Рішення № 76670957, 25.09.2018, Вінницький міський суд Вінницької області

Справа № 127/18200/18

Провадження 2/127/3109/18

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 вересня 2018 року м. Вінниця

Вінницький міський суд Вінницької області в складі головуючого судді Борисюк І.Е., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області про стягнення майнової шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького міського суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 з позовом до Держави Україна, в особі управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області про стягнення майнової шкоди.

Позов мотивований тим, щорішенням Вищої ради юстиції № 3166/0/15-16 від 08.12.2016 позивач був звільнений з посади судді апеляційного суду Вінницької області у зв'язку із поданням заяви у відставку. Наказом голови апеляційного суду Вінницької області № 107/2-07к від 14.12.2016 позивач був виведений зі штату апеляційного суду Вінницької області, як звільнений у зв'язку із поданням заяви у відставку. Управлінням ПФУ в м. Вінниці позивачу було призначено щомісячне грошове утримання судді у відставці з 15.12.2016 у розмірі 23 853, 66 гривень. Вперше грошове утримання позивачу було виплачено у лютому 2017 року за період з грудня 2016 року по лютий 2017 року (включно) у розмірі 61 549, 18 гривень. З червня 2017 року розмір щомісячного довічного грошового утримання позивачу був перерахований на підставі судового рішення та став виплачуватися в розмірі 25 383, 81 гривень. Починаючи з дня призначення щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці та до 01.03.2018 з позивача ПФУ незаконно щомісячно утримувалось податок з доходів фізичних осіб та військовий збір. Всього за цей період утримано податку та збору 44 257, 90 гривень. Рішенням Конституційного суду від 27.02.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України. Позивач вважає, що утриманням з нього податку з доходів фізичних осіб та військового збору за період з 15.12.2016 по 01.03.2018 є незаконним, що спричинило майнову шкоду, яка підлягає відшкодуванню в повному обсязі державою.

Вищевикладене й стало підставою для звернення позивача до суду із вимогою про стягнення з Державного бюджету України на його користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної Казначейської служби України 44 257, 90 гривень майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання завданої законом, що визнаний неконституційним.

Ухвалою суду від 27.07.2018 вищевказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Також, даною ухвалою до участі у справі залучено Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, та запропоновано учасникам справи надати суду заяви по суті справи та докази у строк, встановлений судом.

З матеріалів справи вбачається, що третьою особою 10.08.2018 надано письмові пояснення на позов, відповідачем, в особі управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області, направлено до суду 20.08.2018 (одержано судом 22.08.2018) відзив на позов, 23.08.2018 третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, надано суду письмові пояснення на відповідь на відзив, 27.08.2018 позивачем надано суду відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 25.09.2018 заяви по суті повернуті заявникам без розгляду як такі, що подані суду з порушенням вимог ЦПК України.

Разом із відзивом на позов управлінням Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області було подано клопотання про заміну неналежного відповідача.

Ухвалою суду від 25.09.2018 в задоволенні вищевказаного клопотання було відмовлено.

Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін від учасників справи до суду не надходили.

При розгляді справи судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 працював суддею апеляційного суду Вінницької області і рішенням Вищої ради юстиції № 3166/0/15-16 від 08.12.2016 був звільнений з посади у зв'язку із поданням заяви у відставку. Наказом голови апеляційного суду Вінницької області № 107/2-07к від 14.12.2016 позивач був виведений зі штату апеляційного суду Вінницької області, як звільнений у зв'язку із поданням заяви у відставку.

З матеріалів справи вбачається, що позивач перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Вінниці та отримує щомісячне довічне грошове утримання як суддя у відставці на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Особливість щомісячного грошового утримання судді полягає в тому, що воно не належить до суддівської винагороди і тому не є складовою заробітної плати судді. Виходячи з системного аналізу положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» це утримання є самостійною гарантією незалежності судді та складовою його правового статусу.

Щомісячне грошове утримання судді у відставці є належним утриманням цього судді після припинення виконання ним своїх професійних обов'язків та особливою формою його соціального забезпечення.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів, і сформулював правову позицію, за якою щомісячне довічне грошове утримання є гарантованою державою щомісячною звільненою від сплати податків грошовою виплатою, що слугує забезпеченню належного утримання судді, в тому числі після звільнення від виконання обов'язків судді (абзац п'ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005; абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007).

Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» пункт 164.2 статті 164 Кодексу доповнено новим підпунктом 164.2.19, яким передбачено включення до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять тисяч гривень на місяць, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи», який набрав чинності з 1 січня 2015 року, підпункт 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Кодексу викладено у новій редакції, за якою до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються «суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує три розміри мінімальної заробітної плати (у розрахунку на місяць), встановленої на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати».

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо звільнення від оподаткування пенсій» встановлено, що пенсії або щомісячне довічне грошове утримання оподатковуються, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року. Даним Законом також передбачено, що положення підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Кодексу не застосовується до пенсій, призначених учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність статті 10 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

До набрання чинності Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», яким передбачено внесення змін до статті 164 Кодексу, пенсія громадян не підлягала оподаткуванню.

Рішенням Конституційного суду від 27.02.2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, яким передбачено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включаються суми пенсій (включаючи суму їх індексації, нараховану відповідно до закону) або щомісячного довічного грошового утримання, отримуваних платником податку з Пенсійного фонду України чи бюджету згідно із законом, якщо їх розмір перевищує десять розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність (у розрахунку на місяць), встановленого на 1 січня звітного податкового року, - у частині такого перевищення, а також пенсій з іноземних джерел, якщо згідно з міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі пенсії підлягають оподаткуванню чи не оподатковуються в країні їх виплати. Положення абзацу першого підпункту 164.2.19 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Конституційний Суд України у Рішенні від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016 зазначив, що конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Гарантуючи незалежність суддів, держава зобов'язується її забезпечити, зокрема, через матеріальний і соціальний захист, що включає гарантію виплати щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці.

Конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Розглядаючи питання зниження досягнутого рівня гарантій незалежності суддів в аспекті реалізації їх права на щомісячне довічне грошове утримання, Конституційний Суд України сформулював юридичну позицію, згідно з якою конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя (абзац п'ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013).

Отже, вирішуючи даний спір суд виходить з того, що поняття «щомісячне довічне грошове утримання» означає неоподатковану грошову виплату судді у відставці, який одержує її з Пенсійного фонду України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згідно довідки Управління Пенсійного фонду України в м. Вінниці № 5563 від 04.07.2018 позивачу з 15.12.2016 було призначено щомісячне грошове утримання у розмірі 23 853, 66 гривень. З червня місяця 2017 року розмір щомісячного грошового утримання судді у відставці був перерахований та став виплачуватися у розмірі 25 383, 81 гривень. За період з 15.12.2016 (з дня призначення) по 01.03.2018 з позивача Управлінням Пенсійного фонду України в м. Вінниці щомісячно утримувався податок з доходів фізичних осіб та військовий збір. Всього за цей період утримано 44 257, 90 гривень.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що оподаткування щомісячного грошового утримання позивача - судді у відставці у період з 15.12.2016 по 01.03.2018, є порушенням конституційного принципу рівності за ознакою майнового стану.

Європейською соціальною хартією 1996 року (переглянутій), яка була ратифікована Україною, передбачено, що держави-сторони зобовязані вживати заходів для забезпечення рівності між власними громадянами у сфері реалізації прав на соціальний захист, які надаються законодавством про соціальне забезпечення, докладати зусиль для поступового піднесення системи соціального забезпечення на більш високий рівень (стаття 12). Тобто, утверджуючи та забезпечуючи права осіб на соціальний захист, держава повинна в процесі виконання своїх соціальних обовязків вживати заходів для забезпечення рівності між пенсіонерами.

Право на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Європейський суд з прав людини трактує доволі широко. Зокрема, у рішенні у справі «Muller v. Austria» ЄСПЛ кваліфікував виплату пенсій як право власності особи, а, відповідно, невиплату - як порушення цього права. Отже, визнавши неконституційними положення Податкового кодексу України, Конституційний суд України, по суті, припинив обмеження права власності громадян з боку держави, яке діяло протягом декількох років та завдало збитків певній категорії громадян.

Європейський суд з прав людини вважає, що одним із важливих елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.

Стаття 11 ЦК України встановлює, що однією з підстав виникнення цивільних прав і обов'язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Згідно ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

За ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Пунктом 2 частини 2 цієї статті передбачено, що збитками, зокрема, є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під котрою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

У даній справі збитки полягають не в реальних втратах особи, яких вона зазнала або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав внаслідок порушення його цивільного права.

Стаття 22 ЦК практично визнає такий спосіб захисту, як відшкодування збитків.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК України збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Статтею 152 Конституції України передбачено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Таким чином, неконституційність закону, встановлена Конституційним Судом України є підставою для застосування наслідків, передбачених ст. 1175 ЦК України, оскільки регламентована цією нормою цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування шкоди, заподіяної прийняттям нормативно-правових актів, визнаних незаконними стосується також і випадків визнання неконституційними законів.

Згідно з підпунктом 1 пункту 3 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.04.2015 № 215, реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів здійснює Казначейство України. Таким чином, казначейство виступає відповідачем у справах, пов'язаних з виплатою з державного бюджету певних коштів як особа, на яку законодавством покладено відповідальність за виконання державою відповідних бюджетних зобов'язань, а не як особа, відповідальна від імені держави за неправомірні дії.

Відповідно до п. 9 вищевказаного Положення, Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Згідно із ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з ч. 1 та ч. 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 1 і ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно ч. 1 - ч. 3 ст. 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви, а відповідач і третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Сторонами по справі у відповідності до ч. 4 ст. 83 ЦПК України не було повідомлено про неможливість подання доказів у встановлений законом строк. Заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, до суду не надходили.

Будь-які клопотання про витребування доказів по справі в зв'язку з неможливістю їх самостійного надання та заяви про забезпечення доказів до суду сторонами по справі не подавалися.

Суд вважає, що кожна із сторін по даній справі була належним чином поінформована про право надати суду будь-які докази для встановлення наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а також прокоментувати їх. Крім того, сторони по справі не були позбавлені можливості повідомити суду й інші обставини, що мають значення для справи.

Також, судом в ухвалі суду від 27.07.2018 було роз'яснено сторонам по справі наслідки ненадання суду доказів по справі, дії в разі неможливості надання доказів, а також право і порядок звернення до суду із заявами та клопотаннями.

Отже, кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд.

Згідно із ч. 2 ст. 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

В даному випадку, суд позбавлений права на збирання доказів по справі з власної ініціативи, що було б порушенням рівності прав учасників судового процесу.

Відповідно до ч. 2 і ч. 3 ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з п. 2, п. 4, п. 6 - п. 7 ч. 2 ст. 43 ЦПК України учасники справи зобов'язані: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Згідно із ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд, дослідивши письмові пояснення, надані позивачем, та оцінивши, відповідно до ст. 89 ЦПК України, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів, наявних в справі, у їх сукупності, враховуючи вищевикладене, прийшов до переконання в тому, що позов підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що незважаючи на ту обставину, що зміни, внесені до Податкового кодексу України Законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» визнані неконституційними і втратили свою чинність з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України № 1-р/2018 від 27.02.2018 року, однак незаконне утримання коштів з грошового утримання позивача у зв'язку з дією вищевказаних норм мало місце з 15.12.2016 по 01.03.2018.

Таким чином позивачу спричинена майнова шкода в розмірі недоотриманої належної йому виплати в сумі 44 257, 90 гривень саме через дію неконституційної норми закону, тому і компенсація цих коштів повинна бути здійснена в порядку ст. 152 Конституції України, ст.ст. ;an=843053">22, 1175 ЦК України за рахунок коштів Державного бюджету України.

Отже, враховуючи вищевикладене, а також ст. 16 ЦК України, згідно з якою суд може захистити цивільне право або інтерес у спосіб, що встановлений договором або законом, суд приходить до висновку, що в даному випадку існують підстави та необхідність для захисту прав позивача, шляхом стягнення з Державного бюджету України на його користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної Казначейської служби України 44 257, 90 гривень майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання завданої законом, що визнаний неконституційним.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, судом встановлено наступне.

Згідно п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», в даному випадку, судовий збір не справляється за подання до суду позовної заяви.

Доказів понесення учасниками справи інших судових витрат суду не надано.

Враховуючи вищевикладене та керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конституцією України, ст.ст.11, 12, 15, 16, 22, 1175 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 5, 10 - 13, 76-83, 89, 258, 259, 263-265, ч. 4 ст. 268, ст.ст. 273 - 275, 278, 279, 354 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до Держави Україна, в особі управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області про стягнення майнової шкоди - задовольнити.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом списання з відповідного рахунку Державної Казначейської служби України 44 257 (сорок чотири тисячі двісті п'ятдесят сім) гривень 90 копійок майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його складення шляхом подання апеляційної скарги через Вінницький міський суд Вінницької області до апеляційного суду Вінницької області.

ОСОБА_1, місце проживання, зареєстроване у встановленому законом порядку: АДРЕСА_1, 21000; РНОКПП НОМЕР_1.

Управління Державної казначейської служби України у м. Вінниці Вінницької області, код ЄДРПОУ 38054707; місцезнаходження: м. Вінниця, вул. Замостянська, 7.

Управління Пенсійного фонду України в місті Вінниці, код ЄДРПОУ 37979905, місцезнаходження: м. Вінниця, вул. Хмельницьке шосе, 7.

Рішення суду складено 25.09.2018.

Суддя: