майно у незаконний спосіб, суд правильно, виходячи з вимог ст. 388 ЦК України вважав за необхідне витребувати від ОСОБА_6

Враховуючи, що встановлені судом обставини відчуження спірної частки квартири є обов'язковою підставою для застосування ст. 388 ЦК України, доводи апеляційної скарги ОСОБА_6 про неправильність висновку суду в цій частині є помилковими.

До того ж встановлені судом обставини справи дають підстави для обґрунтованих сумнівів у добросовісності ОСОБА_6 як набувача спірної квартири, оскільки, проявивши розумну обачливість, а саме - звернувши увагу, що за короткий проміжок часу квартира відчужується вдруге, вона мала більш ретельно перевірити усі обставини до укладання договору.

З урахуванням викладеного та положень ст. 375 ЦПК України колегія суддів не вбачає підстав для скасування оскаржуваного рішення суду, яке постановлено з дотриманням вимог матеріального та процесуального закону.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381, 382 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и л а :

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_6 залишити без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Т.Б. Кушнірова

Ж.М. Яворська

_________

Повний текст постанови складений 26 вересня 2018 року