Рішення № 76642085, 04.09.2018, Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/218/18

Справа №754/15576/16-ц

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2018 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого - судді - ЛІСОВСЬКОЇ О.В.

за участю секретаря - Грей О.П.

представника позивача Стаднікова Д.В.

відповідача ОСОБА_2

представника відповідача ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про припинення поруки та стягнення безпідставно набутих коштів, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ПАТ КБ «ПриватБанк» звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, мотивуючи свої вимоги тим, що 29.12.2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачем ОСОБА_2 був укладений Кредитний договір, відповідно до умов якого Банк зобов'язався надати відповідачу кредит у розмірі 12812, 18 доларів США із терміном повернення до 28.12.2011 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами у строки та в порядку, встановленими кредитним договором. Однак, відповідач свої зобов'язання належним чином не виконує, кредит та відсотки не сплачу, у зв'язку з чим виник борг у розмірі 26073, 42 доларів США. Крім того, у забезпечення виконання зобов'язань між Банком та відповідачкою ОСОБА_4 був укладений Договір поруки від 29.12.2006 року, відповідно до умов якого відповідачка зобов"язалася перед позивачем у повному обсязі солідарно відповідати за виконання відповідачем зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій (штрафу, пені) у розмірі, у строки та у порядку, передбачених договором про надання кредиту. Оскільки відповідачі не виконують взяті на себе зобов'язання, позивач звертається до суду з даним позовом, в якому просить стягнути з відповідачів солідарно на користь Банку заборгованість за кредитним договором у розмірі 26073, 42 доларів США та судові витрати.

21.02.2017 року відповідач ОСОБА_2 подав до суду заперечення на позов, відповідно до яких просив у задоволенні позову відмовити повністю. Заперечення мотивовані тим, що рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24.12.2009 року позов Банку задоволено частково, з відповідача на користь Банку вже стягнуто борг за даним договором у розмірі 7453, 27 доларів США та судові витрати, при цьому відмовлено у позові в частині звернення стягнення на предмет застави. Крім того, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 06.03.2012 року у задоволенні позову Банку до відповідачів відмовлено. Відповідач вважає, що звернення Банку до суду втретє з аналогічним позовом є зловживанням процесуальними правами.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 20.04.2017 року у задоволенні клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі відмовлено.

20.04.2017 року до суду надійшов зустрічний позов ОСОБА_4 до ПАТ КБ «ПриватБанк» про припинення правовідношення поруки та повернення безпідставно стягнутих коштів. Вказаний позов мотивований тим, що Банком пропущений строк для пред'явлення кредитором вимоги до поручителя, що призвело до припинення договору поруки 05.08.2007 року. Разом з тим, з того часу Банком без відповідної правової підстави було списано з рахунку відповідача грошові кошти у розмірі 15195, 79 грн. Оскільки врегулювати спірні правовідносини з Банком відповідач не може, він звертається до суду з даним зустрічним позовом, в якому просить суд припинити правовідношення поруки за договором поруки від 29.12.2006 року, за яким поручителем виступала ОСОБА_4; стягнути з Банку на користь позивачки безпідставно отримані кошти у розмірі 15195, 79 грн.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 20.04.2017 року зустрічну позовну заяву залишено без руху.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 11.05.2017 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 прийнято до розгляду в одному провадженні у вказаній цивільній справі.

12.10.2017 року до суду надійшла уточнена позовна заява ПАТ КБ «ПриватБанк», відповідно до якої позивач просить суд стягнути солідарно з відповідачів на користь Банку заборгованість у розмірі 11013, 03 доларів США та судові витрати по справі.

У судовому засіданні представник позивача повністю підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити, а також відмовити у задоволенні зустрічного позову з підстав його недоведеності.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, підтримав зустрічний позов ОСОБА_4, просив його задовольнити.

Представник відповідачки у судовому засіданні позовні вимоги не визнав, підтримав зустрічну позовну заяву, а також подав заяву про застосування до основних позовних вимог строку позовної давності, оскільки вважає, що він пропущений.

Вислухавши пояснення представника позивача, відповідача, представника відповідачів, вивчивши письмові матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволенню не підлягають, зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

В судовому засіданні встановлено, що 29.12.2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», та відповідачем ОСОБА_2 був укладений Кредитний договір, відповідно до якого відповідачу було надано у користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання грошові кошти у розмірі 12812, 18 доларів США із сплатою відсотків та строком повернення до 28.12.2011 року.

29.12.2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачкою ОСОБА_4 був укладений Договір поруки, відповідно до умов якого відповідачка зобов"язалася перед позивачем у повному обсязі солідарно відповідати за виконання відповідачем ОСОБА_2 зобов"язань щодо повернення суми кредиту, сплати відсотків за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій (штрафу, пені) у розмірі, у строки та у порядку, передбачених договором про надання кредиту.

Згідно із ст. 525, 526 ЦК України зобов?язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору і одностороння відмова від зобов?язання не допускається.

Частиною 1 статті 530 ЦК України визначено, що якщо у зобов"язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до вимог ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов"язання, на вимогу кредитора зобов"язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.

Згідно із ст. 629 ЦК України Договір є обов"язковим для виконання сторонами.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, Банк свої зобов"язання виконав у повному обсязі, надавши відповідачу грошові кошти у повному обсязі, що підтверджується заявою на видачу готівки, але при цьому відповідач ОСОБА_2 зобов"язання за Кредитним договором у повному обсязі не виконав, у зв"язку з чим виникла заборгованість, що становить станом на 08.11.2016 року 26073, 42 доларів США, зокрема:

- заборгованість за кредитом - 6791, 00 доларів США;

- заборгованість по відсоткам за користування кредитом - 1600, 44 доларів США;

- заборгованість по комісії за користування кредитом - 459, 00 доларів США;

- пеня за несвоєчасність виконання зобов'язання за договором - 17222, 98 доларів США.

Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов"язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов"язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому у законодавстві визначаються різні поняття: такі як "строк дії договору" та "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Як вже зазначалось вище, сторони встановили як строк дії договору, так і строки виконання зобов'язань зі щомісячним погашенням платежів.

Графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд з установленням строку дії договору сторони встановили й строки виконання боржником окремих зобов'язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов'язання, яке виникло на основі договору.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 24.12.2009 року з відповідача ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» стягнуто заборгованість за договором від 29.12.2006 року у розмірі 7453, 27 доларів США та судові витрати, при цьому відмовлено у задоволенні позовних вимог про звернення стягнення на предмет застави.

На виконання судового рішення позивач звернувся до виконавчої служби із виконавчим документом та заявою про відкриття виконавчого провадження, у зв'язку з чим було відкрито виконавче провадження 03.08.2010 року. У межах виконавчого провадження у відповідача був вилучений транспортний засіб, що є предметом застави за даними договірними зобов'язаннями.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 06.03.2012 року у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_4 відмовлено.

Таким чином, про порушення відповідачем ОСОБА_2 зобов'язання щодо сплати кредитних коштів позивачу було відомо вже з 2009 року, коли він вперше звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості.

В той же час, після постановлення судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, позивач знову звертається до суду з даним позовом вже у грудні 2016 року, після спливу 4 років.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 - 255 ЦК України.

Згідно письмової заяви відповідача від 21.02.2017 року, сторона відповідача заявила про застосування до позовних вимог про стягнення боргу з ОСОБА_2

Отже, виходячи з вищенаведених норм діючого законодавства та встановлених по справі обставин, суд приходить до висновку, що є всі підстави для відмови у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_2, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду з даним позовом з підстав, зазначених вище.

Аналогічна правова позиція викладені і у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 року у справі № 6-1349цс15.

Що стосується позовних вимог Банку до ОСОБА_4 та зустрічних позовних вимог про припинення поруки, то судом встановлено наступне.

Як вбачається з письмових матеріалів справи, 29.12.2006 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та відповідачкою ОСОБА_4 був укладений Договір поруки.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтями 525, 526 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов"язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов"язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом наведених норм цивільного законодавства правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним, якщо правочин недійсним не визнавався і його недійсність прямо не встановлена законом, відтак він є чинним і підлягає виконанню.

Згідно із п. 5 Договору поруки у випадку невиконання боржником якого-небудь зобов'язання, передбаченого п. 1 цього Договору, Кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням невиконаного зобов'язання.

Пунктом 6 Договору поруки визначено, що поручитель зобов'язаний виконати зобов'язання, зазначені в письмовій вимозі Кредитора, на протязі 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в п. 5 цього Договору.

Згідно розрахунку заборгованості, що наявна у матеріалах справи, заборгованість за щомісячними платежами за цим договором у позичальника виникла 05.02.2007 року.

Згідно із ч. 2 ст. 54, ч. 2 ст. 1050 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов"язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частинами позики, що залишилася, та сплати процентів.

З огляду на це у Банка настає право вимоги від позичальника виконання основного зобов"язання не з моменту закінчення строку дії договору, а з моменту прострочення повернення чергової частини грошових коштів.

Погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд із встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов"язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов"язання, що виникло на основі договору.

Строк виконання кожного щомісячного зобов"язання, згідно із ч. 3 ст. 254 ЦК України, спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Позивачем під час розгляду справи не було надано належних доказів того, що на адресу відповідачки ОСОБА_4 направлялися вимоги Банку про дострокове погашення боргу, а позов було пред"явлено лише у грудні 2016 року.

Відповідно до вимог ст. 553 ЦК України за Договором поруки Поручитель поручається перед Кредитором Боржника за виконання ним свого обов"язку. Поручитель відповідає перед Кредитором за порушення зобов"язань Боржником.

Згідно із ст. 554 ЦК України Поручитель відповідає перед Кредитором у тому ж обсязі, що і Боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, встановлених договором поруки.

Частиною 1 статті 598 ЦК України визначено, що зобов"язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом, зокрема: на вимогу однієї із сторін у випадках, встановлених договором або законом (ч. 2 ст. 598 ЦК України); виконанням (ст. 599 ЦК України); переданням відступного (ст. 600 ЦК України); зарахуванням (ст. 601 ЦК України); за домовленістю сторін (ст. 604 ЦК України); прощенням боргу (ст. 605 ЦК України); поєднанням боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК України); неможливістю виконання (ст. 607 ЦК України); смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК України); ліквідацією юридичної особи (ст. 609 ЦК України).

Згідно із ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов"язання не пред"явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов"язання не встановлений або встановлений моментом пред"явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред"явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Відповідно до п. 22 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" № 5 від 30.03.2012 року пред"явлення вимоги до поручителя є як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред"явлення до нього позову. При цьому в разі пред"явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов"язання.

Враховуючи те, що з 05.02.2007 року у ОСОБА_5 виникла заборгованість за щомісячними платежами, доказів направлення вимоги про дострокове погашення боргу поручителю надано не було, а позов пред"явлено лише у грудні 2016 року, тобто з пропуском шестимісячного строку, встановленого ч. 4 ст. 559 ЦК України, порука за Договором від 29.12.2006 року є припиненою.

Зважаючи на викладене вище та вимоги діючого законодавства, суд приходить до висновку, що основний позов у частині позовних вимог до ОСОБА_4 про стягнення боргу не підлягає задоволенню, при цьому зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 про припинення поруки є підставними та обгрунтованими, а тому такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується зустрічних позовних вимог про повернення безпідставно отриманих коштів, то слід зазначити наступне.

Відповідно до вимог ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Положення цієї глави застосовуються також до вимоги про:

1)повернення виконаного за недійсним правочином;

2)витребування майна власником із чужого незаконного володіння;

3)повернення виконаного однією із сторін у зобов'язання;

4)відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Статтею 1213 ЦК України визначено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі.

Відповідно до ст. 1214 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, зобов'язана відшкодувати всі доходи, які вона одержала або могла одержати від цього майна з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. З цього часу вона відповідає також за допущене нею погіршення майна.

Особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи.

У своїх зустрічних позовних вимогах ОСОБА_4 посилається на те, що Банком безпідставно, без погодження з нею, було списано з її рахунку грошові кошти, а тому вони підлягають поверненню.

Але слід зазначити, що позивачкою за зустрічним позовом не надано належних доказів на підтвердження того, що вказані у роздруківці суми списаних коштів були списані Банком без погодження з нею, а тому суд вважає, що зустрічні позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтями 10-13 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до вимог ст. 76-83 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1 ) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на не вчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину не вчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Проаналізувавши вищевказані норми діючого законодавства та встановлені у справі докази та обставини, суд вважає, що позивачем за основним позовом не наведено достатньо доказів на підтвердження підстав для стягнення грошових коштів з відповідачів, при цьому є частково доведеними зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4, які і підлягають задоволенню у частині припинення поруки.

На підставі викладеного, керуючись ст. 12, 19, 81, 141, 258-260, 263-265 ЦПК України, ст. 203, 215, 257, 267, 526, 527, 530, 543, 559, 1050, 1054 ЦК України, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до ОСОБА_2, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості - відмовити.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_4 до Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" про припинення поруки та стягнення безпідставно набутих коштів - задовольнити частково.

Припинити поруку за Договором поруки від 29.12.2006 року, укладеним між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" та ОСОБА_4.

В іншій частині зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня проголошення.

Позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк», адреса: м. Дніпро, вул. Набережна перемоги, 50, код 14360570.

Відповідач - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, адреса реєстрації: АДРЕСА_1, адреса проживання: АДРЕСА_2.

Відповідачка - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, адреса реєстрації: АДРЕСА_1, адреса проживання: АДРЕСА_2.

Повний текст рішення виготовлений 18 вересня 2018 року.

Головуючий: