Постанова № 76710845, 21.09.2018, Апеляційний суд Луганської області

Головуючий суду 1 інстанції - ОСОБА_1

Доповідач -Лозко Ю.П.

Справа № 409/530/17

Провадження № 22ц/782/421/18

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 вересня 2018 року м. Сєвєродонецьк

Апеляційний суд Луганської області у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах :

головуючого Лозко Ю.П.

суддів: Єрмакова Ю.В., Назарової М.В.,

за участю секретаря: Данько Л.С.,

представника позивача: ОСОБА_2,

представника відповідача: ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду Луганської області

апеляційну скаргу ОСОБА_4

на рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 04 квітня 2018 року (суддя Третяк О.Г.)

у справі про поновлення на роботі, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

учасники справи:

позивач: ОСОБА_4

відповідач: Управління соціального захисту населення Білокуракинської районної державної адміністрації,

ВСТАНОВИВ:

14 березня 2017 року позивач ОСОБА_4 звернулась до суду з вказаним вище позовом, в обґрунтування якого вказала, що з 09 червня 2016 року вона працювала в управлінні соціального захисту населення Білокуракинської районної державної адміністрації.

23 листопада 2016 року її було призвано на військову службу за контрактом про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу до закінчення особливого періоду або демобілізації Білокуракинсько–Троїцьким об’єднаним районним військовим комісаріатом та направлена до 184 –го навчального центру в/ч 4264 с. Старичі, відповідно до витягу з наказу за №220 від 23 листопада 2016 року.

У період проходження позивачем військової служби за контрактом її було звільнено за п.3 ст.36 КЗпП України у зв’язку з призивом на військову службу, відповідно до наказу від 25 листопада 2016 року за №92 –л.

Вважає звільнення незаконним, оскільки відповідачем не дотримано вимоги частин 3,4 статті 119 КЗпП України, що передбачають збереження гарантій, які поширюються на позивача.

На час звернення до суду з позовом, вказаний вище контракт діє, оскільки діє особливий період в Україні, отже позивач вважає, що за нею на час проходження військової служби за контрактом зберігається місце роботи, посада і середній заробіток, тому виданий відповідачем наказ від 25 листопада 2016 року є незаконним.

Позивач також зазначила, що передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк звернення з даним позовом нею пропущений з поважних причин, оскільки весь зазначений час, починаючи з 23 листопада 2016 року, вона перебувала на строковій військовій службі, в зв’язку з чим мала певні обмеження в реалізації своїх прав, і лише на час подання позову має можливість звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Просила поновити строк звернення до суду; визнати незаконним та скасувати наказ заступника начальника в.о. начальника УПСЗН Білокуракинської РДА №92-л від 25 листопада 2016 року про її звільнення з 25 листопада 2016 року з посади завідувача сектору з виплати фінансово – господарського відділу УПСЗН Білокуракинської РДА за п.3 ст.36 КЗпП України і поновити на посаді; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 листопада 2016 року по 14 березня 2017 року в сумі 15406,16 грн. з відрахуванням із вказаної суми податків та інших обов’язкових платежів.

Рішенням Білокуракинського районного суду Луганської області від 04 квітня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Управління соціального захисту населення Білокуракинської районної державної адміністрації про поновлення на роботі, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено у зв’язку з пропуском строку звернення до суду без поважних причин.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, зокрема, що висновок суду стосовно пропуску строку звернення до суду з даним позовом без поважних причин не відповідає обставинам у справі та наданим позивачем доказам, яким суд не надав належної оцінки; обставини, які суд вважав доведеними, не відповідають фактичним обставинам справи, просила скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Заслухавши доповідача, пояснення та доводи учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, суд доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню виходячи з наступного.

Відповідно до ст.263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення, згідно зі ст.264 ЦПК України, суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини, якими ґрунтувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розділити між сторонами судові витрати та інше.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції вказаним вимогам не відповідає.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у відношенні позивача положення статті 119 КЗпП України не застосовуються, оскільки на день звільнення, а саме 25 листопада 2016 року, вона не перебувала на військовій службі. Строк звернення до суду з даним позовом, передбачений ч.1 ст.233 КЗпП України, позивачем пропущений без поважних причин, оскільки перебуваючи на контрактній військовій службі позивач мала можливість своєчасно подати позов до суду або звернутися по правову допомогу та 07 лютого 2017 року перебувала на території Білокуракинського району і в цей день зверталась до відповідача за копією наказу про її звільнення, а до суду звернулась лише 14 березня 2017 року, що позивачем не заперечувалось, тому суд дійшов висновку про пропуск позивачем строку звернення до суду без поважних причин.

Такі висновки суду не відповідають закону та встановленим у справі обставинам з огляду на наступне.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що позивач з 09 червня 2016 року перебувала з відповідачем у трудових відносинах.

Згідно витягу з наказу військового комісара Білокуракинсько–Троїцького об’єднаного районного військового комісаріату від 23 листопада 2016 року №220 позивача ОСОБА_4 було направлено до 184 –го навчального центру в/ч В 4264 с. Старичі Львівській області для прийняття на військову службу за контрактом у Збройні Сили України на посаду кухаря (ВОС 869569).

25 листопада 2016 року позивач звернулася до відповідача із заявою (а.с.34), в якій просила звільнити її із займаної посади у зв’язку зі вступом на контрактну службу до Збройних Сил України.

25 листопада 2016 року відповідачем в особі заступника начальника в.о. начальника управління соціального захисту населення Білокуракинської РДА виданий наказ №92-л про звільнення ОСОБА_4 з посади завідувача сектору у зв’язку зі вступом на військову службу, п.3 ст. 36 КЗпП України, про що роботодавцем внесено відповідний запис 25 листопада 2016 року у трудову книжку позивача ОСОБА_4 за № 39.

Позивача ОСОБА_4 прийнято на військову службу у Збройні Сили України за строковим контрактом від 29 листопада 2016 року до закінчення особливого періоду, або оголошення рішення про демобілізацію.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України призов або вступ працівника на військову службу є підставою припинення трудового договору, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Відповідно до положень статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - укладення контракту) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

За працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв'язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу у зв'язку з прийняттям на військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що роботодавець має право звільнити працівника у зв'язку з його призовом на військову службу, крім випадку призову під час мобілізації та на особливий період, коли за таким працівником зберігається місце роботи, посада, компенсується середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову. Застереження, закріплене у пункті 3 частини першої статті 36 КЗпП та у частині третій статті 119 цього Кодексу (в редакціях, чинних на час укладення контракту та звільнення позивача) щодо неможливості звільнення працівника, призваного під час мобілізації, на особливий період, не залежить від того, на строкову чи на інший вид військової служби (у тому числі служба за контрактом) призваний працівник.

Частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57 частиною п'ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

З положень зазначених норм законів убачається, що гарантії, передбачені частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, на час дії особливого періоду.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Особливий період в Україні діє з моменту оприлюднення Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» та буде закінченим з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно з роз'ясненнями Міністерства оборони України, викладеними у листах № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року, № 316/1/906 від 20 жовтня 2016 року «Щодо дії особливого періоду», скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на сході України. З огляду на зміст заходів мобілізації та демобілізації, визначених Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», закінчення заходів мобілізації, без прийняття рішення щодо проведення демобілізації, не припиняє особливий період.

На час звільнення позивача та розгляду справи Президент України рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу та про демобілізацію не приймав.

З урахуванням того, що позивач була прийнята на військову службу у Збройні Сили України за строковим контрактом від 29 листопада 2016 року до закінчення особливого періоду, або оголошення рішення про демобілізацію, особливий період в Україні не закінчився, рішення про демобілізацію не прийнято, а тому на неї розповсюджуються гарантії збереження місця роботи, посади і середнього заробітку на підприємстві, в якому вона працювала на час вступу на військову службу, передбачені статтею 119 КЗпП України.

Саме до такого застосування відповідних норм права зводяться висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах №633/162/17, 355/1218/17 та інших, які відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України має враховувати суд.

Оскільки позивача ОСОБА_4 звільнено без законних підстав та з порушенням норм трудового законодавства, вона підлягає поновленню на роботі.

Проте, позов задоволенню не підлягає, у зв’язку з пропуском позивачем строку звернення до суду, передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України, і відсутності підстав для його поновлення з огляду на наступне.

Згідно з частиною 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Матеріали справи не містять доказів, які б об’єктивно підтверджували дату вручення позивачу копії наказу про її звільнення.

25 листопада 2016 року відповідачем видано трудову книжку при звільненні ОСОБА_4 , про що свідчить підпис останньої у журналі обліку та збереження трудових книжок Управління праці та соціального захисту населення Білокуракинської районної державної адміністрації (а.с.44).

Доказів на спростування цих обставин позивачем суду не надано.

Позивач звернулась до суду з даним позовом лише 14 березня 2017 року.

Умовами пункту 2 контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 29 листопада 2016 року позивачу забезпечено вільне пересування територією України у вихідні, світкові та неробочі дні, крім періоду військових навчань, походів кораблів, бойових стрільб, бойового чергування, несення служби у добовому наряді.

Отже, позивач не була обмежена і мала можливість звернутися до суду за захистом свого порушеного права щодо поновлення на роботі у визначений законом строк з часу отримання трудової книжки, тобто в місячний строк, починаючи з 25 листопада 2016 року.

Посилання скаржника на отримання позивачем копії наказу про звільнення та трудової книжки 20 лютого 2017 року, нічим не підтверджені та не спростовано наданий відповідачем витяг з журналу про отримання трудової книжки ОСОБА_4 25 листопада 2016 року, саме цей доказ є належним і допустимим.

За таких обставин, суд вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_4 слід відмовити у зв’язку з пропуском строку звернення до суду без поважних причин.

З урахуванням вимог ст. 141 ЦПК України, судові витрати слід компенсувати за рахунок держави.

Відповідно до вимог статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, на підставі статті 376 ЦПК України, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Рішення Білокуракинського районного суду Луганської області від 04 квітня 2018 року скасувати.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 до Управління соціального захисту населення Білокуракинської районної державної адміністрації про поновлення на роботі, визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Судові витрати компенсувати за рахунок держави.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Дата складення повного тексту постанови – 25 вересня 2018 року.

Головуючий

Судді: